Нині мало хто пам’ятає про війну між імперіями – Російською та
Японською – 1904 – 1905 р.р... Небагато хто знає й про те, що в тій війні брали
участь тисячі українців: солдатів, офіцерів, генералів, адміралів. Найперше –
генерал-лейтенант Роман Сидорович Кондратенко, начальник сухопутної оборони
фортеці Порт-Артур, народний герой.
Роман Кондратенко народився в Тифлісі (нині Тбілісі,
столиця Грузії), в сім’ї збіднілого дворянина-українця, відставного майора
Сидора Денисовича Кондратенка.
По батьковій лінії Роман походив з українських козаків,
які після знищення російським царатом Гетьманщини й Запорозької Січі стали
державними селянами й мешкали на Катеринославщині.
Сидір Денисович Кондратенко брав участь у Кавказькій
війні, дослужився до майора й отримав дворянство. Після відставки оселився у
Тифлісі.
Роман був наймолодшим з 10 дітей. Аби хоч трохи
допомагати родині, яка ледь животіла на мізерну батькову пенсію, шестирічний
хлопчик розносив питну воду на міських
ринку та вулицях.
Невдовзі батько тяжко захворів. Хлопчика взяла під свою
опіку дружина його старшого брата Єлисея – Юлія. Протягом майже 18 років вона
була для Романа люблячою мамою, дбала про його освіту і розвиток неабияких природніх
талантів та чудових душевних якостей.
Початкові знання хлопець отримав від Юлії Василівни.
Затим вступив до військової гімназії в Полоцьку (нині Білорусь) яку закінчив у
1874р. одним з кращих.
Після навчання у Миколаївському інженерному училищі (Петербург)
Роман Кондратенко в чині підпоручника дістав скерування до 1 Кавказького саперного
батальйону, що дислокувався у Тбілісі. Оселився в родині брата. З допомогою
Юлії Василівни вдосконалював знання іноземних мов: вивчив англійську, німецьку,
французьку.
Під час російсько-турецької війни 1877—1878 р.р. молодий
офіцер попросився на фронт, але, не отримавши дозволу, продовжив навчання:
вступив Миколаївської військово-інженерної академії, яку відмінно закінчив.
Штабс-капітан Кондратенко вирушив до Батума (нині Батумі), де розробив проект
фортеці з усіма спорудами, укриттями, майстернями, складами, пороховими
погребами тощо. Цей досвід через 20 років, у Порт-Артурі, йому став у добрій
нагоді. За виконану роботу отримав нагороду – орден Св.Станіслава 3 ступеня та
підвищення до чину капітана.
Далі була служба у штабі Віленського військового округу.
Тут 1891 р. одружився з Надією Дмитрівною Потапчиною, донькою начальника
гарнізону в Бобруйську. В подружжя народилося двоє синів.
1893 р, під час інспектування Дніпровсько-Бузького
каналу, вперше побував у Києві, закохався в його красу, особливо – у Софійський
собор. Був щасливий, коли дістав призначення на службу до Києва, а згодом – до
Одеси.
1901 року Роман Кондратенко в чині генерал-майора вирушив
на Далекий Схід, до Приамурського військового округу. В листопаді 1903 р. був
призначений начальником 7-ї Східно-Сибірської стрілецької бригади (невдовзі –
дивізії). Прибувши до Порт-Артура, головної імперської військово-морської бази
на Тихому океані, організував роботи з будівництва оборонних споруд навколо
фортеці.
В ніч проти 9 лютого 1904 р. японський флот атакував російські
кораблі в Порт-Артурі. Після кількох переможних боїв японці заблокували
Порт-Артур з моря й відрізали від постачання з суходолу. Фортеця опинилася в
облозі.
Очолив її сухопутну оборону генерал-майор Р.Кондратенко. Це
йому якось скаже командувач Тихоокеанської ескадри С.Макаров:«Я скоро перестану тут взагалі з кимось говорити, крім Вас.
