chrome firefox opera safari iexplorer

19 грудня – 100 років від дня народження Миколи Лукаша, «Моцарта українського перекладу»

19 грудня 2019 о 13:12

Луганськ оповитий невагомими квітневими дощами і ніжно-зеленим хмаркоподібним листям. Трамваї перегукуються, наче птахи, а люди не мають як подолати усмішку, що, ніби сонячний зайчик, перестрибує з одного обличчя на інше. Мені 22 роки, я їду в одному з тих співочих трамваїв, тримаючи на долонях невелику книжечку: «Федеріко Ґарсіа Лорка. Поезії»… 

Як заридала

моя гітара,- 

розбилась досвітку

криштальна чара.

Ой  заридала

моя гітара...

Хочу утішить —

надармо,

хочу утишить —

намарно.

Плаче, як вода,

що рине з яру,

плаче, як вітер,

що жене хмару.

Хочу впинити —

надармо,

вона ридає

за даллю.

Плаче пісок гарячий,

кличе біле латаття,

плаче стріла за ціллю,

вечір кличе світання,

плаче в голім гіллі

пташка остання.

А-ой, гітаро!

У серці п'ять ножів

одним ударом!..

Я читаю і теж плачу — від щастя, і печалі, й незбагненності світу, вбраного в зелене, чорне і вогнисте…

Так у моє життя прийшов Микола Лукаш. Завдяки якому до мене заговорили українською герої трагедій Шекспіра, Дон Кіхот Ламанчський, Рільке й Аполінер, Ґьоте і Бернс, Басьо і Верлен, Тракль і Тувім…

Поета і літературознавця Миколу Лукаша називали «Моцартом перекладу». Він досконало знав понад 20 мов і залишив нам понад 1000 світових шедеврів авторства 100 поетів і прозаїків. Він залишив нам цілий світ довершеної Літератури і срібні ключі до нього – нашу мову. 

Український геній Микола Лукаш народився на Сіверщині, у містечку Кролевець, в багатодітній родині ткача зі шляхетським корінням Олексія Лукаша та  Василини  з роду козаків Оникієнків.   

Тоді Лівобережне Полісся захопили більшовики, Лукашів «розкуркулили» й викинули з хати. Миколка через переляк не міг говорити до 4-х років.  

Потім була «колективізація», якій селяни чинили немалий спротив, а затим – Голодомор. Родина дивом вижила. Микола закінчив середню школу (тоді написав і перші вірші). Вступив на історичний факультет Київського університету. Почав перекладати  «Фауста» В.Й.Ґьоте (цей перший переклад втрачено, — Ред.). 

Несподівано для однокашників узяв «академіку» і вирушив на Київщину, викладати українську та німецьку мови в  сільській школі. Друзі говорили, що причиною стало нещасливе кохання до Олени Біличенко, якій поет залишився відданим назавжди, так і не одружившись…

Дуже слабкий зір та кілька разів зламана нога не завадили на початку радянсько-німецької війни  забрати 22-річного юнака на «трудовимй фронт» — будувати оборонні споруди під Києвом. За якийся час Миколу евакуювали до Харкова, звідки  він пішки прийшов до рідного Кролевця.Тут під час авіанальоту дістав важке поранення в ту саму горопашну ногу.   

Гангрена, відсутність ліків, попереду чигає смерть…

Якось до хати зайшов угорець- офіцер німецької армії — й сказав німецькою ніби сам до себе, що жити хлопцеві вже недовго. Коли той відповів чистою угорською, офіцер був страшенно вражений і допоміг у лікуванні. 

Потім Микола працював у місцевій комендатурі перекладачем. Таємно передавав заарештованим документи, з якими ті могли б, у випадку втечі, врятуватися. Сучасники свідчать, що також контактував із місцевим партизанським загоном. Тож коли прийшла радянська армія, Лукаша не розстріляли, а мобілізували. Служив у Харкові на аеродромі, був поранений вдруге.

По війні навчався у Харківському педуніверситеті, там-таки викладав. Вважався «неблагонадійним», потерпав від утисків  та «уваги» відповідних органів.  

