chrome firefox opera safari iexplorer

29 квітня 1918-ого — проголошення Конституції УНР і переворот Скоропадського

29 квітня 2021 о 12:16

29 квітня 1918 року став політично насиченим у житті тогочасної України. Центральна Рада в останній день свого існування прийняла Конституцію Української Народної Республіки. А вже надвечір до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський...

Конституція УНР

У період Української революції 1917—1921 рр. конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу. Була створена конституційна комісія на чолі з Михайлом Грушевським (на фото вгорі — Педагогічний музей, в якому працювала Центральна Рада). Планувалося, що Конституцію буде ухвалено на Всеукраїнських установчих зборах, однак Жовтневий переворот 1917-го і військова агресія більшовицької Росії проти України сплутали всі карти.
«Статут про державний устрій, права і вільності УНР» (саме таку офіційну назву мав документ) був прийнятий на засіданні Малої ради 29 квітня, в останній день існування Центральної Ради. Першу редакцію прийняли одноголосно. Мінімальні редакційні правки мали місце при постатейному читанні.

Титульна сторінка Конституції 1918 р. Фото: volyn-museum.com.ua.

Конституція УНР містила 83 статті, об’єднаних у 8 розділів. УНР проголошувалася суверенною державою, «самостійною і ні від кого незалежною». Конституція гарантувала рівність громадян (у тому числі прогресивну для того часу норму про рівність перед законом чоловіків та жінок) і містила широкий спектр гарантій прав особистості. Скасовувалася смертна кара, заборонялися тілесні покарання. Законодавча влада належала Всенародним зборам, виконавча – Раді народних міністрів, судову владу очолював Генеральний суд УНР. Закладалися і основи децентралізації: «не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

Разом з тим певна декларативність, відсутність положень про державні символи, основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади свідчать про тимчасовий характер конституції – її створено на перехідний період становлення української державності. 

Як писала «Киевская мысль»: «Засідання носило нервовий, гарячковий характер. Навколо Ради розташований був караул січових стрільців, що оточив весь квартал». А невдовзі «у зал засідань донеслася рушнична і кулеметна стрілянина». О 9-й вечора депутати розійшлися, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. 

Тож Центральна Рада не мала змоги втілити в життя прийняту Конституцію.

Павло Скоропадський і утворення Української держави

Навесні 1918-го Центральна Рада стрімко втрачала свій авторитет, чому сприяли відсутність боєздатних збройних сил, що не могли ефективно протидіяти більшовикам, невирішеність нагальних соціально-економічних проблем, постійні суперечки всередині фракцій і особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради.

Як згадував Євген Коновалець: «Швидко ми були примушені ставитись критичніше до діяльності діячів Центральної Ради, бо бачили  що їхня політика вводить у краю, замість ладу, щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни».

28 квітня прем’єр-міністр уряду УНР Всеволод Голубович звів нанівець всі успіхи Кримської групи полковника Петра Болбочана, а вже ввечері німецька військова влада заарештувала двох міністрів безпосередньо під час засідання Центральної Ради через причетність до викрадення київського банкіра Абрама Доброго. Як свідка було затримано й голову уряду (пізніше з’ясувалося, що до викрадення свого співгромадянина були причетні майже всі урядовці).

Уряд Центральної Ради із самого початку не задовольняв німецьких союзників з огляду на неспроможність забезпечення виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Вони почали шукати йому заміну і знайшли порозуміння в особі нащадка гетьманського роду, царського генерала і колишнього командувача Першого українського корпусу Павла Скоропадського. Останній спирався на підтримку Української демократично-хліборобської партії та Союзу земельних власників.

«Я все більше переконувався, коли я не здійсню перевороту тепер, у мене завжди залишатиметься  відчуття, що я є людиною, яка задля свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боягуз і безвольна людина, – писав Скоропадський. – Я не сумнівався у користі перевороту, навіть якби новий уряд не зміг довго протриматись».

