13 березня 1961 року народився Василь Ігнатенко – ліквідатор аварії на ЧАЕС, Герой України

ukrainians.zbir.info

Василеві Ігнатенку виповнилося би 57. Можливо, й зараз працював би у пожежній частині – не старий-бо ще! У вільний час бавився би з онуками, може, рибалив, може, відпочивав би з дружиною та друзями «на природі».

Та ось уже 32 роки мине, як Василь Ігнатенко залишився на Мітинському цвинтарі у Москві, під суцільною бетонною плитою, разом зі своїми товаришами. Тими, хто першими вийшли на герць із оскаженілим «мирним атомом» гірко пам’ятного 26 квітня 1986-го.

Село Сперіжжя Брагінського району Гомельської області, Білорусь. Нині це зона відселення. Тут мешкали Тетяна та Іван Ігнатенки, тут – третім з п’ятьох дітей – народився Василь.

Після закінчення десятирічки вивчився на електрика, на армійську службу потрапив до однієї з московських пожежних частин. Після армії вирішив бути пожежником – як дід. Командував відділенням у 6-й самостійній воєнізованій пожежній частині з охорони міста Прип’ять.

Тут, у Прип’яті, 20-річний пожежник познайомився з Людмилою, 18-річною дівчиною з Галича, яка працювала кондитером у їдальні при атомній станції. Через три роки побралися.

Коли вибухнув Чорнобиль, першим гасити пожежу вирушило відділення Ігнатенка. Вже наступного дня Василя та його товаришів повезли літаком до спеціалізованої московської клініки. Вони й лежали в одній палаті: В.Ігнатенко, В.Кибенок, В.Правик, М.Ващук, В.Тишура, М.Титенок… Потерпілим не говорили правди: мовляв, надихалися газами та бітумом. Нікому з рідних про те, що відбувалося насправді, також не повідомили. Ігнатенки з труднощами дізналися адресу: радіологічне відділення 6-ї московської клінічної лікарні.

Вагітна дружина та батько Василя вирушили в дорогу. До палати не пускали. Людмила приховала, що чекає дитину, і лишалася біля коханого майже постійно. Потім лікарі скажуть, що вона перебувала практично «біля реактора» – у Василевому тілі було 1600 рентген. (Це трагічно далося взнаки: донечка, яка народилася згодом, вижити не змогла)…

Постало питання пересадки кісткового мозку. В якості донора найкраще підходила Наталя, 13-річна Василева сестричка. Він відмовився, боявся, що це нашкодить дівчинці. Донором стала Людмила, старша сестра Василя. Донорський кістковий мозок у Василя не прижився.

13 травня 1986р. Василь Ігнатенко помер. Протягом тижня померли всі його побратими-«чорнобильці», хто на цей час перебував у лікарні.

Згодом мати, Тетяна Петрівна, згадувала, що на кладовищі плакати чи говорити промови було не можна: позаду стояли якісь люди і все контролювали.

10 червня мешканців рідного Василевого села переселили до сусіднього, кілометрів за 15. Мешкали якийся час у добрих людей. Але на роботу возили Тетяну та інших до того ж таки колгоспу, де працювали раніше. Все сподівалися, що колись повернуться до рідної домівки: поневірялися різними селами, об’їхали Гомельщину, Вітебщину, Могилівщину, аж поки 1992р. осіли у Березині. Василь Ігнатенко посмертно був нагороджений орденом Червоного прапора. В незалежній Україні удостоєний звання Героя України та президентської відзнаки – хреста «За мужність».