Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Олена Теліга
Олена Теліга (Шовгенова) народилася погідного липневого дня 1906 р. в селі Іллінське під Москвою, де щороку відпочивали батьки.
Професор Іван Шовгенов був відомим вченим-гідротехніком, викладав у Московському інженерно-технічноиу училищі. Про маму інформації майже не збереглося, відомо лише, що вона була донькою православного священика з Хмельниччини. Шовгенови належали до кола освічених, інтелігентних людей; для дітей — Сергія та Оленки — наймали вчителів французької й німецької мов, музики, малювання.
1911 р. родина переїхала до Петербурга, 1917-го – до Ізюма на Харківщині, де мешкали родичі Івана Опанасовича, а 1918-го – до Києва, де батько отримав роботу в політехніці, а згодом став членом уряду Української Народної республіки.
Лише тут, у Києві, вступивши до жіночої гімназії О.Дучинської, Лєночка, як називали дівчинку в родині, почала вивчати українську мову.
Коли Київ захопили більшовики, уряд УНР евакуювався, й 14-річна Оленка з мамою та братом Сергієм залишилися в столиці без засобів до існування, ще й з тавром «петлюрівців». Щоб якось прогодуватися, дівчинка наймалася полоти городи.
1922 р. мати з дітьми нелегально перейшли кордон і через Польщу дісталися чехословацького містечка Подєбради, де Іван Шовгенов працював ректором Української господарської академії. Тут дівчина познайомилася зі студентом академії Михайлом Телігою — військовим фельдшером армії УНР, своїм майбутнім чоловком. Саме він, автор студентської роботи «Як я став свідомим українцем», та його товариші-офіцери українського війська, навчали Олену рідної мови, відкривали перед нею захоплюючі обшири героїчної й трагічної української історії.
Відомому письменникові Уласові Самчуку пізніше Олена розповість, як стала спілкуватися лише українською мовою. Одного разу молоді російські емігранти запросили її на вечірку. Їй було досить цікаво серед дотепниих кавалерів, аж поки дотепники не перейшли до звичного у шовіністичному середовищі монархістів глузування з української мови. Один називав щось російською, інші «перекладали»:«На плечо!» — «Залізяку на пузяку!»; «Портрет!» — «Мордопис!». Нарешті весело погодилися, що мова «хохлів» — «собача». Раптом Олена підвелася і, грюкнувши кулаком об стіл, голосно сказала: «Ви — хами, панове! Ця «собача мова» — моя мова. Мова моїх батька і матері. Я більше вас не хочу знати!» І відтоді вже говорила винятково українською.
З Михайлом Телігою Олена Шовгенова вінчалася 1 серпня 1926 р. у церкві св.Миколая в Подєбрадах. Щоб не розлучатися навіть у смерті. Згодом про них скажуть:«Вона загинула за національну ідею, він – за неї»…
Коли точно Олена Теліга почала писати вірші, достеменно не відомо. Розповідають, що 1928 р. її вірші та листа нібито за її підписом один зі знайомих надіслав Дмитрові Донцову — редакторові журналу «Літератeрно-науковий вісник» та одному з ідеологів українського націоналізму. Донцов відповів на листа, надрукував у журналі кілька віршів початківки. Так почалася їхня тривала приязнь, якій Олена великою мірою завдячує формуванням свого твердого українського світогляду, та, певне, і становленням як поетеси й критика.
У 1929 -1939 рр. Теліги мешкали у Варшаві. Дошкуляли нестатки. Олені доводилося працювати і манекенницею в крамницях, і танцівницею в кабаре, нарешті знайшлася робота вчительки початкових класів в українській школі. Водночас вона не полишала активної літературної діяльності, співпрацюючи з «Вісником» Донцова, беручи участь у літературних дискусіях та творчих вечорах.
Протягом 1939—1941 рр. Теліга мешкає у Кракові. У грудні 1939-го знайомиться з Олегом Ольжичем, відомим вченим-архітектором, поетом і керівником Культурної референтури ОУН. Вступає до Організації Українських Націоналістів, у Культурній референтурі пише тексти відозв та листівок, які потім таємно доправляються в Україну для поширення. Після розколу організації входить до ОУН(м).
Від початку радянсько-німецької війни організація зайнялася формуванням похідних груп на Наддніпрянську Україну. Рух на Велику Україну очолив Олег Ольжич.
