«Як би я хотіла, щоб наш наболівший крик
долетів до тих щасливих, невідомих,
щоб відчули вони, як мучаємося ми...
А на наших трупах, трупах моральних,
не тільки фізичних, виросте щось нове,
гарне, а може щасливіше, ніж ми...»
В.Черняхвська. Щоденниик.
Вероніка Олександрівна Черняхівська дістала талант і
шляхетність від народження і страшну долю, що випала мільйонам українських
мучеників більшовицького режиму.
Її мати, Людмила
Старицька-Черняхівська, була донькою Михайла Старицького, видатного
українського драматурга, котрого Іван Франко називав «батьком
українського театру», та племінницею відомого композитора Миколи Лисенка.
Батько Олександр Черняхівський –
професор-нейрогістолог, чиє ім’я було широко відоме в європейських наукових колах; один із
засновників Київського медичного інституту.
В ранньому дитинстві Вероніка спілкувалася зі своїм
видатним дідусем. У гостинному домі Черняхівських бували Леся Українка,
М.Лисенко, М.Грушевський (троюрідний брат батька), Олена Пчілка, Б.Грінченко, В.Самійленко,
І.Франко, М. Коцюбинський.
Вероніка отримала чудове виховання. Блискуче грала на
фортепіано, брала участь
у аматорських театральних виставах
та музичних
вечорах в
українському клубі «Родина»
та оселі М.В.Лисенка.
За часів Української Центральної Ради у Києві була
створена ІІ українська гімназія ім.Кирило-Мефодіївського братства (за наказом
Генерального секретаря освіти Івана Стешенка – також дядька Вероніки). Дівчина
однією з перших вступила до гімназії.
Розум юної мислительки осягав далечі майбутнього.
17-річною вона записує до свого щоденника: «...В даний момент нас
хвилює питання щодо устрою Росії, до долі революції, але років через 50-100
років ми одійдемо в історію, про революцію 1917 року будуть вчить у
підручниках, про Керенського, про український рух, але це будуть мертві слова,
події повторюються, і, може, ще в якійсь державі буде така ж революція, але все
це буде давно відомим... В літературі, в мистецтві, у всьому старе одживає свій
вік, робиться нікому не потрібним, хіба що якийсь аматор ним зацікавиться. І
тільки в душі людини, в людині взагалі, не в ученому або герої я бачу вічність...»
25 квітня
1917 р., якраз на
своє 17-річчя, Вероніка познайомилася
з курсантом-артилеристом Костем Велігорським. Між молодими людьми
спалахнуло кохання. 22 грудня Костянтин-доброволець
Армії УНР – вирушив на північний фронт. Лише в серпні від
Костевого брата дізналася, що той загинув у бою 17 січня 1918 р.
У бою під Крутами брали участь однокласники Вероніки, а
двоє з них – Павло Кольченко та Микола Ганкевич –
загинули…
1 червня 1918 р. Вероніка Черняхівська закінчила гімназію
із золотою медаллю.
На той час вже була відома як авторка тонких ліричних віршів:
«Постать мила, тінь, що
я любила, Змучилась чекати я — прилинь, І візьми мене на свої білі крила… Кину
все… Заплаче дзвін: дінь-дінь — Все тінь». Поезії виходили друком у альманахах «Гроно» та «Вихрь революции».
Вільно володіючи давньогрецькою, латиною, французькою,
англійською, німецькою та іншими мовами, багато перекладала. Досі популярні в її перекладах роман Д.Лондона «Місячна
долина»; «Жерміналь» Е.Золя, «Олівер Твіст» Ч.Діккенса, численні поетичні твори.
Перекладала вона й медичні праці – насамперед, професора О.Черняхівського.
1919 р. О.Г.Черняхівський
разом з медичним інститутом евакуювався. Вероніка з мамою залишилися в
Києві. Однак жахіть більшовицької, а затим білогвардійської, окупацій не
витримали – пішки вирушили шукати батька і знайшли в Кам’янці-Подільському. Вероніка
працювала в канцелярії Директорії –
перекладала українською статті із закордонних газет. Потім – у військовому
шпиталі. Брала участь у роботі «Союзу
українок». Коли український Червоний
Хрест скерував місію, покликану допомогти українцям, інтернованим у польських
таборах – також вирушила до Польщі, разом з мамою, Людмилою Старицькою-Черняхівською,
та Софією Русовою…
У травні 1920 р. Черняхівські повернулися до Києва.
Це про тодішнє місто написав П.Тичина: «Стоїть
сторозтерзаний Київ, і двістірозіп’ятий я…»
У родині оселилися страх репресій, безробіття, голод…
Треба було діяти. Вероніка вступила до Інституту зовнішніх відносин, самотужки
займалася англійською. 1921 р. вийшла заміж за
Івана Євлашенка. Однак подружнє життя не склалося: інтелігентна, витончена жінка
не знайшла себе поряд із обмеженим, грубим чоловіком. Аби заробити на себе й
допомагати батькам, Вероніка перекладала, працювала друкаркою, видавала
посилки…
1926 р. впродовж п’яти місяців мешкала в Берліні, де батько
займався науковою працею – допомагала йому перекладами з німецької. Там познайомилася зі співробітником
банку Теодором Геккеном і 1928 р. вийшла за нього заміж. Вступила на
вільне слухання до університету, багато подорожувала Західною Європою. Але, на
жаль, і цей шлюб виявився невдалим. Навесні 1929р. Черняхівська повернулася до Києва, маючи
твердий намір розлучитися.
Восени 1929р.
Вероніку Черняхівську заарештували у «справі СВУ». За кілька місяців звільнили, але
заарештували матір та батька. Радянські «органи» поставили жінку перед вибором:
або вона виїде до Німеччини без права повернутися в Україну, або залишиться в
Україні без права виїзду за кордон. Вона обрала Україну…
Удруге Вероніка опинилася за ґратами 8 січня 1938 р.
Звинуватили у шпигунстві на користь Німеччини – головною «підставою» для
обвинувачення стало спілкування з німецьким консулом та його дружиною. Під час
слідства Вероніка відкидала всі
звинувачення. Методи «слідства»,
вочевидь, мали вельми специфічний характер: у
Лук'янівській в'язниці жінка збожеволіла. 22 вересня «трійка» оголосила
постанову про вищу міру покарання. Вночі 23 вересня 1938р. Вероніку Олександрівну
Черняхівську розстріляли.
Правду від батьків більшовицькі кати приховали: повідомили, що доньку засудили до 10 років таборів.
71-річна Л.М.Старицька-Черняхівська майже рік марно
намагалася знайти доньку в сибірських таборах.
Повернувшись, Людмила Михайлівна застала чоловіка в
тяжкому стані. 22 грудня
1939 р. він помер. Невтішна мати продовжувала пошуки доньки аж
доти, коли 1941р. її саму заарештували.
Офіційно про трагічну дою В.О.Черняхівської стало відомо
лише 1990р.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»