Про яке питання не йшлося б — усе «упирається» в Кондратенка.Шкода, що Ви не
моряк…»
Роман Сидорович Кондратенко керував відбиттям усіх ворожих атак. Був,
що називається, душею оборони Порт-Артура, улюбленцем всіх його захисників. Водночас
йому постійно доводилося вирішувати практично всі питання, навіть поза його
компетенцією. «В Порт-Артурі нелегко
маневрувати силами та зброєю, — якось зауважив він. – Але ще важче маневрувати
між трьома «високоповажностями»…», — якось зазначив Кондратенко, маючи на
увазі трьох бездарних «воєначальників» — Куропаткіна, Смирнова і Стесселя.
Ситуація ставала дедалі критичнішою. Кондратенко особисто
керував усією підготовкою до вирішальних боїв, аж до виготовлення саморобних
гранат з гарматних гільз. Із 47-міліметрових морських гармат генерал винайшов спосіб
зробити до того не відому зброю – міномети. Власним прикладом надихав
оборонців, підносив їхній бойовий дух.
А кільце облоги стискалося все дужче, й сподівань на
підмогу ставало дедалі менше – армія Куропаткіна зазнавала нових і нових
поразок у Маньчжурії. На несміливі натяки про необхідність здати фортецю Р.С.Кондратенко
категорично заперечував. У наказі генерала військам сухопутної оборони Порт-Артура № 36
від 8 жовтня 1904 р. є слова, сповнені не лише відваги військового, а й сили
духу людини-героя (переклад українською наш, — О.Б.): «Затята оборона до
останньої краплини крові, без жодної думки про можливість здатися в полон,
викликається… тим, що японці, самі надаючи перевагу смерті, аніж полонові, поза
сумнівом, вдадуться в разі успіху до загального винищення, не звертаючи жодної
уваги ні на Червоний Хрест, ні на рани, ні на стать і вік»... Генерал Р.Кондратенко до останнього перебував на
передовій зі своїми солдатами.
22 листопада 1904р. японці захопили гору Високу з її
укріпленнями. Увечері Р.С.Кондратенко сказав своїм найближчим соратникам: «Почалася агонія Порт-Артура…»
15 грудня Роман Сидорович перевіряв укріплення форту № 2,
коли почався артилерійський обстріл. Японський гаубичний снаряд влучив у
каземат, де саме був генерал з підлеглими. Кондратенко і вісім офіцерів
загинули. Існує версія, за якою хтось із
російських командирів зорієнтував японців про місце і час перебування
генерала…
2 січня 1905 р. генерал А.Стессель підписав капітуляцію.
Сучасники стверджували: Кондратенко цього ніколи не допустив би. Тим паче, що
оборонці мали на той момент 610 гармат,
207 855 снарядів, 9 важких кулеметів, 4,5 млн патронів для гвинтівок,
щонайменше на місяць продовольства. У гарнізоні перебувало понад 30 тисяч
солдатів і матросів, 754 особи командного складу: генерали, адмірали, офіцери.
Російська імперія втратила 1-у Тихоокеанську ескадру, основну
військово-морську базу і головну фортецю на Тихому океані, що призвело до
поразки у війні.
Р.С.Кондратенка посмертно нагородили орденом Святого
Георгія 3-го і 4-го ступенів, підвищили до чину генерал-лейтенанта. Поховали на
мисі Пласкому. А у вересні 1905 р. труну з тілом Р.Кондратенка доправили
пароплавом до Одеси, а затим потягом – до Петербурга, де поховали на Нікольському цвинтарі
Олександро-Невської лаври. Для увічнення пам’яті героя було оголошено збирання коштів, на які
1907р. встановлено пам’ятник. Каплиця і пам’ятник були знищені більшовиками.
Дальше життя родини Романа Сидоровича було тісно пов’язане з Україною. Надія
Дмитрівна з дітьми оселилася в Полтаві. Старший син Андрій, був капітаном
лейб-гвардії Преображенського полку й під час Першої світової війні загинув 20 липня 1917 р.
в бою неподалік с. Мшана на Тернопіллі. Молодший
син Микола також воював і потрапив до полону. Дослідники зазначають, що у
травні 1918р. київська газета «Відродження» повідомляла про аудієнцію Надії
Дмитрівни Кондратенко у гетьмана П.Скоропадського. Вдова героя Порт-Артуру
просила сприяння у поверненні з полону її єдиного сина…
Померла Н.Д.Кондратенко в 1927 р. у Києві.
_____________________
За матеріалами
інтернет-видань.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
