5 жовтня 1930р. народився перший космонавт-українець Павло Попович

kpi.ua

12 серпня 1962р. з космодрому Байконур стартував космічний корабель «Восток-4». Пілот – Павло Романович Попович. Серед безмежжя Всесвіту залунала українська пісня. «Дивлюсь і на небо, та й думку гадаю: «Чому я не сокіл, чому не літаю?»

Очевидці переповідали, що у Центрі керування польотами його керівник Сергій Корольов заплакав – це була його рідна, улюблена пісня…

В одному з інтерв’ю П.Попович якось розповів: «Коли літав, згадував Україну, мій рідний Узин, осокори вздовж дороги, верби над Россю, будинок, у якому ріс, рідних, друзів. І так захотілося додому...»

По завершенні польоту, що тривав добу, Павло Попович, доповідаючи тодішньому першому секретарю ЦК Микиті Хрущову, сказав українською: «Я перший радянський космонавт з України...»

П.Р.Попович народився у м. Узин Білоцерківського району на Київщині, в робітничій родині. Батько майбутнього космонавта все життя працював кочегаром на Узинському цукровому заводі. В родині Романа Порфирійовича та Феодосії Касьянівни Поповичів було п’ятеро дітей: троє синів і дві доньки.

Допитливий, розумний хлопчик із цікавістю задивлявся у небесні далечі від раннього дитинства. «Під Узином є великий аеродром, а тому я мріяв ще змалку стати льотчиком і обов'язково – винищувачем», – згадував пізніше Попович.

Найтяжче довелося у повоєнні роки. Вдень хлопець навчався у школі, а в нічні зміни влітку працював на цукрозаводі, взимку – кочегаром. Однак вчився тільки на відмінно.

1947р. вступив до Магнітогорського індустріального технікуму. Через три роки прийшов до місцевого аероклубу. Тоді ж уперше літав – на «У-2».

1954р. П.Попович закінчив Качинське військове авіаційне училище льотчиків. Служив у військово-повітряних силах.

1960р. Павла Поповича зарахували до загону космонавтів. «Раптом, 1959 року, мене викликають у штаб дивізії, де змусили підписати папір про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медичну комісію, аби потрапити до загону космонавтів», — згадував Павло Романович. — Тоді відібрали дві з половиною тисячі льотчиків-винищувачів з майже десяти тисяч осіб! І лише двадцять чоловік забрали до Москви»… Готувався до польоту разом з Ю.Гагаріним та Г.Титовим.

Закінчивши 1968р. Військово-повітряну інженерну академію імені М.Жуковського, Павло Попович 3 -19 липня 1974р. побував у космосі вдруге — як командир корабля «Союз-14» — під час експедиції на орбітальну станцію «Салют-3». Політ тривав 15 діб.

У 1964-88р.р. був депутатом Верховної Ради України. Чимало зробив для рідної Київщини. За його наполяганням газифікували Узин, проклали асфальтову дорогу, навіть залізницю у Сквирі налагодили: на прізвище «Попович» двері чиновників відчинялися автоматично.

Створив у Москві Клуб космонавтів-українців. Очолював Товариство української культури «Славутич».

Нерідко навідувався до рідних країв, де його радо зустрічали земляки. Любив спілкуватися з людьми, ніколи не вивершувався над ними. А ще чудово співав, тож коли земляки чули, як знайомий голос виводить у надвечір’ї «Місяць на небі» чи «Два кольори», тішилися: «Павло приїхав!»…

Павло Попович був віруючою людиною. «…існує вища за нас сила, незбагненна і величніша. Тож Бог є, Він усе бачить, і те, що відбувається на Землі, то з Його волі, бо ми забули Його та перестали шанувати», — прохопився якось в інтерв’ю.

Писав вірші, видав п’ять прозових книг, у яких ділився досвідом космічних мандрів, своїми почуттями і спостереженнями.

Від 1993р. генерал-майор авіації в запасі Павло Попович очолював раду директорів Інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.

30 вересня 2009р., за рік до 80-ліття, в Гурзуфі (Крим) П.Р.Попович раптово помер від інсульту.

Ім’ям нашого першого космонавта названі вулиці в багатьох містах України.