Квіти моєму Шевченкові: з нагоди дня народження Тараса Шевченка

day.kyiv.ua

Україна, ще сама не відаючи, стала іншою, відколи Господь приклав Свої Руки до чола і серця немовляті в убогій сільській хатині, серед полів і дібров, лук і ставків. Ми, живі, й мертві, й ненароджені українці – стали назавжди Родиною Тараса Шевченка.

Самим своїм народженням Шевченко з’єднав Україну: батькова лінія – спадкові козаки-запорожці, мамина – бойки з Прикарпаття.

Малим Тарас ледь не загубився, шукаючи «залізні стовпи, що підпирають небо». Світ вбирав його допитливі оченята і змушував зачудовано завмирати перед своїм огромом і розмаїттям.

Він спішив жити, всотуючи в себе знання і натхнення. Восьмирічним, навчаючись у кирилівського дяка, обрав собі для читання Григорія Сковороду.

З глибин серця, ридма любив два жіночі імені – Катерина, Оксана. За один рік лишився без обох Катерин – найлюбіших, найдорожчих. У лютому 1823р. вийшла заміж до іншого села старша сестра Катруся, яка винянчила малого Тараса. Плекав надію, що бачитиме сестричку бодай вряди-годи. На початку вересня пішла у засвіти матуся Катерина. «Там матір добрую мою Ще молодую у могилу нужда та праця положила», — напише через багато років.

Не даючи собі ради з дітьми, мало не за місяць батько одружився з удовою. Тітка (жодного разу не назвав її мамою) зненавиділа зведенят, надто Тараса, гнобила його всіляко, тож хлопчик волів більше бути коло батька, ходив із ним чумакувати. Вже наслухався тих дивовижних чумацьких оповідок – аж снилося йому під зоряно-оксамитовим небом – і про вісім Січей: Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам'янську, Олешківську, Нову і Задунайську, і про приснопам ‘ятну славу козацьку за Сагайдачного та Сірка, і про руйнування Січі 1775 року за наказом імператриці Катерини II…

2 квітня 1825р. Тарас осиротів зовсім. Батько помер на панщині. Мачуха забрала своїх дітей і повернулася до Моринців. Треба було йти у найми, аби вижити. Але Тарас хотів учитися. Будь-що, за будь-яку ціну – сирота без шеляга, без опіки і розради – Тарас ХОТІВ УЧИТИСЯ! Звідки воно взялося в тієї бідної сільської дитини, яка нічого не знала, крім злиднів та нескінченної роботи, — оте незбориме прагнення ЗНАТИ? Господь приклав руки до чола і серця…

Носив воду, палив грубу, одчитував над небіжчиками – ладен був усе робити, аби дяк Рубан, потім — дяк Богорський — не відтрутили від письма та читання, бо платити не було чим. Ще не знав, що поет, лише нестерпно прагнув малювати. Ходив від села до села, шукаючи навчителя. Прислужував дякам-малярам не за гроші – за науку.

Була дівчинка Оксана Коваленко. Друге ім’я, що при самісінькому серці. Подружечка дитинства, перше кохання, маленька кріпачка, так само сирота.

…Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

Пізньої осені 1841 року, в холодному, непривітному Санкт-Петербурзі він напише присвяту до поеми «Мар’яна-черниця”: «Оксані К…ко. На пам'ять того, що давно минуло».

…Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь…

Якимся побитом потрапив козачкувати у покоях Вільшанського маєтку пана Енгельгардта. Навесні 1829-го той забрав хлопчика з собою до Вільно. Дорогою до Литви Енгельгардт завітав до родичів – поміщиків Браницьких, які мешкали в Білій Церкві. При собі тримав великий почт, у тому числі – козачків. Тарас пережив справжнє потрясіння, побачивши парк Браницьких «Олександрія»: хлопчикові бачилося, що то Господь спустив рай небесний на землю. Губився в тому раю й плакав од невимовного щастя. Гай-гай, як рідко доведеться йому на життєвій ниві збирати колоски правдивого щастя й душевного спокою!..

У Вільно Тарас вивчив польську мову, потайки перемальовував картини у палаці. Одного разу пан застав Тараса за цим заняттям, і пильне око поціновувача уздріло неабиякий талант. Віддав у Санкт-Петербурзі хлопця до артілі декоратора Ширяєва. У Шевченковій долі з’явилися Сошенко, Брюллов, Жуковський, Венеціанов, Григорович, Мокрицький.

А потім Карл Брюллов написав портрет Василя Жуковського, який розіграли в лотерею, і виручені гроші пішли на викуп Тараса з кріпацтва. 22 квітня 1838 року до Шевченка прийшла омріяна воля.

Він не може надихатися незнаним дотепер відчуттям свободи, навчається в Академії мистецтв, вчить французьку, пише вірші. 1840 року виходить друком «Кобзар» — вісім творів: «Думи мої», «Катерина», «Тополя», «Перебендя», «Думка», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч», «Іван Підкова».

Далі буде Україна, подорожі безкраїми рідними просторами, щирі розмови, — часи, коли писалося, співалося, дихалося так дивовижно-щасливо, як, може, вже ніколи не буде. Знайомство з Миколою Костомаровим, Кирило-Мефодіївське братство. Він знав, що Слово може підняти людину з колін і повести на переможну битву за Волю. Тому й писав і читав побратимам ті вірші-заклики, вірші – викриття. Вірші, про які стукач доповів охранці, й за які 1847р. Тараса було заарештовано…

Я не стану переповідати Шевченкову біографію – її написали і виклали тисячі людей. Його творчість ретельно вивчали, вивчають і вивчатимуть численні дослідники. Про неї пишуть і писатимуть реферати, магістерки, кандидатські й докторські дисертації. Творчістю Шевченка займається ціла окрема наука – шевченкознавство — що має цілу низку напрямів: біографічний, бібліографічний, літературознавчий, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, текстологічний, філософський…

Але всі книги про Поета, всі дослідження та розвідки, присвячені його творчості, гадаю, відсувають лише на кілька порухів завісу тієї магічної таїни, яка огортає Всесвіт Тараса Шевченка.

