chrome firefox opera safari iexplorer

85 років від дня народження українського поета і просвітянина Миколи Сома

07 січня 2020 о 17:23
uamodna.com

5 січня Великому Українцю виповнилось би 85. Це, мабуть, було б дуже просто – до ювілею Миколи Сома нагадати його біографію. Хоча вона, безумовно,  заслуговує на це. Але вже, шановне читацтво, як люди грамотні й освічені, почитайте при такій добрій нагоді, де й коли народився та що у житті робив Микола Данилович Сом — поет, вчитель, читач, рибалка, неповторний співрозмовник і вірний товариш. Зрештою, він і сам про себе дуже влучно і поетично сказав:

*   *   *

 Де народився?

В полі за селом

Мене красива
мати спородила...

...Національність?
Звісна річ, яка,

Вона відома
друзям і сусідам,

Як наша мова,
ніжна і м'яка,

Я — українець з
прадіда і діда.

...Іще нема
медалей, орденів,

Та я омріяв
чесну нагороду —

Щоб на багато
велелюдних днів

Потрібним бути
рідному народу.

Де я живу? У
рідній стороні.

Що я роблю?
Словами молодими

Малюю ніжно я
свої пісні,

Аби вони та й
стали не моїми...

Б'ю чолом!- 

Микола Сом.

Ми ж цього ювілейного дня зі світлим смутком  – бо триває він без ювілянта — від цілого
свого серця складаємо глибоку шану Миколі Даниловичу за  його щиру українську вдачу, за співпрацю і
дружбу з нашою командою та участь, разом з  Миколою Томенком, у просвітницьких проєктах
«Рідної країни». За те, що кожної миті невтомно і без пафосу будував
Український Світ.

Згадаймо Миколу Сома у його 85-річчя (а ми його, треба
сказати, згадуємо і без жодних спеціальних приводів). Нехай прийдуть до нас
його теплі, людяні вірші. Нехай сам він щось пригадає зі свого життя — далеко
не безхмарного, але щедрого на яскраві події й добрих людей. Бо й сам він був  творцем яскравих подій і доброю, красивою й  світлою людиною.

« У моєму селі жили
козаки й селяни.

Було дві сільради — козацька та селянська. Дівчатам-козачкам батьки забороняли
виходить заміж за селян, бо ті були бідними й вважалися плебеями. Мій батько
був селянин, мама — козачка. Дід Зінько сказав: «Не віддам за нього Мотрю, бо він не
козак». Батько вкрав
матір уночі в нічній сорочці. Раз підслухав, як вони тихенько сперечалися: «Я тебе забрав в одній сорочці». – «Якби я не хотіла, ти б мене не вкрав». Любов у них була, народили
дванадцятеро дітей. Я – сьомий»…

Чорноокій мурашці із нашого лугу 

Мурашко!

Пішки-пішака

Своє життя несеш
ти важко.

Давай піддам тобі,
мурашко,

Твого важенного
мішка.

Ти скрізь: в
кущах над озерцем 

І на городі в
лопушині, 

І ти в соломі на
машині 

(Як я малим)
сидиш тихцем.

Це ти у літечка
хмільні 

(Така зухвала!)
аж півночі 

В гарячій пазусі
дівочій 

Кричала німо при
мені.

Низенько
кланяюсь чолом 

Тобі, землячко
всюдисуща, 

Неусипуща,
всевидюща 

В моєму лузі за
селом.

Ти вчора — там,
сьогодні — тут. 

На брук міський
ступаєш важко. 

Кому, скажи,
несеш, мурашко, 

Свій полинялий
парашут?

А як же луг?

А дух степів?..

Моя мурашко
чорноока,

Пробач мені, що
ненароком

Тобі на ногу
наступив
.

«Ми
познайомились, коли я вчився в школі, а він був міністром освіти
. Це
1946 рік, я тоді вже залишився без батьків, а Тичина за власні гроші купив
школярам-сиротам костюмчики. Пізніше я йому подарував свою першу книжку з
написом: «З подякою за костюм!» Він здивувався: який костюм? Я кажу: «Ну, ви ж
приїжджали до нас у село, гладили мого чубчика білявенького й плакали наді
мною, сиротою, а нас тоді півсела сиріт було...

*   *   *

 Чуні мої, чуні…

Звідки ви
привезені,

Звідки ви
привезені,

Дротом
підперезані

На моїх ногах?

Дріт уївся в
ноги,

Бо немає
валянців,

Бо немає
валянців,

Хай вони
проваляться!

Де я їх візьму?

Холодно і
страшно…

Йду селом, як
пусткою,

Йду селом, як
пусткою,

Сестриною
хусткою

Голову запнув.

А сліди за мною,

Ніби хтось
машиною,

Ніби хтось
машиною

За селом
долиною,

По снігу
стрибав.

