chrome firefox opera safari iexplorer

5 вересня 1870 року народився «Українскьий Лев» — генерал-хорунжий армії УНР Володимир Сікевич

05 вересня 2019 о 08:28

«Він спричинився до створення українського війська,  репрезентував Україну на дипломатичній арені, власним прикладом учив земляків    шанувати й зберігати в собі українця…». 

Ірина Матяш. «Канадські сторінки життєпису Володимира Сікевича».

Генерал Сікевич належить до тих
видатних особистостей,чиї імена вписані золотими літерами в історію звитяжної
боротьби за Україну.

Народився  Володимир  Сікевич у с.Тараща на Київщині. Батько — Василь Сікевич, предводитель дворянства і
голова Таращанського повітового з’їзду мирових суддів – володів великим маєтком у Таращі, мав
чималу садибу в Києві, будинки у Москві та Санкт- Петербургу. Мати Наталя — донька 
професора Київської духовної академії Данила Смолодовича,   автора
книги «Літургіка або
наука про Богослужіння», що й досі використовується як посібник у духовних навчальних
закладах. Подружжя ростило чотирьох  дітей: двох синів та двох доньок. 

Дитинство було щасливим: малі бавились у пишному саду,
бігали полями, що «аж до обрію». Й залишилось у пам’яті як безмежно
радісний час серед розкішної української природи.

Величезне враження на хлопчика справило проводжання на
російсько-турецьку війну 1877 р. «Можливо,
що якраз тоді народилося моє тверде бажання стати воляком»,
 — по роках напише
Сікевич   у своїх спогадах. 

 1888 р. Володимир
закінчив 3-ю Київську  класичну гімназію.
Потім гавчався у Київських кадетському корпусі та піхотному юнкерському училищі.
 Військову кар’єру розпочав 1994
р. в чині підпоручника. Служив ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником
командира батальйону в Тираспольському піхотному полку.

Навесні 1901 р. Володимир  Сікевич узяв
шлюб з Вандою
Космінською — донькою полковника 15-го Шлісельбурзького полку. Дружина стала
вірною подругою й коханням цілого життя. У подружжя народилося двоє дітей.      

У березні 1907 р. штабс-капітан Володимир Сікевич був
нагороджений орденом Станіслава 3 класу та підвищений у званні до капітана  – за подвиги в російсько-японській війні. Загалом
мав численні нагороди – п’ять
орденів (серед них – св.Анни «За хоробрість» і св.Володимира з мечем), золоту
зброю. У вересні 1916-го вже був полковником. 

Невдовзі подав рапорт про переведення до тилових
підрозділів. Очолив 6-й запасний полк, що дислокуваввся в Україні, й у
листопаді  1917 р.   перейшов на службу до Армії  УНР. М.Хандогій, бойовий побратим В.Сікевича,
згадував: «Коли вибухнула революція, то
він покинув царську службу, зукраїнузував своє військо і пішов на службу
українському народові і його владі, Українській Центральній Раді». 

Як старшина Гайдамацького коша брав участь у боях з більшовицькими ордами Муравйова під Києвом.

 У березні 1918 р. призначений
командиром 3-го Гайдамацького полку, що воював у складі Запорізької дивізії. Звільняв
від більшовиків Харків, Полтаву, Лубни, Конотоп. 

У квітні 1918 р. В.Сікевич очолив Слов’янську  групу, що складалася з п’яти полків: трьох піхотних,
гарматного та інженерного, й перед якою стояло завдання звільнити Донбас. Група
під командуванням В.В.Сікевича взяла Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаково і
вийшла  на кордон з Росією. 

«… 26 квітня
1918 року на залізничній станції
Kолпаково, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив
сторожу від Богданівського полку, дві гармати…й під їхній салют розгорнув наш
прапор і встановив  його на кордоні. Тут
фактично...я відчув, як відокремлюються  землі України від чужих земель… Радянська
влада разом з покручем «донецької республіки» була знищена», — 
писав
згодом генерал.

Наприкінці 1918 р. полк 
В.Сікевича – на той час військового коменданта Черкащини — приєднався до
віська Директорії, що рухалося з Білої Церкви на Київ під командуванням
Головного Отамана Симона Петлюри. 19 грудня 1919 р. Армія Директорії звільнила
Київ  від більшовиків.  

На початку 1920 р. генерал у якості військового аташе
прибув до Австрії, де  керував репатріаційною
комісією та створював з числа колишніх військовополонених  частини 
армії УНР. 