На утиски та переслідування відповідав несамовитою працею. Відновлював втрачений переклад «Фауста». На побутові негаразди не зважав. Мешкав  у кімнатці гуртожитку, кабінеті директора НДІ лісівництва (ночами), у «читалці» бібліотеки ім.Короленка…  

Десь наприкінці 1949-го переклади Миколи Лукаша втрапили на очі Максимові Рильському. 1955 р. вийшов друком «Фауст», найулюбленіший твір Лукаша-перекладача, що приніс йому славу і визнання. У «Фаусті» перекладач уперше застосовує українські народні вирази (скажімо, «пане-брате»). Вдаватиметься до такого новаторського художнього прийому і надалі, роблячи мову перекладів жвавою, щирою, природньою. 

Лукаша приймають до Спілки письменників України, він влаштовується на роботу до редакції журналу іноземної літератури «Всесвіт», і той стає надпопулярним – його наклад становить 50 тисяч примірників.  

До 1973 р. Микола Лукаш створює свої  найкращі переклади: «Дон Кіхот» М.Сервантеса, «Декамерон» Д.Боккаччо,  «Пані Боварі» Г.Флобера,  поетичні шедеври Бернса, Гайне, Верлена, Шіллера, Рільке, Гюґо,  Міцкевича…  

Ще – власні твори: блискучі поезія, проза, епіграми, пародії…  

І нарешті – Лорка…

Я люблю тебе в зеленім.Зелен вітер. Зелен явір.Човен в морі смарагдовім,кінь у горах темно-ярих.

Уперезана імлою,снить вона на верхнім ґанкувся зелена – тіло й коси,очі – дві срібляні склянки.Я люблю тебе в зеленім.В місячнім циганськім чарісвіт ще дивиться на неї,вона світу вже не бачить.

«Сновійна балада», написана галісійським діалектом іспанської мови, заговорила до українського читацтва – гуцульською. Як, зрештою, і всі твори Лорки. Це було грандіозне відкриття, яке зробило Всесвіт великого Лорки рідним, українським. 

А це вже – безсмертний, соковитий, яскравий  «Декамерон», що його зачитували до дір, а з книгозбірень тихенько вилучили:

«Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як хто коли шукав того спочуття і мав із нього радість і одраду, то і я того десятка. З первого-бо молоду мого та й до сього часу палав я високою і шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило; часом розповідав я про неї, і хоч люди статечні, які про теє знали, хвалили мене і надто уславляли, проте дознав я прегіркої муки, — не од жорстокості коханої, а од нестримної жаги, що полуменем пойняла душу мою і, не вдоволяючись можливим, надмірного часто завдавала мені жалю. У такій ото притузі дуже мені пособив один приятель веселими своїми розмовами та любою потіхою; я певен-певнісінький, що тільки се й не дало мені вмерти».  

Митець майже не виправляє тексти, творить, як Моцарт – одразу «набіло». Він перебуває у розквіті своїх таланту і натхнення.

А Україну поглинає русифікація. Українська література заледве не директивно зводиться до «писанини для села» чи відверто заідеологізованої «виробничої тематики».

Переклади Миколи Лукаша, які принесли йому велику славу і любов українських читачів, замовчуються. Панують переклади російською. Ідеологічна боротьба влади проти  всього українського була настільки потужною, що й нині лунає її відгомін: «Подумать только, еті свідомиє самого Шекспіра своєй мовой переводят!»... 

Вигулькують критиканські статті «професіоналів» із звинуваченнями у «відходу від оригіналу», «викривленні текстів» тощо. Та Лукашеві  байдуже – він творить.  Він дбає  найперше про органічне «перевтілення» світової класики українською, просотування її українським духом.

Пана- брата Миколу Лукаша частенько бачать у «Дніпрі» — ресторані на теперішній Європейській  площі, де в товаристві він – неперевершений. Здається, призвичаївся до зайстійно-застільних часів…

Як грім просто ясного неба: 1973 рік, Лукаш пише листа до голови Верховної Ради, голови Верховного суду і прокурора УРСР, а копію – до президії Спілки письменників України.  У листі з властивими йому ввічлівистю та інтелігентністю просить… ув’язнити себе замість І.Дзюби після виходу його книги «Націоналізм чи русифікація?».  

