20 вересня – 90 років від дня народження Івана Світличного, поета-шістдесятника, дисидента

knpu.gov.ua

«Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе про проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору».

Василь Стус

Іван Світличний був одним з провідних українських
дисидентів. Нині про нього, як, зрештою, й про інших його соратників, не згадує
влада і мало що знає суспільство.

Стус, Світличний, Марченко, Тихий, Литвин…Їхні життя
забрала радянська система. Вони ж розхитували її, дехто навіть по власній смерті – аж поки вона не
впала.

* * *

Не можу я без
посмішки Івана

оцю сльотаву
зиму пережить.

В проваллях
ночі, коли Київ спить,

а друга десь
оббріхують старанно,

склепить очей не
можу ні на мить,

він як зоря
проміниться з туману,

але мовчить,
мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не
озветься. Ані пари

із уст. Вусате
сонечко моє!

Несуть тобі три
царіє со дари

скапарене
озлоблення своє.

Іваночку! Ти
чуєш, доброокий?

їй-бо, не знаю,
що я зле зробив.

Чого ж бо й досі
твій поріг високий

ані відчув, ані
переступив.

Прости мені
недільний мій Хрещатик,

що, сівши
сидьма, ці котли топлю

в оглухлій
кочегарці. Що терплю,

коли вже ні
терпіти, ні мовчати

не можу, що,
читаючи, люблю.

Цього вірша Василь Стус присвятив Іванові Світличному
влітку 1965 р. – після першого Іванового арешту.

Іван Світличний дожив до Незалежності й помер у 1992р.
Його дружина Леоніда говорила, що як творча людина він загинув значно раніше – у серпні 1981р., на алтайському засланні, куди
його доправили після 7 років таборів.

Моя свобода

Свободу не втікати з бою,

Свободу чесності в бою,

Любити те, що сам люблю,

А не підказане тобою,

Свободу за любов мою

Хоч і накласти головою,

А бути все ж самим собою, —

Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,

Вертку, заляпану, як здачу,

Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за ґрати,

Мою від мене не забрати —

І здохну, а вона — моя.

В таборах
Світличного змушували до найтяжчих робіт – попри те, що був інвалідом: під час
війни 14-річним хлопчаком намагався
закласти вибухівку під німецький автомобіль, але та вибухнула у нього в руках,
позбавивши пальців…

На Алтай, із його високою радіацією, засилали найбільших злочинців. Світличний
прибув туди 1978р. тяжко хворий на жовтяницю, з дикими головними болями.
Зрозуміло, що належного лікування годі було й чекати. Через три роки Іван
дістав інсульт, перебував у стані клінічної смерті. Дружина влаштувалася
санітаркою в сільську амбулаторію, щоб бути біля чоловіка.

Звільнили Івана
Світличного 1983р.,
тиждень повертався потягом. З четвертого поверху будинку без ліфта, де Світличні
мали крихітну квартирку, хворого не було як навіть вивезти на свіже повітря. За
три роки до смерті Іван втратив остаточно мову і лежав цілковито
знерухомлений.

Леоніда Світлична жодного разу не звернулася до котроїсь
«інстанції» по допомогу.

Поховали поета у вишиванці,
подарованій Стусом. Над його могилою – козацький хрест із написом: «Він був світильником, що горів і світився».

___________

Іван Світличний народився у с.Половинкине Старобільської
округи, у слобідській частині Луганщини. Під час Голодомору мама дивом вирвалася
на Донбас і там працювала, рятуючи родину від голодної смерті.

Освіту філолога Іван отримав у Харківському університеті.
Однокашники згадували його привітність, добру усмішку, ерудованість і
порядність.

По закінченні навчання І.Світличний приїхав до Києва.
Влаштувався на роботу до Академії
наук, співробітничав
з Інститутом літератури, видавництвом «Наукова думка», журналом «Дніпро».

1965 р.
Світличного заборонили друкувати в офіційних виданнях — через чітку національну
позицію та простежувану гебістами антирадянськість.

До репресій ще був час. Молоді українські інтелігенти, що
їх згодом назвуть шістдесятниками, згуртувалися у Клубі творчої молоді, серед
засновників якого – і Світличний. Місцем зустрічей однодумців стало помешкання
Світличних – там було тіснувато, але вільно дихалося та, за словами В.Стуса,
«добре мислилося і почувалося».

Учасники Клубу організовували
літературні читання, вечори пам’яті видатних українських літераторів:
Т.Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, В.Симоненка — свого сучасника і
товариша, померлого в 1963р.

Радянський режим
одразу відчув у діяльності Клубу загрозу своїй сталості. 1965-го Клуб
закрили.

Іван Світличний чи не першим встановив контакти з українською
діаспорою, щоб передавати на Захід інформацію. Власне, за це
його заарештували під час першої хвилі репресій проти шістдесятників. Тоді на
Захід передані були «Щоденники» В.Симоненка, й там їх видали.

Кількамісячний арешт, суд – потім Івана таки випустили.
Однак працювати за спеціальністю заборонили. У 1965–1972 р.р. дисидентський рух
був надзвичайно активним: численні протестні акції, підписні листи, Самвидав…

1972 р. в Україні почався справжній
погром українського дисидентства, з численними арештами і жорстокими
вироками. Це тоді Іван Світличний був
засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання. Тоді ж у таборах опинилися
Стус, Чорновіл, брати Горині… Про
табірний період життя Світличного написав Іван Дзюба: «Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості
душі. Ті, хто близько знав Івана Світличного, – неймовірно м’якого, делікатного
– не впізнають його у каторжанській поезії».

Іван Світличний у таборі організовував колективні
протести, оголошував голодування (найдовше з них тривало 56 днів, і по його
закінченні Світличний важив 44 кг). Ініціював
створення літопису політв’язнів, який став чільним документом — свідченням про
долі радянських в’язнів сумління.

Начальство табору вважало Івана Світличного одним із
найнебезпечніших політичних в’язнів, особливо з огляду на його невичерпну
здатність вигадувати способи передачі інформації про табір у вільний світ. Одна
з найвідоміших акцій — написання листа Брежнєву, в якому в’язні на знак протесту проти репресій відмовлялися від радянського громадянства.

Світличний, як і Чорновіл, Стус, Сверстюк, своїм подвижництвом формував у закордоння сучасний
образ українця борця, правозахисника, патріота.

Нині, в день свого ювілею, поет, гуманіст, дисидент Іван
Світличний крізь роки звертається до нас:

Що ми чиним, братове? Невже навіжені ми,

Що в чаду словоблудства і самообмов

Убиваєм в собі ненароджених геніїв,

На Голгофі цинізму ґвалтуєм любов?

Гинуть гиблі серця в летаргії без просипу,

Душить заячі душі розперезаний страх.

Ми ж, убивство вчинивши, затаєно носимо

В саркофагові тіла непохований прах.

____________________

Підготувала Олена Бондаренко,