chrome firefox opera safari iexplorer

«Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю…»

08 січня 2021 о 11:49

(Уклін Василеві Симоненку на його 86-ліття).

Він
народився другого дня Різдва Христового за православним численням.  

Влітку 1962-го на черкаському вокзалі його страшно побили кадебістські бандити. Півтора року неймовірних страждань і смерть у 28 літ…

Він був би одним із провідників українського Руху Опору –
поруч зі своїм земляком В’ячеславом Чорноволом. Міг стати одним із метрів
української літератури – поруч із Ліною Костенко, Драчем, Вінграновським. 

Але чому «був би», «міг би»?  Насправді він – до своїх 28-ми –став. Символом Опору й творцем Українського
Світу серед мертвотної пустелі радянщини. 
Живим уособленням синівської любові до України. Любові ніжної й
полум’яної, безстрашної й беззастережної. 

Зрештою, все, про що писав Василь Симоненко – незалежно
від тематики й жанру — про Україну, для України і заради неї.

Не дивно, що саме поезії 
В.Симоненка, покладені на музику, стали найулюбленішими піснями
українців. А рядки його віршів, присвячених Україні, давно перетворилися на
афористичні вислови. Як, скажімо, ці – з «Лебедів материнства»:

Можна все на
світі вибирати, сину,

Вибрати не можна
тільки Батьківщину…

 Василеве
дитинство припало на жорстокі повоєнні часи, коли хлопчаки бавилися знайденими
в бур'янах мінами, а їхні мами, впрягшись у плуга, орали пошматовану вирвами колгоспну
ниву. Так було і в селі Біївці на Полтавщині, де народився 8 січня 1935р. майбутній
поет, і в усій Україні. 

Чотири класи у Біївцях, далі – у Єньківцях,   Тарандинцях.
Про останні роки навчання напише у «Думі про діда»: «...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на
мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець
дороги!..
»

Середню школу в Тарандинцях Василь закінчив із золотою
медаллю. Вступив на факультет журналістики КДУ ім.Т.Шевченка. 

 Вірші писав зі
студентських років. Але щоб видаватися багато й часто, треба було для цензури
писати «паровози» — тобто «про Леніна, про партію». Йому це було огидно, тож за
життя видав лише збірку поезій «Тиша і грім» та казку «Цар Плаксій і Лоскотон»,
останню – за кілька місяців до смерті.   

1957 р. Василь
Симоненко закінчив університет. Працював  у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», у «Робітничій
газеті» (власкором).   

Навесні 1960 р.у Києві постав Клуб творчої молоді. Мешкаючи
в Черкасах, Василь Симоненко – разом з Аллою Горською й Ліною Костенко,
В.Стусом та І.Світличним, І.Драчем, М.Вінграновським, Є.Сверстюком – став
зсновником і активним учасником КТМ.   Увійшов до складу комісії, що зайнялася
дослідженням інформації про масові розстріли в катівнях НКВС та пошуками  секретних поховань жертв комуністичного
терору. Удвох з Аллою Горською чи втрьох (ще й з Л.Танюком) опитували очевидців
у Києві й селах Київщини. Стали першими, хто  виявив поховання жертв радянських репресій на київських
Лук'янівському і Васильківському цвинтарях та в урочищі Биківня. 

Ось як записав у «Щоденнику» Л.Танюк 26 серпня 1962р.: «…Кожен з нас трьох — Алла,  я й Василь — відчули на собі доторк того
світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, — і на поверхні її — вимиті з
землі черепи, кістки; я знайшов старого військового ґудзика, а старий, що водив
нас туди, вручив мені в’язку ключів — з печаткою НКВД…»

А.Горська, В.Симоненко і Л.Танюк першими розповіли широкому
загалові про масові поховання  і  звернулися до Київської міської ради (відомий
Меморандум №2) із вимогою оприлюднити правду про розстріли в Биківнянському
лісі. Відповіді заявники не отримали. Проте опинилися  під моторошним прицілом КДБ.

1962-й…Це був рік, коли Василь Симоненко вступив до
Спілки письменників, плекав  плани щодо
аспірантури в Iнституті лiтератури… 

Влітку ка на черкаському залізничному вокзалі  Василя скрутили і жорстоко побили «правоохоронці».
Невдовзі він тяжко захворів – почали відмовляти нирки. Його продовжували
добивати. «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще
бездарнішими й зухвалішими.
«Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До
цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у
«Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли
гарбузи з
«Дніпра» й «Вітчизни…», — записав
він у щоденнику 3 вересня 1963 р.

А за три місяці – 14 грудня – великий український поет
Василь Симоненко помер у черкаській лікарні. Офіційно – від раку нирок. Проте
не лише друзі чи «нейтральні»,  а й
недруги говорили про вбивство…  

 «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе
інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в
очі подивлюсь»,
— написав Василь 8 січня 1955-го, в день свого
двадцятиріччя.  

Василя Симоненка замовчували й по його смерті. Й усе ж –
надзусиллями друзів і просто порядних людей, від яких бодай щось залежало – у
1964-66р.р. вдалося видати дві поетичні збірки та книгу новел. Потім, аж у 1980-і,
 з’явилися «Лебеді материнства» і
вибране. Але й тоді його прізвище 
залишалось у списку «не для згадування» на радіо й ТБ…

Василь Симоненко встиг за своє коротке життя стільки,
скільки багато хто не встигає і за довгий-предовгий вік. У творчому доробку
Симоненка -  новели, казки, начерки до
кіносценарію, літературні й театральні рецензії. Він був блискучим журналістом,
чиї статті й нині не втратили гостроти та актуальності.

