2 травня 2021 року виповнюється 130 років з дня народження Юрка Тютюнника — легендарного повстанського отамана і генерал-хорунжогоАрмії УНР. Він відіграв помітну роль у боротьбі українського народу за державну незалежність і соборність. Цікаво, що по материнській лінії Юрко був внуком сестри Тараса Шевченка Ярини. Розстріляний 20 жовтня 1930-го в Москві.
Юрко Тютюнник народився 20 квітня (за старим стилем) 1891 року в селі Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна (тоді Пединівської волості, Звенигородського повіту, Київської губернії) в сім'ї колишніх кріпаків, селян, Йосипа та Марини Тютюнників.
«Народження моє припало на самісінький Великдень, як раз тоді, коли люди під церквою паски святили, — зазначав Юрко Тютюнник у своїх спогадах, записаних уже після другого арешту в 1929 році у камері №9 Харківської в’язниці ДПУ (впродовж вісімдесяти років вони пролежали в спецхранах архівів радянських спецслужб під грифом „таємно“ і були недоступними для дослідників). — Був на селі забобон, йняли люди віри, що той, хто вмре на Великдень, без ніякого тобі ходження по митарствах потрапляє просто до раю. Щасливі були отакі мерці. Й от мабуть тому мені також на роду написано, – казали, – щастя зазнати. Чи то видано? Чи чувано? Треба йому на самісінький Великдень та ще й уранці до схід сонця народитися, гомоніли селяни. Коли я народився, то й хазяйство батьки вже мали краще: двоє коней, корова, вівці... Так немовби то все віщувало, що я таки щасливіший від своїх старших живих трьох братів та сестер».
«Нічого не вичитаєш у нього на обличчі, – описував Юрка Тютюнника Юрій Яновський у романі «Чотири шаблі». – Похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей».
Навчався Юрко у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. 1913 року склав іспити у Київській приватній гімназії, але був мобілізований до війська. Військову кар’єру розпочав солдатом 6-го Сибірського стрілецького полку.
Учасник Першої світової війни. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії. У квітні 1917-го заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, а за місяць по тому сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради.
На початку 1918-го почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. На чолі Звенигородського коша (до 20 тисяч вояків) розбив кілька більшовицьких підрозділів. У бою на станції Бобринській розгромив 8-тисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.
Як згадував останній: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму… Та інакше було в Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі кубло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки – перейшла в наступ, чим зробила нам чималу шкоду».
За часів Павла Скоропадського контролював значні території Київщини і Херсонщини. Один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання влітку 1918-го. Був заарештований гетьманцями і засуджений до розстрілу, але в розпал антигетьманського повстання 14 грудня організував повстання в Лук’янівській в’язниці Києва, завдяки чому опинився на волі. У січні 1919-го розстріляти його хотіли вже бійці Чорноморської дивізії УНР, однак після палкої промови Юрка Тютюнника батальйон перейшов на його бік.
У 1919-му на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор’єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Весною, уяснивши суть більшовицької політики в Україні («комуни, чрезвичайки і комісари з московської оборки»), підтримав антикомуністичне повстання («Влада радам народу України без комуністів»), перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною.
Командував Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня. Був нагороджений «Залізним хрестом за зимовий похід і бої» №2.
Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го. Очолив партизансько-повстанський штаб, що готував загальноукраїнське повстання, командував повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го). Після його розгрому з невеликим загоном пробився до Польщі, де, під прізвищем Крижанівський, заснував із товаришами кооперативне товариство «Схід» для взаємопідтримки ветеранів Другого зимового походу. Готувався до продовження боротьби – намагався відновити повстанську мережу, надсилав агентів у радянську Україну.
«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше, – писав у листі влітку 1922-го. – Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».
У 1923-му завдяки спецоперації «Синдикат-4», коли від імені фіктивної «Вищої військової ради» Тютюнника виманили в Україну, закликавши очолити революційне повстання, його заарештували органи ГПУ. Тривалий час він відмовлявся від співпраці з радянськими органами, але тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або покаянний лист, або всім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції». Для широкого загалу повідомили, що він перейшов на бік радянської влади добровільно.
Після звільнення оселився в Харкові, працював у ВУФКУ (Всеукраїнське кінофотоуправління) сценаристом (ділив кабінет із колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою), разом з Олександром Довженком та Майком Йогансеном був співавтором сценарію фільму «Звенигора». Зблизився з членами ВАПЛІТЕ та Юрієм Яновським, який під впливом його спогдів аписав роман «Чотири шаблі». Знявся у пропагандистському художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру»), де зіграв самого себе (на фото нижче).
12 лютого 1929 року Юрка Тютюнника заарештували вдруге, звинувативши в «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Для «дорозслідування справи» був висланий до Москви. Під час допитів чекісти намагалися вибити інформацію про Другий зимовий похід.
20 жовтня 1930 року в Москві генерал Юрій Тютюнник був розстріляний. Його дружина, Віра Тютюнник-Левицька повідомлення про виконання вироку отримала лише в 1932 році.
28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України Юрка Тютюнника було реабілітовано.
За матеріалами Українського інституту національної пам'яті
