kg.ua
З Петлюрою у Винниченка були тяжкі стосунки. Не варто спрощувати їх до звичайної конкуренції за вплив і владу чи до взаємної антипатії, котра, як відомо, часом виникає без жодної на те видимої причини.
Це були, здається, світоглядні розбіжності, які, подібно до прірви, роз’єднують навіть по смерті.
Симон Петлюра домагався сильної регулярної армії, здатної захистити державу. Володимир Винниченко вимагав розпуску війська і створення «народної міліції».
Ні славослів’я, ні хули: в день ювілею очільника Генерального секретаріату, а затим – Голови Директорії, поговорімо про болюче…
Заступник Голови Центральної Ради Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій».
Ці свої погляди він втілив і в тексті IV Універсалу, яким проголошувалася незалежність УНР: «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств».
Щойно усамостійнившись, Україна позбулася можливості себе захистити.
Тепер — трохи історії. Наприкінці осені 1917 р. вояків, готових стати на захист України, налічувалося близько 300 тисяч. Армія Української Народної Республіки постала на базі українізованих частин імперської армії, добровольчих частин, Січових стрільців, Вільного козацтва. Її осердям був Перший український корпус, сформований генерал-лейтенантом Павлом Скоропадським на базі 34-го армійського корпусу 7-ї армії.
Корпус складався з 8 піхотних та 2 гарматних полків, об’єднаних у 2 дивізії (командири – генерал-майори Яків Гандзюк та Віктор Клименко).
Восени 1917 р. Перший український корпус налічував близько 60 тисяч вояків.
10-13 грудня 1917 р. в Києві тривали організовані більшовиками заворушення. Червона гвардія намагалася захопити місто, але була розгромлена Галицьким куренем Січових стрільців та частинами Київського гарнізону під командуванням В.Павленка. Більшовицькі ватажки були заарештовані.
Частини Першого українського корпусу генерала П.Скоропадського дали відсіч пробільшовицькому 2-му Гвардійському корпусові: «червоних» роззброїли, позаганяли до вагонів і скерували на Росію.
Сучасники стверджували, що за розпорядженням Винниченка більшовицьких керманичів випустили з в’язниці. Скоропадський, Павленко та секретар з військових справ УЦР Симон Петлюра, який організував придушення більшовицького заколоту — були відправлені у відставку.
Нові очільники військового відомства видали наказ про демобілізацію армії та формування загонів народної міліції. Тим часом більшовики захопили Харків і рухалися на Київ.
16 січня 1918р. близько 400 гімназистів, студентів та вояків «Вільного козацтва», не маючи підтримки з боку влади, стали на захист Києва під Крутами, взявши на себе удар 4-тисячної орди Муравйова.
26 січня (8 лютого) 1918 р. уряд УНР на чолі з новим прем'єром переїхав до Житомира. На цей час Володимира Винниченка в Києві не було. Трохи згодом він знайшовся разом з дружиною Розалією Яківною в окупованому червоними Бердянську…
Варто зазначити, що тоді, коли на Київ рухалося 4 тисячі більшовиків, у районі Білої Церкви, Бердичева, Фастова й Вінниці дислокувався Перший український корпус, який налічував близько 60 000 вояків. Але йому не надійшло ані наказів обороняти місто, ані інформації про здачу Києва. Позиція переважної більшості очільників УЦР та Уряду щодо відсутності потреби в регулярній армії й масована більшовицька агітація призвели до того, що в березні-квітні 1918 р. Дієва Армія УНР вже налічувала… трохи більше 15 тисяч вояків, 60 гармат і 250 кулеметів.
Після повалення гетьманату П.Скоропадського Володимир Винниченко очолив Директорію. Ось як про той час згадує Д.Донцов: «В колах Директорії — безлад і прострація. Винниченко грозить відходом. Експансивний Швець хоче або застрілитися, або когось застрілити. Невідомо, чи в стані Петлюра опиратися Винниченкові… На міністрів призначено хлопчаків, або туманів. Міністр закордонних справ, Чехівський, не знає ні одної чужої мови, поза Україною ніде не бував…» .
Мабуть, сам Господь підтримав: для червоних в Україні на той час ситуація стала вкрай несприятливою. Один з більшовицьких лідерів Л.Троцький зазначав: «Здавалося, що вся селянська маса одностайна у своїй ворожості до пролетаріату та комуністичної партії».