Отакі-то чуні,

Ношені-поношені,

Снігом
запорошені

Та слізьми
орошені,

Першими слізьми.

Я шукаю батька…

Холодно — я
шльопаю,

Голодно — я
шльопаю.

…Йшла війна
Європою —

Чуні теж ішли. 

« Як я познайомився з Василем Симоненком. Уявіть собі гуртожитську кімнату,
1952 рік. Із піснею про Сталіна починаємо день. Красивий кароокий хлопець
простягає мені руку й каже: «Симоненко». А я йому: «Сом». Він мені: «Ну який же ти сом? Жиру немає, вусів немає. Ти – Сомик». Отак мене все життя кликав.

У 20 років
Вася передбачив свою смерть. Приїхали з ним до його матері на Різдво. Вона нас
обох синами вважала. Три дні в нього гостював. Колядували, до дівчат
залицялися, весело прощалися 8 січня. А того дня, виявляється, він написав ось
цього вірша: «Не
докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму
серці втома, що в тридцять смерті в очі подивлюсь». 1955 рік, 8 січня, на свій день
народження»… 

Від себе додамо, що 
 Микола Сом дружив із  Василем Симоненком до самої Василевої
смерті  (1963р.) До другової мами не раз
приїздив, підтримував її. А 1985р. опублікував у журналі «Дніпро» свою розмову
з Ганною Федорівною – «З матір’ю на самоті». Згодом доклав чималих зусиль, аби
вийшла книга про Василя Симоненка – спогади, вірші, світлини. 

«Моя Ніна — циганка. Чорнява, зараза, красива. В одній кімнаті з Тамарою Коломієць
у гуртожитку жила. Ми з Васею Симоненком приходили до дівчат: я до Ніни, він до
Тамари. Я ще тоді дуже качався гирею, сильний був. Вона спершу тікала від мене.
Вагалася, чи йти за мене. Симоненко сказав: «Тільки за Сома. В нього он які м'язи!
Захист буде».

Вишиванка

 З 
вечора  пригожого  аж 
до  ранку

Вишивала  дівчина 
вишиванку.

Вишивала,  дівчина, 
вишивала,

Чорну  і 
червону  нитку  брала.

А  що 
чорна  ниточка  – 
розставання,

А  червона 
ниточка  –  то 
кохання.

Щоб  та 
чорна  ниточка  часто 
рвалась,

А  червона 
ниточка  гладко  слалась.

Встану  я 
в  неділеньку  спозаранку,

Подарую  милому 
вишиванку.

Сердься,  мій 
соколику,  чи  не 
сердься,

Будеш  ти 
носить  її  коло 
серця.

 «Мене виключили були формально зі Спілки
письменників.
Бачте, в моїй книжці був вірш, у якому голова колгоспу з
Требухова впізнав себе. Пожалівся Шелесту, секретарю ЦК КПУ. Можете уявити, в
які лабети я потрапив? Книжка моя була знищена, спалена в рідному селі, але
вони чудні і може навіть дурні: це додало мені популярності.

Коли спалили мою книжку і я написав про це, а надрукувала
«Літературна Україна», що моя книжка була спалена в рідному селі, тоді мене,
ну, так би мовити, підтримали і полюбили ще більше читачів всієї України. Я
через багато років писав: «Я перший радянський поет, що спалений був у своєму
селі». Нікого з радянських поетів не спалено, а замордовано було хто зна
скільки… Може, через те й Сосюра, знаючи уже тоді, що нависає сокира над моєю
головою, присвятив мені прекрасні рядки в «Розстріляному безсмерті», у поемі.
Можливо, це була підтримка»… 

Пливе Дніпро до моря синього… 

 Між лугів, зелених берегів

Розлилася весело вода.

Потопає білий світ садів,

Виринає хвиля золота.

Пливе Дніпро до моря синього,

Моя душа до мрії поспіша…

Пливе Дніпро до моря синього,

Пливуть сади, немов ростуть з води.

Попливемо, друже, попливем

Крізь веселі села і міста.

Потопає день новий за днем,

Виринає хвиля золота…

« Григір Тютюнник пересмішником був, міг кого завгодно пересміяти. Ми його називали Гриць. У гості
приходив, як до себе додому. Дзвонить вранці й каже: «Я йду!» Розпалював грубку й починав
оповідати. Свої оповідання писав так: спочатку розкаже, а потім запише, що
розказалось.

