chrome firefox opera safari iexplorer

5 вересня 1870 року народився «Українскьий Лев» — генерал-хорунжий армії УНР Володимир Сікевич

05 вересня 2019 о 08:28

«Він спричинився до створення українського війська,  репрезентував Україну на дипломатичній арені, власним прикладом учив земляків    шанувати й зберігати в собі українця…». 

Ірина Матяш. «Канадські сторінки життєпису Володимира Сікевича».

Генерал Сікевич належить до тих
видатних особистостей,чиї імена вписані золотими літерами в історію звитяжної
боротьби за Україну.

Народився  Володимир  Сікевич у с.Тараща на Київщині. Батько — Василь Сікевич, предводитель дворянства і
голова Таращанського повітового з’їзду мирових суддів – володів великим маєтком у Таращі, мав
чималу садибу в Києві, будинки у Москві та Санкт- Петербургу. Мати Наталя — донька 
професора Київської духовної академії Данила Смолодовича,   автора
книги «Літургіка або
наука про Богослужіння», що й досі використовується як посібник у духовних навчальних
закладах. Подружжя ростило чотирьох  дітей: двох синів та двох доньок. 

Дитинство було щасливим: малі бавились у пишному саду,
бігали полями, що «аж до обрію». Й залишилось у пам’яті як безмежно
радісний час серед розкішної української природи.

Величезне враження на хлопчика справило проводжання на
російсько-турецьку війну 1877 р. «Можливо,
що якраз тоді народилося моє тверде бажання стати воляком»,
 — по роках напише
Сікевич   у своїх спогадах. 

 1888 р. Володимир
закінчив 3-ю Київську  класичну гімназію.
Потім гавчався у Київських кадетському корпусі та піхотному юнкерському училищі.
 Військову кар’єру розпочав 1994
р. в чині підпоручника. Служив ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником
командира батальйону в Тираспольському піхотному полку.

Навесні 1901 р. Володимир  Сікевич узяв
шлюб з Вандою
Космінською — донькою полковника 15-го Шлісельбурзького полку. Дружина стала
вірною подругою й коханням цілого життя. У подружжя народилося двоє дітей.      

У березні 1907 р. штабс-капітан Володимир Сікевич був
нагороджений орденом Станіслава 3 класу та підвищений у званні до капітана  – за подвиги в російсько-японській війні. Загалом
мав численні нагороди – п’ять
орденів (серед них – св.Анни «За хоробрість» і св.Володимира з мечем), золоту
зброю. У вересні 1916-го вже був полковником. 

Невдовзі подав рапорт про переведення до тилових
підрозділів. Очолив 6-й запасний полк, що дислокуваввся в Україні, й у
листопаді  1917 р.   перейшов на службу до Армії  УНР. М.Хандогій, бойовий побратим В.Сікевича,
згадував: «Коли вибухнула революція, то
він покинув царську службу, зукраїнузував своє військо і пішов на службу
українському народові і його владі, Українській Центральній Раді». 

Як старшина Гайдамацького коша брав участь у боях з більшовицькими ордами Муравйова під Києвом.

 У березні 1918 р. призначений
командиром 3-го Гайдамацького полку, що воював у складі Запорізької дивізії. Звільняв
від більшовиків Харків, Полтаву, Лубни, Конотоп. 

У квітні 1918 р. В.Сікевич очолив Слов’янську  групу, що складалася з п’яти полків: трьох піхотних,
гарматного та інженерного, й перед якою стояло завдання звільнити Донбас. Група
під командуванням В.В.Сікевича взяла Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаково і
вийшла  на кордон з Росією. 

«… 26 квітня
1918 року на залізничній станції
Kолпаково, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив
сторожу від Богданівського полку, дві гармати…й під їхній салют розгорнув наш
прапор і встановив  його на кордоні. Тут
фактично...я відчув, як відокремлюються  землі України від чужих земель… Радянська
влада разом з покручем «донецької республіки» була знищена», — 
писав
згодом генерал.

Наприкінці 1918 р. полк 
В.Сікевича – на той час військового коменданта Черкащини — приєднався до
віська Директорії, що рухалося з Білої Церкви на Київ під командуванням
Головного Отамана Симона Петлюри. 19 грудня 1919 р. Армія Директорії звільнила
Київ  від більшовиків.  

