“Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…”
М.Хвильовий
Представник «Розстріляного Відродження». Письменник-гуморист.
Людина, що
пережила розстріл Українського Відродження, зазнала на собі всіх жахіть винищення українських душі й тіла,
дивом випірнула живою з-під невблаганних
жорен червоного терору - зберегла
неповторне почуття гумору. Та ще й своїми гумористичними оповідями змусила багатьох-пребагатьох
інших людей тішитися і почуватися щасливими.
Як це?
Може, завдяки
великій силі доброти, незлобивості, тепла, помножених на талант і силу українського
духу…
Народився Павло Губенко, тобто майбутній
Остап Вишня, 1889 р. у хуторі Чечва
Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в селянській
багатодітній родині. Закінчив Зіньківську двокласну школу, потім київську військово-фельдшерську.
Згодом вступив на історико-філологічний факультет Київського університету,
однак захопила літературна та журналістська праця…
Сприйняв усією
душею Україньску Революцію, про що з теплою іронією потім написав у «Моїй
автобіографії:«Як ударила революція —
завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з
університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на
мітинг, з мітингу на збори...»
1919 р. Павло
Губенко, як і багато інших діячів української культури та урядовців УНР, прибув
до Кам'янця-Подільського. Навесні 1920 р. повернувся до Києва. Восени його взяли
чекісти. Потримали в тюрмі до весни і випустили – не знайшли достатньо підстав
для засудження.
2 листопада 1919 р. газета
«Народна воля» надрукувала перший твір П.Губенка – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон.
Матеріалом для конституції бути не може)». Підписав:П. Грунський.
Навесні 1921 р.
Павло Губенко почав працювати у «Вістях ВУЦВК», редактором якої був В. Еллан-Блакитний.
За якийся час став відповідальним секретарем«Селянської правди», у якій вперше
– як автор фейлетону «Чудака, їй-богу!» — назвався Остапом Вишнею.
Одна по одній
з’являються збірки гумористичних оповідань-«усмішок»: «Діли небесні», «Кому
веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі
усмішки кримські», «Лицем до села», «Українізуємось», «Вишневі усмішки
театральні» й ціла низка інших. У
1928-30р.р. виходить друком чотиритомник – і миттєво розкуповується. Шалений
успіх, велике визнання, всенародна любов…
26 грудня 1933р. Остапа Вишню, тобто
громадянина Губенка Павла Михайловича,
заарештували вдруге. Через два місяці, 23 лютого 1934 р. «трійка» засудила
його до розстрілу. Тиждень, протягом якого чекав у в’язниці виконання присуду, мабуть, був
довший за ціле життя. З-го березня розстріл замінили на 10 років таборів.
На ті часи це могло означати лише передишку перед новими стражданнями…
Республіка Комі, Ухта. Рудники, табірна «больничка»,
де працював фельдшером, навіть багатотиражка – теж табірна…
3-го грудня 1943 р. у Москві стояли
пекучі, сказати би, пекельні, морози. Ворота Бутирської тюрми розчахнулися
просто в ці морози, і громадянин Губенко Павло Михайлович опинився на
волі.
26 лютого в
газеті «Радянська Україна» з’явилася усмішка «Зенітка», яка лунала на радіо
безліч разів і яку напам’ять знали солдати на фронті. Вийшло з десяток нових
книг. Таакож – переклади українською: твори М. Гоголя, А. Чехова, М.Твена,
О'Генрі, Я. Гашека…
Остап Вишня стає
активним «перчанином» — членом редколегії «Перця» і його дописувачем. Входить
до правління Спілки письменників. Життя ніби налагоджується. Якщо не зважати на
нічні пекучі (пекельні) спогади-роздуми.
Все це – до
1956-го. Коли 28 вересня український письменник Розстріляного Відродження і
незрівнянний гуморист Остап Вишня помер. «Умираючи,
кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до
зеленого листу…» — записав він незадовго до того, як вирушив у свою далеку,
незвідану путь…
Його твори були
іронічними, мудрими, соковито-народними, й десь глибоко, аж на денці – невигойно
печальними.
Повернувшись із
таборів надламаним і змученим, О.Вишня
заходився викривати «буржуазних націоналістів», «акул імперіалізму» і з
поблажливою усмішкою – «окремі тимчасові недоліки» радянського життя.
Але він був фантастично справжнім! Його талант
живився образами людей з народу, яких він безмежно любив, та перлинами, що їх
щедро дарувала йому рідна українська природа.
«Він світив, як
сонце, до нього люди тяглися, як до сонця. Він умів гриміти, як грім, і того
грому боялись усі плазуни й негідники», — сказав про
Остапа Вишню знаний український поет Максим Рильський.
А ще про Остапа
Вишню так висловився один із наших
велетнів духу – Олесь Гончар: «Мабуть, із
часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним
сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа
Вишні».
В день 130-річчя
нашого всенародного Вишні згадаймо його з доброю і вдячною усмішкою.
Олена Бондаренко