«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне, офіційно у нас не існуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один з нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров'я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь- якому режимі здається майже рівно вартним, через те більш-менш байдужим,

– прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член Спілки Письменників України».

Лицар Микола Лукаш вийшов на герць із радянськими вітряками. Й «вітряки» не забарилися з відсіччю.

Його виключили зі Спілки письменників, позбавили роботи, заборонили публікувати. 

Великий перекладач Микола Лукаш не має на що купити хліба, блукає Києвом без пальта навіть узимку, грає на мізерний «інтерес» у більярд і шахи, в Маріїнському парку його «доміношники» пригощають булкою чи  пиріжком.  Дедалі міцніше «товаришує» з чаркою. Зрідка вдається (теж не без допомоги друзів) дістати  якийся технічний переклад. 

Друзі запрошують Миколу в гості чи до кав’ярні, аби так-сяк підгодувати. Він  жартує, видає афоризми. Ось цей — досі актуальний: «Як добре, що на світі є Москва – всі голоси, падлюка, забива…»  

Залишаючись самотою у своїй однокімнатці, де жодних меблів, самі лише книги – працює, працює, працює… Береться вивчати ще одну мову… Часом диявол спокушає – виникають думки про самогубство. Але Господь відводить за руку того, кому дав безцінний дар…

На початку 1980-х помалу починають знову друкувати, але офіційного визнання немає, влада відмовчується, пахолки чекають «відмашки». Додається тяжка онкологія.  «Перебудовного» 1987-го Миколу Лукаша поновлюють у Спілці.  

 29 серпня 1988 р. український геній Микола Лукаш залишив цей світ. У світі залишилися неперекладеним — «Ґарґантюа і Пантаґрюель», невиданим – фундаментальний фразеологічний словник.  

 А унікальний словник «Моя матюкологія», де лише до слова «повія», як казав сам упорядник, було майже 300 синонімів – спалила по його смерті сестра Параска. Мовляв, це неподобство не пасує такій людині…  

Аж 2003 р. вийшов друком  словник-довідник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша».  

Ще видано двотомник спогадів – «Наш Лукаш». Може, він і тішиться в теперішніх своїх захмарних далечах з того, як його згадують. Чи обговорює тонкощі українського перекладу із достойними колегами – М.Зеровим, М.Рильським. Мабуть, і зі своїм Федеріко Гарсіа Лоркою, що завдяки геніальним перекладам став  нашим, українським…

Коли я помру,

покладіть мене й мою гітару

в піскову труну.

Коли я помру,

поховайте мене в руті-м'яті,

в миртовім гаю.

Коли я помру,

прапорцем на дах мене поставте —

хай помайорю.

Коли я помру...

_________

Олена Бондаренко

24 червня

Інші дати
За церковним календарем 24 червня християни, які живуть за західною традицією святкують Різдво Іоанна Хрестителя, або Івана Предтечі. 
Іван Предтеча був посланцем Бога, щоб сповістити людям про прихід і живу присутність Месії на землі. Він указує на Спасителя і хрестить Його в ріці Йордан.
Розгорнути
Василь Будник
1913 - український учений у галузі ракетобудування та космічної техніки. Розробник перших балістичних ракет, один із засновників конструкторського бюро «Південне». Герой Соціалістичної Праці. Академік НАН України.
Розгорнути
Іван Стешенко
1873-український літературознавець,письменник.
Розгорнути
Народився Іван Твердохліб
(1899. с. Довжик Харківської обл. - 1986) - український актор театру і кіно. ролі: Оврам ("Патетична соната"), Череви ("Сорочинський ярмарок"), Павло ("Коліївщина"), Іван ("Дорогою ціною") та ін.
Розгорнути
Народився Феофіл Яновський
(1860, с.Миньківці, Хмельницька область – 1928), український лікар-терапевт, один з засновників Київської терапевтичної школи. За його ініціативою на Київщині в інших регіонах засновано багато протитуберкульозних закладів санаторного типу. Національний інститут фтизіатрії та пульмонології носить ім»я Ф.Г.Яновського.
«Любити ближнього – це найважливіша з людських наук, вона вистраждана людством " (Олексь Гончар)
Розгорнути