Одного разу
ми з ним не мали грошей, а дуже хотіли випити. Через дорогу від нашого дому був
будинок обласного управління КДБ. Там у мене був добрий друг Вася Галошин.
Казав, як потрібні будуть гроші чи що, натиснути на кнопочку дверей. От пішли ми
туди. Натис. Вася говорить: «Скільки?» — «Десятку».
Взяли пляшку, сіли з Тютюнником на лавку. Він питає: «Сомище, де це ти гроші взяв? Що за
кнопочка така?»
— «Та, — розказую, —
Вася Галошин завідує відділом кадрів в КДБ». Тютюнник падає й качається: «То ми в КДБ гроші взяли? А ти уяви,
що хтось отам стоїть і дивиться, що двоє стукачів, Тютюнник і Сом, прийшли
одержать плату за те, що продали своїх братів!» Кажу: «Стукачі з віконечка гроші не
отримують».

 То був не я 

Скажіть мені, ви знали юнака

З веселими зеленими очима?

А може, ви стрічали дивака,

В якого вихор вився за плечима?

То був не я. Повірте, то не я

Троянди клав на вашому порозі

І троє зим ножем писав «моя»

На всіх шибках, що квіти на морозі.

Він вас любив, але любить не вмів

(Про це — нікому... чуєте? Благаю!),

Так вітер любить ранній цвіт садів

І пізній шум березового гаю.

Я ніжний був.

А той, хто був не я —

То грубіян, задира, забіяка.

Він миле (ваше!) дарував ім’я

Холодним зорям або злим собакам.

Хто ж вас любив, того він люто бив

І серцем плакав — знаю достеменно.

То був не я. Але він вас любив —

І, може, цим він схожий був на мене.

 Микола Сом помер
27 березня 2013р. в лікарні швидкої допомоги під час операції. Його поховали в
рідному селі Требухів Броварського району на Київщині.  

Сом  був справжнім
народним поетом. На його вірші написані прекрасні пісні. Його гуморески й зараз
цитують заледве не скрізь в Україні, а що вже на рідній Київщині – й поготів. «Я нічого не писав від себе. Лише записував
почуте і відчуте. Усе найкраще з мого творчого доробку більше належить бігітьох
фольклору — усній народній творчості».
 

Він виростив своїми незабутніми уроками багатьох
переконаних українців.

У Требухові, біля школи, де понад 20 років Микола Сом
викладав українські мову та літературу, журналістику, поетику та риторику, встановлений
пам’ятник поетові.  

Постав
він за підтримки
Фонду Миколи Томенка «Рідна країна». Автори — відомі українські скульптори Олесь
Сидорук та Борис Крилов.  

А нещодавно, у дні, коли святий Миколай обдаровує людей
своїми милостями, з ініціативи бібліотеки ім.Лесі Українки та Фонду Миколи
Томенка «Рідна країна» відбувся вечір пам’яті 
Миколи Сома.   

Тоді  засновник та
очільник Фонду «Рідна країна» Микола Томенко зауважив, що вечір приурочений до
Дня святого Миколая невипадково, адже поет завжди щедро дарував людям  свої 
талант і світло душі. 

А  Микола
Данилович, усміхнено  примружившись,
нагадує: «Я справді народився на Миколая.
А мати записала в січні — щоб в армію пізніше взяли…»

Дякуємо, Поете, за те, що Ви є у нас і в України.

«Рідна країна»

27 січня

Інші дати
Олекса Тихий
(27 січня 1927, хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа — 5 травня 1984, тюремна лікарня м. Пермі) український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.
Розгорнути
Народився Павло Чубинський
(1839, м.Бориспіль Київська область – 1884) – український етнограф, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.
Душу й тіло ми положим За свою свободу, І покажем, що ми, браття, Козацького роду! Гей-гей, браття милі, Нумо братися за діло! Гей-гей пора вставати, Пора волю добувати!
Розгорнути
Народився Архип Куїнджі
(1842, м.Маріуполь - 1910) – український та російський живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Автор картин «Українська ніч», «Дніпро вранці», «Ніч на Дніпрі».
Розгорнути
Народився Павло Тичина
(1891, с. Піски Чернігівська область – 1967) – український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.
«Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, - Лиш Соняшні Клярнети. У танці я, ритмічний рух, В безсмертнім всі планети. Я був – не я. Лиш мрія, сон. Навколо дзвонні звуки, І пітьми творчої хітон, І благовісні руки». (Павло Тичина)
Розгорнути
Народився Іван Гончар
(27.01.1911 – 18.06.1993) – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), Народний художник України (1991). Один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України; засновник відомого в Україні й за кордоном громадського музею, який від 1960-х років став осередком українського національного відродження.
«Багато погроз і попереджень довелося почути мені від невігласів, які зневажали мою творчість, які забували про те, що без коренів немає дерева, а без дерева плодів …Я давно поставив собі за мету жити і творити для народу. Якщо вкласти всю душу в свою працю, то потім тобі це якось повернеться». (Іван Гончар)
Розгорнути