poltava.to/news
Михайло Зощенко завжди називав себе полтавчанином – за місцем свого народження та за походженням батька і його роду.
Зощенка радянська влада відверто ненавиділа. Вочевидь, і він до неї теплих почуттів не мав. Бо ж так їдко висміював радянські систему, спосіб мислення і неповторний типаж під назвою «гомо совєтікус», що сумніватися було годі.
Ущипливості додавала характерна мовна манера автора: найпопулярніші оповідання писав сленгом тодішнього радянського обивателя. Такою собі мішанкою з міського люмпенського арго, злодійської «фені» й усілякого подібного, за допомогою чого висловлювала свої думки й чуття чимала частина радянської спільноти 1920-30-х років. Та, котра в сенсі освіченості «стару і віджилу» культуру покинула, а «нової» не здобула.
Зощенкових шедеврів у перекладі з російської дуже мало, бо у процесі перекладу не втратити унікальності колориту мало кому вдається. До того ж інтелігентний автор і отой специфічний оповідач – особистості суть різні, просто-таки діаметральні. Тож автор і сміється зі своїх оповідачів та героїв, і щиро їх шкодує, й співчуває їм. І ми – разом з автором…
Отже, Михайло Зощенко, майбутній видатний сатирик, народився у Полтаві, в родині дворянина і художника Михайла Івановича Зощенка та Олени Йосипівни Суріної, журналістки, письменниці й актриси.
Отримавши гімназійну освіту, 1913 р. Михайло вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Незадовго до початку Першої світової війни опинився у військовому училищі, звідки у званні прапорщика вирушив на фронт. Воював геройськи, був поранений, отруєний газами, нагороджений п’ятьма орденами: св.Станіслава двох ступенів, св. Анни двох ступенів і св. Володимира.
В лютому 1917 р. демобілізований у чині штабс-капітана. Повернувшись із війська, працював начальником пошти і телеграфу та комендантом пошти Петрограда. Після жовтневого перевороту секретарював у суді й навіть був «інструктором з кролівництва та розведення курей» на Смоленщині. У Громадянську воював на боці червоних; у 1919-му був визнаний за станом здоров’я надалі не придатним до армійської служби.
Невдовзі Михайло познайомився зі своєю майбутньою дружиною – випускницею Петровської жіночої гімназії Вірою Кербіц. 1920 р., через кілька місяців по смерті Михайлової матері, молоді люди побралися. У 1921 р. в подружжя народився єдиний син – Валерій ( у майбутньому – також літератор, співробітник видавництв «Детгиз» і «Театральный Ленинград»).
Михайло Зощенко прожив з дружиною 41 рік. Їхні стосунки були складними, погляди на життя не завжди співпадали, письменник до того ж не раз мав романи з іншими жінками. Серед них – у 1920-і — з француженкою, яка пропонувала йому емігрувати, навіть дістала паспорт на інше ім’я, та Зощенко відмовився.
Протягом 1920-22 р.р. Михайло ким лише не працював: телефоністом, теслею, шевцем, діловодом, агентом у кримінальному розшуку… Згодом напише: «…я змінив десять чи дванадцять професій, перш аніж дістатися своєї теперішньої професії».
1922 р. М.Зощенко почав друкуватися. Вже першою книжкою — «Оповідання Назара Ілліча пана Синебрюхова» — заявив про себе як про самобутнього письменника.
Входив до літературного гуртка «Серапіонови брати» — разом із В.Каверіним, К.Федіним, М.Слонимським та іншими літераторами. Перед тим була літстудія, котрою опікувався Корній Чуковський.
Слід сказати, що «Серапіонові брати» обстоювали незалежність літератури від більшовицької політики й не сприймали демагогії тодішнього «офіційного» мистецтва й ідеологічної кон’юнктури. Відповідно й радянська критика шпетила «братів» на всі заставки.
У 1920-і роки Михайло Зощенко «створив» свого головного персонажа – радянського міщуха з примітивним світоглядом, героя «комуналок». Оповідання (їх він називав «фейлетонами» і створив понад тисячу!) одразу стали надзвичайно популярними. Найвідоміші (деякі назви в нашому перекладі українською, — О.Б.) «Історія хвороби», «Нервові люди», «Лазня», «Аристократка», «Монтер» та інші – просто-таки розбирали на цитати. Автора безкінечно запрошували на виступи. Колеги говорили про нього як про найкращого письменника з усіх, хто писав про пролетаріат.
У 1929—1932 р.р. вийшло друком зібрання творів Михайла Зощенка у шести томах. (Загалом у 1922—1946 роках його книги видавались і перевидавалися понад 90 разів). На Першому з'їзді письменників, у 1934 р., М.Зощенко був обраний до правління Спілки письменників СРСР.
А водночас наростала хвиля: автора суперпопулярних оповідань борці за ідеологічну цноту більшовицької літератури почали нещадно цькувати – як «очорнителя» радянської дійсності, наклепника і гальмівника масового поступу до світлого майбутнього.