На початку 1920 р. генерал у якості військового аташе
прибув до Австрії, де  керував репатріаційною
комісією та створював з числа колишніх військовополонених  частини 
армії УНР. 

З  грудня 1920 р.
В.В.Сікевич — посол УНР в Угорщині. Саме завдяки його дипломатичному хистові
Угорщина першою серед держав офіційно визнала УНР.   В.Сікевич
організовував прибуття Симона Петлюри з Варшави до Будапешта, його перебування
в Угорщині та подальший переїзд до Західної Європи. Більшовики вимагади від
угорської влади видати Сікевича, однак отримали відмову. 

І все ж генерал розумів, що йому слід готуватися до від’їзду. Перетин
кордонів значно спростило підписане С.Петлюрою під час його перебування в
Будапешті «повноваження для поїздки до Канади».  У 
травні 1924 р. родина  виїхала до
Вінніпега. Згодом генерал В.Сікевич з сім’єю оселився в Торонто. Створив Товариство вояків Армії  УНР,  входив
до складу його керівництва. Очолював антибільшовицький    рух. 

А ще Володимир Сікевич започаткував серед українців
футбольний рух, організовував змагання. 1932 р. для переможців змагань було
засновано кубок  імені генерала Сікевича
— «українського політичного й громадського діяча і справжнього джентльмена».

1941-51р.р. вийшли друком спогади генерала «Сторінки із
записної книжки» у 5 томах. 

У середовищі українських емігрантів Сікевича називали «Батьком
Отаманом» і «Українським Левом». На святкування 80-річчя славного
генерал-хорунжого прибуло майже 3 тисячі гостей з понад 30 країн. Його приймали
британська королівська родина і керівники багатьох держав. Він же невимовно
тужив за Україною, незалежність якої разом зі своїми побратимами виборював зі
зброєю в руках. Волів бути бодай похованим в українській землі. Й потерпав від
того, що українці навіть в екзилі вдавалися до чвар і розбрату. Якось запитав
із болем у І.Боберського, котрий щойно повернувся з Франції: «Як там наші політики? Вже Україну
розшматували – чи ще й досі шматують на свою персональну користь?..»

1938 р. Володимир Сікевич постав перед громадою в новому
світлі: режисер і хореограф Василь Авраменко запропонував йому роль останнього
кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у фільмі-опері
«Запорожець за Дунаєм». Неабиякий акторський талант генерала став правдивою
сенсацією… 

Під час Другої світової війни В.В.Сікевич брав активну участь
в організації українських частин Канадської армії. По війні, восени 1945 р.,
організовував переїзд до Канади колишнього ректора Українського університету в
Кам’янці-Подільському Івана Огієнка (на той час вже митрополита Іларіона). 

Генерал-хорунжий Володимир Сікевич помер 27 липня 1952 р. Труну
героя вкрили прапорами України й Канади. Прощання, в якому взяло участь кілька
тисяч людей, тривало 5 днів. 2 серпня генерала урочисто поховали на цвинтарі «Проспект» у Торонто.

2011 р. на київській Оболоні було встановлено пам’ятний знак —
копію ордена «Хрест Симона Петлюри» — заввишки
понад два метри. На меморіальних дошках викарбувані імена 34 киян -старшин
Армії УНР та Української Держави. Серед них – ім’я
генерал-хорунжого Володимира Сікевича.  

Підготувала Олена Бондаренко,

Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна» 

20 вересня

Інші дати
Наталія Лотоцька 
1938 – театральна актриса. Лауреат Шевченківської премії. Ролі: Пріська («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Хведоска («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Поліксена («Кассандра» Лесі Українки) та ін. Ведуча передачі Українського радіо «Від суботи до суботи» (понад 30 років). 
Розгорнути
Народився Іван Світличний
(1929, с. Половинкине Луганської області - 1992) - український мовознавець та поет. Твори "Ґранатові сонети", "Серце для куль і для рим", "У мене тільки слово".
Свободу не втікати з бою, Свободу чесності в бою, Любити те, що сам люблю, А не підказане тобою, Свободу за любов мою Хоч і накласти головою, А бути все ж самим собою, — Не проміняю на твою, Ліврейську, жебрану, ледачу, Вертку, заляпану, як здачу, Свободу хама й холуя. Несу свободу в суд, за грати, Мою від мене не забрати — І здохну, а вона — моя. (c) Іван Світличний, 1929
Розгорнути