Молебень на Софійському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. 29 квітня 1918. Фото: istoryk.in.ua

У спогадах Павло Скоропадський описує, як напередодні з’їзду хліборобів, 28 квітня, «замінив свою звичайну військову черкеску на цивільне вбрання… і візником поїхав до скверу, де стоїть пам’ятник Святому Володимирові. Мені хотілося на самоті обдумати те велике діло, що я звалював тепер на свої плечі; мені хотілося розібратися в своїх власних думках і намірах… Я наблизився до пам’ятника і сів на лавку близько від нього. Народу майже не було. Тихий світлий весняний день нагадував про народження нового життя. Переді мною чудово вимальовувався наш Дніпро, свідок  не таких ще переворотів! Поза Дніпром розгорталася безмірна далечінь рідної мені Чернігівщини. Я довго, довго сидів, милувався краєвидом, образи минулого мого краю один за другим виникали перед моїми очима; я намагався уявити собі його майбутнє… “Хай буде, що буде, а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край – буду щасливий, не здолаю цього зробити – буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей”».

З’їзд хліборобів розпочався об 11-й годині 29 квітня в приміщенні київського цирку. На нього прибули понад 7 тисяч делегатів із восьми українських губерній. Попередньо планувалося, що першого дня з’їзд обмежиться лише підготовкою учасників до сприйняття ідеї про необхідність «сильної руки» для наведення ладу в країні. Однак, коли після однієї з промов було запропоновано оголосити Павла Скоропадського гетьманом, присутні сприйняли це з неймовірним ентузіазмом і шаленими оваціями.

Учасники з’їзду вирушили на Софійський майдан, де було проведено урочистий молебень, а архієпископ Никодим у Софійському соборі миропомазав гетьмана.

Пізно ввечері прихильники гетьмана стали займати урядові і стратегічні об’єкти, заволодівши Державним банком, військовим міністерством і міністерством внутрішніх справ. Переворот пройшов майже без опору, загинули лише кілька осіб.

Були обнародувані «Грамота до всього українського народу» та закон «Про тимчасовий державний устрій України», в яких Павло Скоропадський оголошував Центральну Раду розпущеною, сповіщав про перехід влади в свої руки і проголошував створення Української держави.

Проголошення гетьманату ніби стало апеляцією до давніх українських традицій. Скоропадський, отримавши широкі владні повноваження, намагався стабілізувати ситуацію в Україні.

При цьому ним здійснювалася політика м’якої українізації. Гетьман розумів, що його держава має бути українською.

Було відкрито близько сотні українських гімназій, відбулося введення до навчальних програм української мови, історії та географії як обов’язкових предметів. Відкриті були українські державні університети в Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, створені Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр, Українська академія наук тощо.

Був узятий курс на українізацію державного апарату. Володимир Винниченко, який не мав до Скоропадського симпатії, так писав (правда, не без іронії) про ситуацію, що склалася в період гетьманату з вивченням української мови державними службовцями: «…бідні руські чиновнички, що позасідали на посадах, поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по-українськи».

Павло Скоропадський – гетьман-українізатор, якого погубили проросійські симпатії. «Історія гетьманату Скоропадського показує, що політики в Українській державі, які роблять ставку на проросійські й русифікаторські сили, закінчують фіаско», — пише український філософ, письменник, публіцист Петро Кралюк.

Однак Скоропадський волів не форсувати українізацію, а проросійськи налаштовані чиновники, на яких він часто опирався, чинили їй протидію. Зрештою, розбудовуючи свою державу, гетьман волів використовувати російські зразки. Наприклад, Українська академія наук творилася за зразком російської.

Разом із тим, гетьман вважав себе людиною російської культури. Українському національному рухові, який мав політичний характер, він не симпатизував. Особливо негативно ставився до проукраїнськи налаштованих галичан.

Проросійські симпатії й погубили гетьмана. 14 листопада 1918 року він видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Це привело до повстання проукраїнських сил, в результаті чого Скоропадський через місяць зрікся влади.

Після повалення силами Директорії на чолі з Симоном Петлюрою втік до Німеччини, де помер у 1945 році.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті, «Радіо Свобода»

9 грудня

Інші дати
Народився Борис Грінченко
(1863, с. Вільховий Яр, Сумська область - 1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, громадсько-культурний діяч. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».
Ще не вмерла Україна, Але може вмерти: Ви самі її, ледачі, Ведете до смерти! Не хваліться, що жива ще Наша воля й слава: Зрада їх давно стоптала, Продала, лукава! (Борис Грінченко)
Розгорнути
Народився Борис Тен (Микола Хомичевський)
(1987, с. Устенське Друге Рівненської обл. -1983) - український перекладач, педагог. Автор збірки сонетів "Зоряні сади", перекладів творів Есхіла, Гомера, Аристофана, Ф. Шиллера, А. Міцкевича, О. Пушкіна, Л. Толстого та ін. класиків світової літератури.
Розгорнути