Однак Директорія на чолі з Винниченком зі сприятливої для себе ситуації не скористалася. Влада продовжувала стверджувати, що триває війна не з червоною Росією, а з «окремими бандами українських більшовиків» (Вам це нічого не нагадує? Скажімо, формулювання про «конфлікт з угрупованнями місцевих сепаратистів» на Донбасі?) Мобілізацію не оголошували. Запорізький корпус, що бився на станції Козача Лопань із більшовиками, які рухалися на Київ, — не отримував поповнення, харчів і амуніції; не мав змоги евакуювати поранених.
Був завданий черговий удар українському війську, від якого воно вже не оговталося.
Навесні 1919 р. армія була реорганізована. Було створено 5 самостійних дивізій: Січових стрільців (Є.Коновалець, 4,7 тис.), Запорізька (В.Сальський, 3 тис.), Волинська (В.Петрів, 4 тис.), дивізія полковника О.Удовиченка (1,2 тис.), група отамана Ю.Тютюнника (3,5 тис.)., а також повстанці «Запорозької січі» (отаман Ю.Божко, 1 тис.)
Влітку 1919 р. 35-тисячна Армія УНР вдалася до походу в напрямі Київ-Одеса, який завершився невдало.
У Першому Зимовому поході Армії УНР (1919—1920 р.р.) брало участь близько 10 тис. вояків. З походу повернулося 2680.
У жовтні 1920 р. Армія УНР складалася з 23 тис.бійців.
У листопаді того ж року після тяжких боїв з більшовиками Армія УНР перейшла Збруч і була інтернована польською владою. У трьох польських таборах перебувало 17 464 вояків.
У листопаді 1921 р. повстанські загони загальною чисельністю 1,5 тис. (створені з інтернованих вояків Армії УНР та добровольців) під командуванням партизансько-повстанського штабу на чолі з генералом Ю.Тютюнником здійснили Другий зимовий похід на терени Правобережної України. Він закінчився поразкою.
1924 р. Армія УНР припинила своє існування.
За кілька років до того, не чекаючи завершення трагічної боротьби України проти поневолювачів, Володимир Винниченко залишив керування Директорією й вирушив за кордон. За два місяці до еміграції записав у щоденнику: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу…»
На початку 1920 р. Володимир Винниченко почав шукати можливість повернутися до України – тоді вже підрадянської. Ні, не разом з учасниками Першого Зимового походу. На особисте запрошення В.Леніна у травні він прибув до Москви, де отримав пропозицію обійняти посаду заступника Голови Ради народних комісарів УСРР.
На той час Дієва армія УНР все ще воювала – разом з поляками — проти більшовиків. У харківській тюрмі «чекісти» мордували до смерті прихильників УНР...
Чи зрозумів колишній прем’єр-міністр УНР, що загравання з більшовиками для нього закінчиться трагічно, чи спрацювала негативна реакція політбюро ЦК КП(б)У на його можливе призначення – але у вересні 1920 р. В.К.Винниченко відмовився від посади і вирушив на еміграцію. Тепер вже – назавжди.
Попереду в України були придушення повстанського руху, Голодомор, червоний терор і десятки років у радянському ярмі…
Замість післямови:
А тепер повернімося в сьогодення.
Віднедавна Армію України стрясають дивні події.
Новопризначений міністр оборони заявляє про неможливість перейняти всі стандарти НАТО і призупиняє співпрацю з неурядовими аналітиками, які працювали над стратегією реформ у ЗСУ.
Президент наказує розпочати по суті одностороннє розведення військ на Донбасі. Тим часом кількість атак ворога збільшується.
Заступник голови профільного парламентського комітету, генерал-лейтенант Забродський повідомляє про заплановане скорочення чисельності Сухопутних військ, Повітряних Сил, Морської піхоти та ДШВ.
ДБР вилучає військові спецприлади під час обшуків у ракетних військах ЗСУ.
Тривають переслідування волонтерів та ветеранів війни на Донбасі.
Дедалі частіше, з «подачі» влади, Росію, країну-агресора, називають «тією стороною», а війну – «конфліктом».
Нова домовленість щодо «повного та всеосяжного припинення вогню» загрожує перетворитися на легальне прикриття для «принуждения к миру» — зрозуміло, України й зрозуміло – Росією.
Тим часом експерти говорять про новий пік – після Іловайська та Дебальцевого – ескалації війни на Донбасі.
А може, прем’єр-міністр УНР теж не вбачав у Росії агресора, розгледів у очах Леніна прагнення миру і відмовлявся будувати армію, бо вважав, що достатньо «перестати стріляти»?..
Отже, видається, 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка — талановитого письменника, Генерального секретаря УНР, очільника Директорії й, за висловом Симона Петлюри, «богемного» і «схильного до хитань» — добрий привід для аналогій, роздумів і висновків…
Олена Бондаренко
