2 червня 1962 р. в російському місті Новочеркаську Ростовської області була збройно придушена мирна демонстрація робітників, які протестували проти підвищення цін. Загинуло 26 людей, поранено 87.
Протягом 30 років ця інформація перебувала під грифом «Секретно». Російська влада і нині воліє не згадувати про ті жахливі події…
На початку 1960-х років у СРСР виникла вельми складна економічна ситуація. Неефективність колгоспної системи та стратегічна недолугість компартійного керівництва призвели до серйозних проблем у постачанні населення продовольством. Наприкінці 1961 р. нестача хліба була настільки гострою, що голова Ради міністрів СРСР М.Хрущов вирішив – уперше в історії Союзу – почати закупівлю зерна в Канаді.
В останні дні травня 1962р. керівництво підвищило роздрібні ціни (в середньому на 30%) на м’ясо та м’ясопродукти, сало, масло, молоко. Газети повідомили, що це зроблено «на прохання трудящих».
Прояви невдоволення спостерігалися в багатьох містах. Однак саме в Новочеркаську підвищення цін на харчі співпало із суттєвим зростанням норм виробітку та водночас — зменшенням оплати праці робітникам найбільшого в місті – елекровозобудівного — заводу.
1 червня 1962 р. о 10:00 близько 200 робітників сталеливарного цеху припинили роботу і оголосили вимогу: підвищити розцінки на їхню працю. Об 11.00 вони рушили до будівлі заводоуправління, дорогою до них приєдналися робітники інших цехів. Незабаром під стінами заводської контори зібралося понад 1000 людей.
Протестувальники вимагали зустрічі з керівництвом заводу. Лунали вигуки: «На що нам жити далі?»
Нарешті з’явився директор заводу Б.Курочкін, який різко обірвав: «Замість пиріжків із м’ясом жертимете пиріжки з лівером!» Під образливі вигуки та свист директор утік. Але саме його фраза про пиріжки й стала тією краплею, яка переповнила чашу людського терпіння. Застрайкував увесь завод. На тривожний заводський гудок збиралися люди з інших підприємств і довколишніх районів.
Опівдні мирних демонстрантів уже було понад 5000. Вони перекрили залізницю, яка сполучала Південь і Центр Росії, зупинили пасажирський потяг Ростов-на-Дону – Саратов.
М.Хрущову про події в Новочеркаську доповіли оперативно. Він одразу сконтактував із першим секретарем Ростовського обкому А.Басовим, міністром оборони Р.Малиновським, керманичами КДБ та МВС, і наказав негайно та в будь-який спосіб придушити спротив. Міністр Малиновський наказав задіяти 18-у танкову дивізію Північно-Кавказького ВО. На місце подій вирушила група членів Президії ЦК КПРС: А.Мікоян, Ф.Козлов, А.Кириленко, Л.Ільїчов, Д.Полянський, та секретар ЦК А.Шелепін.
На 16.00 у заводській конторі зібралися перший секретар Ростовського обкому О.Басов, голова облвиконкому, майже всі очільники міста, керівництво заводу.
О 16:30 начальство вийшло на балкон. Коли представник Центру почав переповідати офіційне звернення ЦК КПРС до страйкарів, його засвистали. Басов зачинився в одному з кабінетів і почав телефоном вимагати введення військ.
О 18:00 під стіни заводоуправління прибуло кількасот міліціонерів. Як виявилося, їхнім завданням було відволікти увагу мітингарів, поки спецназ та офіцери КДБ виводили запасним виходом налякане московське та місцеве керівництво. Упродовж ночі військові взяли під охорону пошту, телеграф, держбанк, радіовузол, міськком компартії, міськвиконком, будівлю місцевого КДБ. Із банку були вивезені всі кошти. У повній бойовій готовності перебував увесь Новочеркаський гарнізон.
Мітинг під стінами заводу тривав до ранку. Люди все підходили. Було вирішено вранці йти до будівлі міськкому компартії — в центр міста.
Тим часом уночі до міста увійшли танки, які витіснили із заводського подвір’я тих, хто ще там лишався.
Містом поповзли чутки про загиблих і поранених під гусеницями. Почали поширюватися листівки, в яких різко засуджувалися дії місцевого та кремлівського керівництва й особисто М.Хрущова.
Командувач «операцією» генерал І.Плієв віддав наказ командирові танкової частини ПКВО генералові М.Шапошникову застосувати танки для придушення робітничих виступів. Шапошников сказав: «Не бачу перед собою такого супротивника, якого слід було би атакувати нашими танками». Згодом на питання, що сталося би, якби він підпорядкувався наказу, генерал відповів: «Загинули би тисячі…» (Довідка: Герой Радянського Союзу, перший заступник команлдувача військами Північно-Кавказького військового округу генерал-лейтенант Матвій Кузьмович Шапошников пізніше намагався оприлюднити інформацію про новочеркаську трагедію: надсилав листи радянським письменникам, а також до комітетів комсомолу провідних вишів. 1966р. Шапошникова звільнили у запас. 1967р. його виключили з КПРС, управління КДБ у Ростовській області порушило проти нього кримінальну справу за звинуваченням у «антирадянській пропаганді». Підставою стали вилучені в нього під час обшуку чорнетки листів та проект відозви до народу у зв’язку з новочеркаським розстрілом. Наприкінці грудня 1967р. справа була закрита у зв’язку з фронтовими заслугами генерала та його «дієвим каяттям».)
