«Він спричинився до створення українського війська, репрезентував Україну на дипломатичній арені, власним прикладом учив земляків шанувати й зберігати в собі українця…».
Ірина Матяш. «Канадські сторінки життєпису Володимира Сікевича».
Генерал Сікевич належить до тих
видатних особистостей,чиї імена вписані золотими літерами в історію звитяжної
боротьби за Україну.
Народився Володимир Сікевич у с.Тараща на Київщині. Батько — Василь Сікевич, предводитель дворянства і
голова Таращанського повітового з’їзду мирових суддів – володів великим маєтком у Таращі, мав
чималу садибу в Києві, будинки у Москві та Санкт- Петербургу. Мати Наталя — донька
професора Київської духовної академії Данила Смолодовича, автора
книги «Літургіка або
наука про Богослужіння», що й досі використовується як посібник у духовних навчальних
закладах. Подружжя ростило чотирьох дітей: двох синів та двох доньок.
Дитинство було щасливим: малі бавились у пишному саду,
бігали полями, що «аж до обрію». Й залишилось у пам’яті як безмежно
радісний час серед розкішної української природи.
Величезне враження на хлопчика справило проводжання на
російсько-турецьку війну 1877 р. «Можливо,
що якраз тоді народилося моє тверде бажання стати воляком», — по роках напише
Сікевич у своїх спогадах.
1888 р. Володимир
закінчив 3-ю Київську класичну гімназію.
Потім гавчався у Київських кадетському корпусі та піхотному юнкерському училищі.
Військову кар’єру розпочав 1994
р. в чині підпоручника. Служив ад'ютантом командира батальйону, командиром роти, помічником
командира батальйону в Тираспольському піхотному полку.
Навесні 1901 р. Володимир Сікевич узяв
шлюб з Вандою
Космінською — донькою полковника 15-го Шлісельбурзького полку. Дружина стала
вірною подругою й коханням цілого життя. У подружжя народилося двоє дітей.
У березні 1907 р. штабс-капітан Володимир Сікевич був
нагороджений орденом Станіслава 3 класу та підвищений у званні до капітана – за подвиги в російсько-японській війні. Загалом
мав численні нагороди – п’ять
орденів (серед них – св.Анни «За хоробрість» і св.Володимира з мечем), золоту
зброю. У вересні 1916-го вже був полковником.
Невдовзі подав рапорт про переведення до тилових
підрозділів. Очолив 6-й запасний полк, що дислокуваввся в Україні, й у
листопаді 1917 р. перейшов на службу до Армії УНР. М.Хандогій, бойовий побратим В.Сікевича,
згадував: «Коли вибухнула революція, то
він покинув царську службу, зукраїнузував своє військо і пішов на службу
українському народові і його владі, Українській Центральній Раді».
Як старшина Гайдамацького коша брав участь у боях з більшовицькими ордами Муравйова під Києвом.
У березні 1918 р. призначений
командиром 3-го Гайдамацького полку, що воював у складі Запорізької дивізії. Звільняв
від більшовиків Харків, Полтаву, Лубни, Конотоп.
У квітні 1918 р. В.Сікевич очолив Слов’янську групу, що складалася з п’яти полків: трьох піхотних,
гарматного та інженерного, й перед якою стояло завдання звільнити Донбас. Група
під командуванням В.В.Сікевича взяла Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаково і
вийшла на кордон з Росією.
«… 26 квітня
1918 року на залізничній станції Kолпаково, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив
сторожу від Богданівського полку, дві гармати…й під їхній салют розгорнув наш
прапор і встановив його на кордоні. Тут
фактично...я відчув, як відокремлюються землі України від чужих земель… Радянська
влада разом з покручем «донецької республіки» була знищена», — писав
згодом генерал.
Наприкінці 1918 р. полк
В.Сікевича – на той час військового коменданта Черкащини — приєднався до
віська Директорії, що рухалося з Білої Церкви на Київ під командуванням
Головного Отамана Симона Петлюри. 19 грудня 1919 р. Армія Директорії звільнила
Київ від більшовиків.
На початку 1920 р. генерал у якості військового аташе
прибув до Австрії, де керував репатріаційною
комісією та створював з числа колишніх військовополонених частини
армії УНР.
З грудня 1920 р.
В.В.Сікевич — посол УНР в Угорщині. Саме завдяки його дипломатичному хистові
Угорщина першою серед держав офіційно визнала УНР. В.Сікевич
організовував прибуття Симона Петлюри з Варшави до Будапешта, його перебування
в Угорщині та подальший переїзд до Західної Європи. Більшовики вимагади від
угорської влади видати Сікевича, однак отримали відмову.
І все ж генерал розумів, що йому слід готуватися до від’їзду. Перетин
кордонів значно спростило підписане С.Петлюрою під час його перебування в
Будапешті «повноваження для поїздки до Канади». У
травні 1924 р. родина виїхала до
Вінніпега. Згодом генерал В.Сікевич з сім’єю оселився в Торонто. Створив Товариство вояків Армії УНР, входив
до складу його керівництва. Очолював антибільшовицький рух.
А ще Володимир Сікевич започаткував серед українців
футбольний рух, організовував змагання. 1932 р. для переможців змагань було
засновано кубок імені генерала Сікевича
— «українського політичного й громадського діяча і справжнього джентльмена».
1941-51р.р. вийшли друком спогади генерала «Сторінки із
записної книжки» у 5 томах.
У середовищі українських емігрантів Сікевича називали «Батьком
Отаманом» і «Українським Левом». На святкування 80-річчя славного
генерал-хорунжого прибуло майже 3 тисячі гостей з понад 30 країн. Його приймали
британська королівська родина і керівники багатьох держав. Він же невимовно
тужив за Україною, незалежність якої разом зі своїми побратимами виборював зі
зброєю в руках. Волів бути бодай похованим в українській землі. Й потерпав від
того, що українці навіть в екзилі вдавалися до чвар і розбрату. Якось запитав
із болем у І.Боберського, котрий щойно повернувся з Франції: «Як там наші політики? Вже Україну
розшматували – чи ще й досі шматують на свою персональну користь?..»
1938 р. Володимир Сікевич постав перед громадою в новому
світлі: режисер і хореограф Василь Авраменко запропонував йому роль останнього
кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у фільмі-опері
«Запорожець за Дунаєм». Неабиякий акторський талант генерала став правдивою
сенсацією…
Під час Другої світової війни В.В.Сікевич брав активну участь
в організації українських частин Канадської армії. По війні, восени 1945 р.,
організовував переїзд до Канади колишнього ректора Українського університету в
Кам’янці-Подільському Івана Огієнка (на той час вже митрополита Іларіона).
Генерал-хорунжий Володимир Сікевич помер 27 липня 1952 р. Труну
героя вкрили прапорами України й Канади. Прощання, в якому взяло участь кілька
тисяч людей, тривало 5 днів. 2 серпня генерала урочисто поховали на цвинтарі «Проспект» у Торонто.
2011 р. на київській Оболоні було встановлено пам’ятний знак —
копію ордена «Хрест Симона Петлюри» — заввишки
понад два метри. На меморіальних дошках викарбувані імена 34 киян -старшин
Армії УНР та Української Держави. Серед них – ім’я
генерал-хорунжого Володимира Сікевича.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»