У 1930-і роки, в стані глибокої депресії, Зощенко береться до написання психологічних творів – повістей філософського характеру «Повернена молодість», «Блакитна книга», «Перед світанком». У них робить спроби пояснити, як у радянських умовах людині вижити в стані постійного страху та психологічного зриву. Повісті були одразу заборонені й вийшли друком лише 1987 р.
Під час Другої світової війни Михайло Зощенко перебував у евакуації в Алмати — разом з «Мосфільмом», де на той час працював. 1943 р. приїхав до Москви, працював у відомому сатиричному журналі «Крокодил».
14 вересня 1946 р. оргбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про журнали «Звезда» і «Ленинград»», якою було замінено редакційний склад першого видання (Зощенко входив до його редколегії) й ліквідовано друге. Цьому передувала доповідна записка на ім’я секретаря ЦК А.Жданова, в якій ішлося, серед іншого, про надруковані у журналі «Звезда» «сповнений песимізму» вірш Анни Ахматової «На зразок монолога», в якому «дійсність описується похмурою, зловісною»; та оповідання М.Зощенка «Пригоди мавпи» — «хибний, надуманий твір», де «у відтворенні Зощенка радянські люди дуже примітивні. Автор отупляє наших людей».
Зощенка у пресі оголосили «пошляком», який завдає шкоди радянській літературі. На згаданому засіданні оргбюро Жданов назвав письменника «ворогом, що окопався в тилу». Висловився і Сталін – про «… людей на кшталт Зощенка, тому що вони проповідують безідейність і… пишуть таку беззмістовні, пустенькі речі, навіть не нариси і не оповідання, а якийся блювотний порошок…» Висловлювання генсека практично дорівнювало вироку.
В постанові оргбюро ЦК зазначалося (переклад наш, — О.Б.): «Грубою помилкою «Звезды» є надання літературної трибуни письменникові Зощенку, твори якого чужі радянській літературі. Редакції «Звезды» відомо, що Зощенко давно спеціалізується на писанні пустих, беззмістовних і брутальних речей, на проповідуванні гнилої безідейності та аполітичності, розрахованих на те, щоб дезорієнтувати нашу молодь і отруїти її свідомість».
4 вересня 1946р. Михайла Зощенка і Анну Ахматову виключили зі Спілки радянських письменників. Зощенка позбавили продуктової «робочої картки». Видавництва, видання і театри, в яких до цього з успіхом ішли п’єси М.Зощенка, розірвали всі угоди з автором. Радянська влада не засудила письменника до страти чи таборів – вона прирекла його на голодну смерть. Щоб купити бодай хліба, геній сатири підробляв шевцем або потайки щось перекладав.
По смерті кривавого диктатора, здавалося би, полегшало: Михайла Зощенка поновили у Спілці письменників. Однак офіційна критика й далі знавісніло таврувала його твори як «антирадянські».
1954 р. уряд організував зустріч британських студентів із Анною Ахматовою та Михайлом Зощенком (на прохання студентів). Під час зустрічі постало питання про сумнозвісну постанову щодо журналів «Звезда» і «Ленинград». Зощенко заявив, що категорично не сприймає цієї постанови, відкидає всі звинувачення й пишається своїми творами. «Органи» почали вимагати публічного каяття. Зощенко відмовився.
Письменника викликали на «літературні збори за участі московської інтелігенції» — такі публічні розпинання «невгодних» тоді практикувалися нерідко. На зборах Зощенко заявив (переклад наш. – О.Б.) : «Я можу сказати – моє літературне життя і доля за такої ситуації закінчені. У мене немає виходу. Сатирик повинен бути морально чистою людиною, а я принижений, як останній сучий син… У мене немає нічого у майбутньому. Нічого. Я не збираюся нічого просити. Не треба мені вашої поблажливості… Я більше ніж втомився. Я прийму будь-яку долю, крім тієї, котру маю…»
Цей виступ був останнім публічним спілкуванням письменника. Більше Михайла Михайловича нікуди не запрошували і ніде не друкували.
Останні роки свого життя видатний сатирик страждав на хворобу серця і потерпав від жахливої бідності. Уряд призначив Зощенкові пенсію не у 1955-му, коли йому виповнилося 60 років, а в липні 1958-го, за кілька днів до смерті.
Помер Михайло Зощенко 22 липня 1958 р. на своїй дачі у Сестрорецьку. Там і був похований, позаяк влада не дала дозволу на поховання у Ленінграді.
Стенограма відважного виступу Зощенка на засіданні Спілки письменників СРСР з приводу постанови про журнали «Звезда» і «Ленинград» протягом тривалого часу вважалася втраченою – вона зникла з усіх архівів.
Документ знайшов Д.Гранін: він відшукав стенографістку, яка працювала на тому засіданні, й вона передала свою копію документа. До стенограми додала записку: «Вибачте, що запис подекуди приблизний, я тоді дуже хвилювалась, і сльози заважали…»
Михайла Зощенка немає в цьому світі ось вже понад 60 років. А його твори живуть серед нас. Їх цитують, нерідко навіть не підозрюючи, що вони мають свого автора. Ми свідомо не наводимо цитат – складнощі перекладу… Почитайте твори Зощенка самі. Посмійтесь і посумуйте – вони того варті.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