З  грудня 1920 р.
В.В.Сікевич — посол УНР в Угорщині. Саме завдяки його дипломатичному хистові
Угорщина першою серед держав офіційно визнала УНР.   В.Сікевич
організовував прибуття Симона Петлюри з Варшави до Будапешта, його перебування
в Угорщині та подальший переїзд до Західної Європи. Більшовики вимагади від
угорської влади видати Сікевича, однак отримали відмову. 

І все ж генерал розумів, що йому слід готуватися до від’їзду. Перетин
кордонів значно спростило підписане С.Петлюрою під час його перебування в
Будапешті «повноваження для поїздки до Канади».  У 
травні 1924 р. родина  виїхала до
Вінніпега. Згодом генерал В.Сікевич з сім’єю оселився в Торонто. Створив Товариство вояків Армії  УНР,  входив
до складу його керівництва. Очолював антибільшовицький    рух. 

А ще Володимир Сікевич започаткував серед українців
футбольний рух, організовував змагання. 1932 р. для переможців змагань було
засновано кубок  імені генерала Сікевича
— «українського політичного й громадського діяча і справжнього джентльмена».

1941-51р.р. вийшли друком спогади генерала «Сторінки із
записної книжки» у 5 томах. 

У середовищі українських емігрантів Сікевича називали «Батьком
Отаманом» і «Українським Левом». На святкування 80-річчя славного
генерал-хорунжого прибуло майже 3 тисячі гостей з понад 30 країн. Його приймали
британська королівська родина і керівники багатьох держав. Він же невимовно
тужив за Україною, незалежність якої разом зі своїми побратимами виборював зі
зброєю в руках. Волів бути бодай похованим в українській землі. Й потерпав від
того, що українці навіть в екзилі вдавалися до чвар і розбрату. Якось запитав
із болем у І.Боберського, котрий щойно повернувся з Франції: «Як там наші політики? Вже Україну
розшматували – чи ще й досі шматують на свою персональну користь?..»

1938 р. Володимир Сікевич постав перед громадою в новому
світлі: режисер і хореограф Василь Авраменко запропонував йому роль останнього
кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у фільмі-опері
«Запорожець за Дунаєм». Неабиякий акторський талант генерала став правдивою
сенсацією… 

Під час Другої світової війни В.В.Сікевич брав активну участь
в організації українських частин Канадської армії. По війні, восени 1945 р.,
організовував переїзд до Канади колишнього ректора Українського університету в
Кам’янці-Подільському Івана Огієнка (на той час вже митрополита Іларіона). 

Генерал-хорунжий Володимир Сікевич помер 27 липня 1952 р. Труну
героя вкрили прапорами України й Канади. Прощання, в якому взяло участь кілька
тисяч людей, тривало 5 днів. 2 серпня генерала урочисто поховали на цвинтарі «Проспект» у Торонто.

2011 р. на київській Оболоні було встановлено пам’ятний знак —
копію ордена «Хрест Симона Петлюри» — заввишки
понад два метри. На меморіальних дошках викарбувані імена 34 киян -старшин
Армії УНР та Української Держави. Серед них – ім’я
генерал-хорунжого Володимира Сікевича.  

Підготувала Олена Бондаренко,

Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна» 

27 січня

Інші дати
Олекса Тихий
(27 січня 1927, хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа — 5 травня 1984, тюремна лікарня м. Пермі) український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.
Розгорнути
Народився Павло Чубинський
(1839, м.Бориспіль Київська область – 1884) – український етнограф, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.
Душу й тіло ми положим За свою свободу, І покажем, що ми, браття, Козацького роду! Гей-гей, браття милі, Нумо братися за діло! Гей-гей пора вставати, Пора волю добувати!
Розгорнути
Народився Архип Куїнджі
(1842, м.Маріуполь - 1910) – український та російський живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Автор картин «Українська ніч», «Дніпро вранці», «Ніч на Дніпрі».
Розгорнути
Народився Павло Тичина
(1891, с. Піски Чернігівська область – 1967) – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.
«Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, - Лиш Соняшні Клярнети. У танці я, ритмічний рух, В безсмертнім всі планети. Я був – не я. Лиш мрія, сон. Навколо дзвонні звуки, І пітьми творчої хітон, І благовісні руки». (Павло Тичина)
Розгорнути
Народився Іван Гончар
(27.01.1911 – 18.06.1993) – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), Народний художник України (1991). Один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України; засновник відомого в Україні й за кордоном громадського музею, який від 1960-х років став осередком українського національного відродження.
«Багато погроз і попереджень довелося почути мені від невігласів, які зневажали мою творчість, які забували про те, що без коренів немає дерева, а без дерева плодів …Я давно поставив собі за мету жити і творити для народу. Якщо вкласти всю душу в свою працю, то потім тобі це якось повернеться». (Іван Гончар)
Розгорнути