Вранці 2 червня до центру міста рушили колони робітників, дорогою до них приєднувалися зустрічні люди, дедалі більше ставало жінок із дітьми.
Міст через річку Тузлов, який вів до центральної частини міста, перекрилми танки, БТРи та вантажівки. Однак люди просто перейшли річку бродом. Представники ЦК та місцеві керівники, які засідали в приміщенні міськвиконкому, втекли до військового містечка.
До будівлі прибули автоматники на чолі з начальником Новочеркаського гарнізону генералом Олешком. Вишикувалися двома шеренгами навпроти демонстрантів. Дали два залпи вгору. «Не бійтеся, стріляють холостими!» — закричав хтось. Людям просто не вкладалось у головах, що їх можуть розстрілювати. Тоді солдати відкрили вогонь у натовп. Існує версія, що, крім автоматників, розстрілювали людей також із кулеметів, а з покрівлі міськкому лучили снайпери. Від перших черг із дерев посипались, як грушки, підстрелені діти, котрі спостерігали за подіями згори. Сидів у тому гіллі й дивом врятувався 12-річний Сашко Лебідь, майбутній генерал, чиїм ім’ям тепер названа сусідня вулиця, на якій він мешкав. Під час одного з візитів у рідні краї Лебідь розповідав, що бачив тоді загиблих дітлахів. Кажуть, це були діти-сироти, вихованці інтернату, який розташовувався саме на площі Леніна.
Люди намагались увірватися до відділку міліції, держбанку – можливо, щоб сховатися від стрілянини.
Того кривавого дня загинуло 24 людей, увечері – ще 2, проте очевидці стверджують, що загиблих було значно більше. Їхні тіла були вивезені з міста й поховані в чужих могилах, на різних цвинтарях Ростовської області – в селищах Тарасівському та Марцевому, також під Новошахтинськом. (У 1992 р., коли більшість документів – у тому числі розписки про нерозголошення, які давали свідки — була розсекречена – на цвинтарі в Новошахтинську виявили рештки 20 жертв розстрілу). Згодом один із засуджених учасників заворушення розповідав у таборі, що його та інших затриманих примусили складати вбитих штабелями у підвалі держбанку, дехто ще агонізував.
За спогадами очевидців, уся площа була залита кров'ю, що швидко висихала проти сонця і вкривала землю та асфальт бурим шаром. Кров намагалися змивати бранспойтами. Згодом площу заасфальтували наново.
До лікарень міста з вогнепальними пораненнями звернулося 45 людей, однак потерпілих було значно більше: лише за офіційною інформацією, 87.
Наступного дня, 3 червня, незважаючи на розстріл, заворушення у місті не припинялися. Люди нападали на солдатів, намагалися блокувати вуличний рух. Новочеркаськом ширилися чутки про сотні загиблих, розчавлених танками.
У місті оголосили комендантську годину. Більшість заводів страйкували. Перед міськкомом знову почали збиратися люди, які вимагали звільнити заарештованих – на той момент арешти вже почалися.
За вказівкою влади близько 12.00 на всіх заводах почалася масова агітація на користь припинення страйків – її вели партійні активісти, дружинники та лояльні робітники. Потім на радіо виступив представник ЦК Ф.Козлов, який звинуватив у трагедії самих робітників і виправдав стрілянину нібито «проханням 9 представників мітингуючих про наведення порядку в місті». Козлов також пообіцяв певні поступки щодо нормування праці та цін на продукти.
Тим часом арешти набирали обертів. Лише вночі з 3 на 4 червня було затримано 240 людей.
Повстання пішло на спад.
За рішенням Президії ЦК КПРС інформація про новочеркаські події була засекречена. Чимало документів, зокрема тих, що мали зберігатися в архівах КДБ, не розсекречені досі.
Того ж 1962 р. в Новочеркаську відбувся «відкритий і публічний» суд над «призвідцями безладу», яких виявили агенти, котрі непомітно знімали активістів на фотоплівку. Тих, хто на знімках був зафіксований у перших лавах та загалом активно поводився, було обвинувачено у бандитизмі, масових безладах і навіть спробах повалення радянської влади.
Сімох «призвідців» було роковано до смертної кари: О.Зайцева, О.Коркача, М.Кузнецова, Б.Мокроусова, С.Сотникова, В.Черепанова, В.Шуваєва. 105 людей дістали тривалі терміни ув’язнення у колоніях суворого режиму. Після усунення М.Хрущова декотрих «новочеркасців» було звільнено. Всіх засуджених офіційно реабілітували аж у 1996 році.
1992р. в Росії за фактом розстрілу мирної демонстрації була порушена кримінальна справа проти М.Хрущова, А.Мікояна, Ф.Козлова і ще вісьмох очільників «партії та уряду», втім справу припинили — у зв'язку зі смертю фігурантів.
Забезпечення країни продовольством так і не відбулося. Аж до розпаду СРСР продукти закуповувалися у «ідеологічних супротивнікв»: пшениця – в Канаді та США, яловичина – у Австралії, баранина та масло – у Новій Зеландії тощо. Платили валютою, вирученою від експорту нафти. Згодом економіст Є.Гайдар назвав СРСР «найбільшим імпортером продовольства».
Олена Бондаренко
