chrome firefox opera safari iexplorer

19 грудня – 100 років від дня народження Миколи Лукаша, «Моцарта українського перекладу»

19 грудня 2019 о 13:12

Луганськ оповитий невагомими квітневими дощами і ніжно-зеленим хмаркоподібним листям. Трамваї перегукуються, наче птахи, а люди не мають як подолати усмішку, що, ніби сонячний зайчик, перестрибує з одного обличчя на інше. Мені 22 роки, я їду в одному з тих співочих трамваїв, тримаючи на долонях невелику книжечку: «Федеріко Ґарсіа Лорка. Поезії»… 

Як заридала

моя гітара,- 

розбилась досвітку

криштальна чара.

Ой  заридала

моя гітара...

Хочу утішить —

надармо,

хочу утишить —

намарно.

Плаче, як вода,

що рине з яру,

плаче, як вітер,

що жене хмару.

Хочу впинити —

надармо,

вона ридає

за даллю.

Плаче пісок гарячий,

кличе біле латаття,

плаче стріла за ціллю,

вечір кличе світання,

плаче в голім гіллі

пташка остання.

А-ой, гітаро!

У серці п'ять ножів

одним ударом!..

Я читаю і теж плачу — від щастя, і печалі, й незбагненності світу, вбраного в зелене, чорне і вогнисте…

Так у моє життя прийшов Микола Лукаш. Завдяки якому до мене заговорили українською герої трагедій Шекспіра, Дон Кіхот Ламанчський, Рільке й Аполінер, Ґьоте і Бернс, Басьо і Верлен, Тракль і Тувім…

Поета і літературознавця Миколу Лукаша називали «Моцартом перекладу». Він досконало знав понад 20 мов і залишив нам понад 1000 світових шедеврів авторства 100 поетів і прозаїків. Він залишив нам цілий світ довершеної Літератури і срібні ключі до нього – нашу мову. 

Український геній Микола Лукаш народився на Сіверщині, у містечку Кролевець, в багатодітній родині ткача зі шляхетським корінням Олексія Лукаша та  Василини  з роду козаків Оникієнків.   

Тоді Лівобережне Полісся захопили більшовики, Лукашів «розкуркулили» й викинули з хати. Миколка через переляк не міг говорити до 4-х років.  

Потім була «колективізація», якій селяни чинили немалий спротив, а затим – Голодомор. Родина дивом вижила. Микола закінчив середню школу (тоді написав і перші вірші). Вступив на історичний факультет Київського університету. Почав перекладати  «Фауста» В.Й.Ґьоте (цей перший переклад втрачено, — Ред.). 

Несподівано для однокашників узяв «академіку» і вирушив на Київщину, викладати українську та німецьку мови в  сільській школі. Друзі говорили, що причиною стало нещасливе кохання до Олени Біличенко, якій поет залишився відданим назавжди, так і не одружившись…

Дуже слабкий зір та кілька разів зламана нога не завадили на початку радянсько-німецької війни  забрати 22-річного юнака на «трудовимй фронт» — будувати оборонні споруди під Києвом. За якийся час Миколу евакуювали до Харкова, звідки  він пішки прийшов до рідного Кролевця.Тут під час авіанальоту дістав важке поранення в ту саму горопашну ногу.   

Гангрена, відсутність ліків, попереду чигає смерть…

Якось до хати зайшов угорець- офіцер німецької армії — й сказав німецькою ніби сам до себе, що жити хлопцеві вже недовго. Коли той відповів чистою угорською, офіцер був страшенно вражений і допоміг у лікуванні. 

Потім Микола працював у місцевій комендатурі перекладачем. Таємно передавав заарештованим документи, з якими ті могли б, у випадку втечі, врятуватися. Сучасники свідчать, що також контактував із місцевим партизанським загоном. Тож коли прийшла радянська армія, Лукаша не розстріляли, а мобілізували. Служив у Харкові на аеродромі, був поранений вдруге.

По війні навчався у Харківському педуніверситеті, там-таки викладав. Вважався «неблагонадійним», потерпав від утисків  та «уваги» відповідних органів.  

На утиски та переслідування відповідав несамовитою працею. Відновлював втрачений переклад «Фауста». На побутові негаразди не зважав. Мешкав  у кімнатці гуртожитку, кабінеті директора НДІ лісівництва (ночами), у «читалці» бібліотеки ім.Короленка…  

Десь наприкінці 1949-го переклади Миколи Лукаша втрапили на очі Максимові Рильському. 1955 р. вийшов друком «Фауст», найулюбленіший твір Лукаша-перекладача, що приніс йому славу і визнання. У «Фаусті» перекладач уперше застосовує українські народні вирази (скажімо, «пане-брате»). Вдаватиметься до такого новаторського художнього прийому і надалі, роблячи мову перекладів жвавою, щирою, природньою. 

Лукаша приймають до Спілки письменників України, він влаштовується на роботу до редакції журналу іноземної літератури «Всесвіт», і той стає надпопулярним – його наклад становить 50 тисяч примірників.  

До 1973 р. Микола Лукаш створює свої  найкращі переклади: «Дон Кіхот» М.Сервантеса, «Декамерон» Д.Боккаччо,  «Пані Боварі» Г.Флобера,  поетичні шедеври Бернса, Гайне, Верлена, Шіллера, Рільке, Гюґо,  Міцкевича…  

Ще – власні твори: блискучі поезія, проза, епіграми, пародії…  

І нарешті – Лорка…

Я люблю тебе в зеленім.Зелен вітер. Зелен явір.Човен в морі смарагдовім,кінь у горах темно-ярих.

Уперезана імлою,снить вона на верхнім ґанкувся зелена – тіло й коси,очі – дві срібляні склянки.Я люблю тебе в зеленім.В місячнім циганськім чарісвіт ще дивиться на неї,вона світу вже не бачить.