До Києва перші похідні групи ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 р., коли тут іще перебувала Червона армія. Згодом надходить іще понад сотню членів ОУН. В одній із похідних груп Олена Теліга, разом із Уласом Самчуком, переходить польський кордон, опиняється у Львові, й на початку жовтня 1941 р. прибуває до Києва. Займається гуртуванням літераторів, очолює створену 8 жовтня Спілку українських письменників, бере участь у діяльності Української Національної Ради, співпрацює зі щоденною газетою «Українське слово».
У листопаді 1941 р. почав виходити літературний додаток до «Українського слова», насправді ж цілком окреме видання «Літаври». Теліга стає його головним редактором. Прискіпливо переглядає кожен матеріал, категорично відмовляючись публікувати славослів’я на адресу окупантів. Співробітник часопису Михайло Ситник згадував, що якось редакторка йому сказала про один із таких матеріалів: «Прошу цей мотлох кинути до коша. Це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові так щедрували».
7 грудня вийшло останнє число «Літаврів» — німецька влада заборонила видавати журнал надалі.
У середині грудня 1941 р. була заарештована редакція «Українського Слова»: Іван Рогач, Петро Олійник, Ярослав Оршан-Чемиринський, Іван Кошик, Яків Шумедла.
За наказом окупаційної влади почало виходити «Нове українське слово», новий редактор якого надав газеті чіткого пронімецького спрямування.
Над Оленою Телігою нависли щільні хмари, однак до репресій іще не дійшло. На цей час вона вже мешкала разом із чоловіком – Михайло приїхав до Києва наприкінці листопада.
На початку 1942 р. почалася нова хвиля арештів: до німців уже остаточно дійшло, що українські націоналісти провадять власну політику. Ольжич наполягав на негайному переїзді Теліги подалі від Києва, проте вона заявила, пригадавши, як уперше емігрувала зі столиці 20 років тому: «Я добровільно вдруге з Києва не виїду!»
8 лютого до Теліги додому прийшли з ґестапо. Вона не відчинила дверей, німці, на диво, ламати двері не стали. Ольжич через посланця спробував переконати Олену, аби не йшла наступного дня на роботу до Спілки, бо там очікується засідка. Однак Теліга не могла залишити колег у небезпеці.
9 лютого 1942 р., в понеділок, Олена Теліга прийшла до Спілки, на роботу. Там уже перебували ґестапівці. Близько 15.00 вони наказали всім, хто не належав до керівництва чи працівників, забиратися додому. Всіх решту відвезли до будівлі ґестапо на Короленка (нині Володимирська),33. За годину потому з власної волі туди прийшов Михайло Теліга: збагнувши, що заарештували тільки членів Спілки, він, аби до останку бути поряд із дружиною, назвався письменником.
У камері №34 ґестапівської катівні вона видряпала тризуб і напис: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга».
Разом зі своїм чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Рогачем, Володимиром Багазієм та іншими українськими націоналістами Олена Теліга була розстріляна 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру. В урочищі знайшли свою смерть від куль окупанта професори Лазорко і Махиня, науковець Форостівський з дружиною, інженер Романов, архимандрит Вишняков, священики, черниці, близько 500 членів «Буковинського куреня» — загалом 621 учасник ОУН та багато прихильників.
Усі збірки віршів Олени Теліги — «Душа на сторожі» (1946); «Прапори духа» (1947); «О.Теліга. Збірник» (1977); «Полум'яні вежі» (1977) — вийшли друком після її загибелі. В незалежній Україні були видані «Вибрані твори», а також твори, документи та біографічний нарис «О краю мій», листи поетеси та спогади про неї.
Ім’ям Олени Теліги названі вулиці у Києві, Дніпрі, Житомирі, Запоріжжі, Львові, Рівному, Сумах, Ужгороді та багатьох інших містах України. Запроваджена міжнародна літературно-мистецька премія імені О.Теліги.
25 лютого 2017 р. на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» було відкрито пам’ятник Олені Телізі. Чудовий пам’ятник поетесі встановлено і в парку КПІ.
…Якось, у далекі празькі часи, Олена Теліга написала: «Душа горить — життя таке іскристе. Забрати все! Себе віддати всьому!..»
Вона радісно і пристрасно любила життя, й без вагань віддала його заради України, яку любила більше, ніж саме життя.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