Мав академічні знання в різних галузях (до речі, 1860р. Шевченко отримав звання академіка Російської Академії мистецтв). Його магнетизм причаровував жінок , у нього закохувалися , за ним тужили прекрасні, шляхетні пані й панни. А він волів тихого куточка в рідній Україні, поруч із простою, милою, люблячою дружиною. Доля не дала йому нехитрого родинного щастя — може, боялася, що щастя завадить творчості…

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Санкт-Петербурзі. У середині лютого написав один зі своїх останніх шедеврів – «Чи не покинуть нам, небого…». Той самий, крізь рядки якого проступає Шевченкова постать уже ніби з далекого обрію, з порога того – суто Шевченкового — Всесвіту, що Поет залишить нам, допоки України, Дніпра та Сонця:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать…

Коли його труну, вкриту червоною козацькою китайкою, несли до Смоленського цвинтаря, ішов мокрий сніг. Китайка поволі намокала і з червоної ставала чорною. Над чорною китайкою хилилося чуже опасисте небо. Раптом долинув вітер – свіжий, несподіваний, нетутешній. Хтось тихо проказав: «З України…»

8 травня домовина вирушила додому, до України. На руках друзів і всіх,хто любив Тараса – через увесь Петербург, до залізничного вокзалу. Потягом – до Москви. Далі – Серпухов, Тула, Орел… Україна: Глухів, Батурин, Ніжин… Бровари… Київ. Перед ланцюговим мостом студенти Свято-Володимирського університету впряглися у воза і везли труну до Церкви Різдва Христового. Сотні тисяч людей проводжали Поета в останню дорогу. Так, наче вся його Україна… 22 травня Тараса Шевченка поховали на Чернечій горі в Каневі — як він того хотів:

Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі

Було видно, було чути, як реве ревучий.

Поет помер у 47 років, молодим, як на нинішній часовідлік . Та лише зовсім нещодавно перед нами постав образ молодого Тараса Шевченка.

З радянських часів (а радянська влада завжди воювала проти Шевченка) його прийнято було зображувати таким собі старим похмурим дядьком із зажуреними вусами, в кожусі та шапці-бирці. Розповідають, що коли було вирішено встановити пам’ятник Шевченку в Києві, скульптор Матвій Манізер та його учень Леонід Молодожанин відтворили проект у вигляді гордої Тарасової постави, що ніби лине вперед, а під поетовою постаттю розташували фігури з «Гайдамаків». Проект приїхали дивитися Каганович і Хрущов. Почалося щось неймовірне: Каганович репетував, що такий Шевченко надихає українців на повстання проти радянської влади, й вимагав суттєво змінити композицію. В підсумку «гайдамаків» прибрали зовсім, залишився тільки Шевченко: похнюплений, із руками за спиною та ще й із якоюсь купою одягу під пахвою. В такому вигляді від 1939р. ми бачимо Шевченка у центрі столиці.

За кордоном Шевченко був справжнім: у Вашингтоні, наприклад, 1964р. встановлено пам’ятник молодому, рвійному, елегантно вбраному Шевченкові.

У новіші часи молодий Шевченко з’явився і в Україні: прекрасний пам’ятник юному Шевченку відкрили 1982р. у Звенигородці на Черкащині (автори П.Остапенко та П.Кальницький).

На в’їзді до села Шевченкове — ніжний пам’ятник «Я пас ягнята за селом», де майбутній поет постає підлітком. Кілька разів негідники паплюжили пам’ятник. Іншу чудову роботу - «Тарас малює», також у с.Шевченковому – просто вкрали. Бач, заважає й нині Тарас Григорович…

Шевченко прийшов до мене у ранньому моєму дитинстві. Зима облягла зусібіч маленьке село Оріхівку, знадвору лютує хвища, а в хаті тепло від груби, блимає гасова лампа, і моя бабуся Ганна Назарівна читає «Катерину». Вона читає пошепки, і великі сльози скочуються з її карих очей, і в них відбивається тьмяне примарне світло…

А якось у село привезли кіно, у сусідському дворі напнули екран і показували «Наймичку». Коли Ганна (неповторна Віра Донська-Присяжнюк), помираючи, промовляє до Марка: «Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати», — наші сільські тітки аж голосили…

І ще одненький спогад: у нашій хаті за столом сидять друзі мого діда Санька - дід Антон і дід Альошка. Вони співають «Реве та стогне Дніпр широкий». Коли беруть верхи, шибки дрібно дзеленчать, наче дивний, нетутешній супровід…

Дитячу любов до Шевченка не вбили в мені ані радянська школа, ні зневажливий насміх луганських землячків, ні згодом — примітивне ідолотворення. Коли нинішні владці траскають із себе шевченколюбів — не знаючи до пуття, а так — «на потребу часові», — я люблю Шевченка ще дужче, щоб своєю любов’ю захистити його від багатоликої лукавої облуди.

Він мій, Шевченко. І ваш, і нас усіх. Бо він там, у райських своїх луках та левадах, просить Господа за Україну і єднає нас – свою Родину — довкола себе.