«Сновійна балада», написана галісійським діалектом іспанської мови, заговорила до українського читацтва – гуцульською. Як, зрештою, і всі твори Лорки. Це було грандіозне відкриття, яке зробило Всесвіт великого Лорки рідним, українським. 

А це вже – безсмертний, соковитий, яскравий  «Декамерон», що його зачитували до дір, а з книгозбірень тихенько вилучили:

«Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як хто коли шукав того спочуття і мав із нього радість і одраду, то і я того десятка. З первого-бо молоду мого та й до сього часу палав я високою і шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило; часом розповідав я про неї, і хоч люди статечні, які про теє знали, хвалили мене і надто уславляли, проте дознав я прегіркої муки, — не од жорстокості коханої, а од нестримної жаги, що полуменем пойняла душу мою і, не вдоволяючись можливим, надмірного часто завдавала мені жалю. У такій ото притузі дуже мені пособив один приятель веселими своїми розмовами та любою потіхою; я певен-певнісінький, що тільки се й не дало мені вмерти».  

Митець майже не виправляє тексти, творить, як Моцарт – одразу «набіло». Він перебуває у розквіті своїх таланту і натхнення.

А Україну поглинає русифікація. Українська література заледве не директивно зводиться до «писанини для села» чи відверто заідеологізованої «виробничої тематики».

Переклади Миколи Лукаша, які принесли йому велику славу і любов українських читачів, замовчуються. Панують переклади російською. Ідеологічна боротьба влади проти  всього українського була настільки потужною, що й нині лунає її відгомін: «Подумать только, еті свідомиє самого Шекспіра своєй мовой переводят!»... 

Вигулькують критиканські статті «професіоналів» із звинуваченнями у «відходу від оригіналу», «викривленні текстів» тощо. Та Лукашеві  байдуже – він творить.  Він дбає  найперше про органічне «перевтілення» світової класики українською, просотування її українським духом.

Пана- брата Миколу Лукаша частенько бачать у «Дніпрі» — ресторані на теперішній Європейській  площі, де в товаристві він – неперевершений. Здається, призвичаївся до зайстійно-застільних часів…

Як грім просто ясного неба: 1973 рік, Лукаш пише листа до голови Верховної Ради, голови Верховного суду і прокурора УРСР, а копію – до президії Спілки письменників України.  У листі з властивими йому ввічлівистю та інтелігентністю просить… ув’язнити себе замість І.Дзюби після виходу його книги «Націоналізм чи русифікація?».  

«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне, офіційно у нас не існуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один з нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:

а) стан здоров'я засудженого;

б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь- якому режимі здається майже рівно вартним, через те більш-менш байдужим,

– прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.

З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член Спілки Письменників України».

Лицар Микола Лукаш вийшов на герць із радянськими вітряками. Й «вітряки» не забарилися з відсіччю.

Його виключили зі Спілки письменників, позбавили роботи, заборонили публікувати. 

Великий перекладач Микола Лукаш не має на що купити хліба, блукає Києвом без пальта навіть узимку, грає на мізерний «інтерес» у більярд і шахи, в Маріїнському парку його «доміношники» пригощають булкою чи  пиріжком.  Дедалі міцніше «товаришує» з чаркою. Зрідка вдається (теж не без допомоги друзів) дістати  якийся технічний переклад. 

Друзі запрошують Миколу в гості чи до кав’ярні, аби так-сяк підгодувати. Він  жартує, видає афоризми. Ось цей — досі актуальний: «Як добре, що на світі є Москва – всі голоси, падлюка, забива…»  

Залишаючись самотою у своїй однокімнатці, де жодних меблів, самі лише книги – працює, працює, працює… Береться вивчати ще одну мову… Часом диявол спокушає – виникають думки про самогубство. Але Господь відводить за руку того, кому дав безцінний дар…

На початку 1980-х помалу починають знову друкувати, але офіційного визнання немає, влада відмовчується, пахолки чекають «відмашки». Додається тяжка онкологія.  «Перебудовного» 1987-го Миколу Лукаша поновлюють у Спілці.  

 29 серпня 1988 р. український геній Микола Лукаш залишив цей світ. У світі залишилися неперекладеним — «Ґарґантюа і Пантаґрюель», невиданим – фундаментальний фразеологічний словник.  

 А унікальний словник «Моя матюкологія», де лише до слова «повія», як казав сам упорядник, було майже 300 синонімів – спалила по його смерті сестра Параска. Мовляв, це неподобство не пасує такій людині…  

Аж 2003 р. вийшов друком  словник-довідник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша».  

Ще видано двотомник спогадів – «Наш Лукаш». Може, він і тішиться в теперішніх своїх захмарних далечах з того, як його згадують. Чи обговорює тонкощі українського перекладу із достойними колегами – М.Зеровим, М.Рильським. Мабуть, і зі своїм Федеріко Гарсіа Лоркою, що завдяки геніальним перекладам став  нашим, українським…

Коли я помру,

покладіть мене й мою гітару

в піскову труну.

Коли я помру,

поховайте мене в руті-м'яті,

в миртовім гаю.

Коли я помру,

прапорцем на дах мене поставте —

хай помайорю.

Коли я помру...

_________

Олена Бондаренко

25 травня

Інші дати
Народився Адальберт Ерделі
(1891, с.Загаття, Закарпатська область – 1955) – українського живописця, одного з основоположників закарпатської школи образотворчого мистецтва.
Розгорнути
Народився Олександр Корнійчук
(1905, м.Христинівка, Черкаська область – 1972) - письменник, громадський діяч, драматург, публіцист. Автор п'єс «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «Над Дніпром», «Пам'ять серця».
Розгорнути

Новини Дивитися всі