А найголовніше — він створив цілий світ. Зітканий з
любові й болю, палахкотіння серця й тихої ніжності. Український світ Василя
Симоненка, який  завжди на часі, а
сьогодні потрібен  як ніколи. 

Бо лише така пронизлива, всеохоплююча й неперебутня –
«Симоненкова» — любов до рідної країни  є
першоосновою чину для її відродження, захисту і побудови.  

Зовсім молодий, ледь не юний, як на людський вік, — Поет був провидцем і вчителем Життя з
Україною в душі. 

Маніфестом шістдесятництва стало неймовірної сили «Пророцтво 17-го року»:

 Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза
на ваш копил.

Ви чуєте? На
цвинтарі ілюзій

Уже немає місця
для могил!..

 Ніби сьогодні й для сьогоднішніх
владців написане:

Бо щире, високе
небо

 Не підмалюєш квачем, 

Бо величі
справжній не треба

Спиратись на
плечі нікчем…

(«Монархи») 

І ще — мудрий заповіт нам, нині сущим; безсмертне,
пристрасне, донебесне: 

Задивляюсь у
твої зіниці

Голубі й тривожні,
ніби рань.

Крешуть з них
червоні блискавиці

Революцій,
бунтів і повстань.

Україно! Ти для
мене диво!

І нехай пливе за
роком рік,

Буду, мамо горда
і вродлива,

З тебе
дивуватися повік…

Одійдіте,
недруги лукаві!

Друзі, зачекайте
на путі!

Маю я святе
синівське право

З матір’ю побуть
на самоті.

Рідко, нене,
згадують про тебе,

Дні занадто куці
та малі,

Ще не всі чорти
живуть на небі,

Ходить їх до
біса на землі.

Бачиш, з ними
щогодини б’юся,

Чуєш — битви
споконвічний грюк!

Як же я без
друзів обійдуся,

Без лобів їх,
без очей і рук?

Україно, ти моя
молитва,

Ти моя розпука
вікова…

Гримотить над
світом люта битва

За твоє життя,
твої права.

Ради тебе перли
в душу сію,

Ради тебе мислю
і творю…

Хай мовчать
Америки й Росії,

Коли я з тобою
говорю.

Хай палають
хмари бурякові,

Хай сичать
обращи — все одно

Я проллюся
крапелькою крові

На твоє священне
знамено.
 

(«Задивляюсь у твої зіниці»). 

Постать Василя Симоненка – одна з чільних у великому
проєкті  «Україні потрібні герої», що
постав з ініціативи відомого політика, вченого і громадського діяча Миколи
Томенка — засновника  Фонду «Рідна
країна» і був успішно втілений. 

Так, у 2008 р. відбувся велелюдний фестиваль «ЕтноВесна
на батьківщині Василя Симоненка». Саме тоді в Тарандинцях, після   завершення
ремонту, була відкрита друга зала в музеї  В.Симоненка у школі, де навчався поет.
Ремонтні роботи організував Фонд «Рідна країна».

Слід сказати, що Микола Томенко був одним з ініціаторів широкого
 відзначення 75-річчя з дня народження В.
Симоненка на Черкащині й Полтавщині та проведення ювілейного вечора пам’яті
поета у Національній філармонії України. А в  Черкасах на будівлі, де свого часу працював у
редакції Василь Симоненко, було встановлено меморіальну дошку.

Також з ініціативи Миколи Томенка побачило світ
аудіо-видання «Лебеді материнства: Живий голос Василя Симоненка». На
компакт-диску — 17 унікальних записів
авторського виконання поетом своїх творів, а також кращі фонограми поезій
Василя Симоненка та музичні твори на його вірші з архівів Українського радіо. 

Фонд «Рідна країна» безкоштовно передав це прекрасне видання
до бібліотек, а також шкіл та  інших освітніх
закладів України.

Цього ювілейного дня, згадуючи великого українського
поета, вслухаймося разом  у його живий
голос:

_______________

Олена Бондаренко,

Громадський рух
Миколи Томенка «Рідна країна»

20 вересня

Інші дати
Наталія Лотоцька 
1938 – театральна актриса. Лауреат Шевченківської премії. Ролі: Пріська («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Хведоска («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Поліксена («Кассандра» Лесі Українки) та ін. Ведуча передачі Українського радіо «Від суботи до суботи» (понад 30 років). 
Розгорнути
Народився Іван Світличний
(1929, с. Половинкине Луганської області - 1992) - український мовознавець та поет. Твори "Ґранатові сонети", "Серце для куль і для рим", "У мене тільки слово".
Свободу не втікати з бою, Свободу чесності в бою, Любити те, що сам люблю, А не підказане тобою, Свободу за любов мою Хоч і накласти головою, А бути все ж самим собою, — Не проміняю на твою, Ліврейську, жебрану, ледачу, Вертку, заляпану, як здачу, Свободу хама й холуя. Несу свободу в суд, за грати, Мою від мене не забрати — І здохну, а вона — моя. (c) Іван Світличний, 1929
Розгорнути