2 червня 1919 р. в селі Каленики на Полтавщині народився відомий український гуморист, актор, учасник дуету Тарапуньки і Штепселя Юрій Тимошенко.
«Кінорахунок» гумористичного дуету — дев'ять фільмів за 33 роки. Вони дебютували в цих ролях 1953-ого в короткометражці «Тарапунька і Штепсель» під хмарами", але то був не перший їхній досвід у кіно.
На знімальний майданчик вийшли до війни – в комедії Київської кіностудії «Шуми, містечко» (1939). Тоді Юрій Тимошенко і Юхим Березін студіювали в Київському театральному інституті, а в фільмі виконали невеличкі ролі музикантів. Уславлені образи Штепселя і Тарапуньки були ще попереду.
Потім спільно здійснювали конферанс на естрадних концертах у філармонії й навіть дебютували з гумористичною програмою «Давайте не будемо!», де Тимошенко грав веселого міліціонера, а Березін – прискіпливого театрального освітлювача. Під час війни, ставши артистами фронтового ансамблю, мусили змінити амплуа: міліціонер став банщиком Мочалкіним, а освітлювач – кухарем Галкіним.
Тимошенко мріяв про кіно. У вільний від фронтових виступів час написав комедійний сценарій про пригоди двох бойових побратимів після війни. На початку 1945-го, приїхавши у відрядження до Москви, пішов до Олександра Довженка. Класик порадив змінити прізвище головного персонажа сценарію Бублика на Тарапуньку (назва ріки в Решетилівському районі на Полтавщині, де народився Тимошенко).
Сценарій не став фільмом, натомість Тарапунькою назвали естрадного міліціонера. А освітлювач, оскільки мав справу з електрикою, став Штепселем. У 1946-му дует переміг на Всесоюзному конкурсі артистів естради в Москві і… артисти посварилися.
Тарапунька почав виступати з актором Київської кіностудії Іваном Матвеєвим, але не мав успіху. Штепсель став асистентом режисера в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. Аж тут режисер Микола Смирнов-Сокольський, член журі на естрадному конкурсі, запросив дует до московського естрадного театру «Ермітаж», який щойно очолив. Друзі помирилися.
Їхні виступи в Москві мали важливий наслідок – Тарапуньку запросили зіграти солдата-українця Костя Зайченка в фільмі «Падіння Берліну». Стрічка стала лідером прокату 1950 року, а Тимошенко, виконавець однієї з головних ролей, – новою зіркою всесоюзного екрану. Навіть отримав Сталінську премію.
Тож коли приніс на Київську кіностудію написаний разом зі Штепселем гумористичний сценарій, його охоче поставили в план. Хто ж відмовить сталінському лауреату? Їх не так багато на студії. Крім того, публіка полюбила Тарапуньку і Штепселя, які після Москви регулярно виступали по Українському радіо.
Так з’явився 20-хвилинний кінофейлетон «Тарапунька і Штепсель під хмарами» – перший їхній авторський фільм, адже Тимошенко і Березін були не тільки авторами сценарію, але виконавцями головних ролей, а також режисерами. Стрічка вийшла на екрани 11 грудня 1953-го, мала успіх.
Одночасно Тарапунька і Штепсель знімалися в повнометражній картині кіностудії «Мосфільм» «Веселі зірки» – теж грали самих себе. І хоча сценарій спеціально для них написали уславлені комедіографи Євген Помєщиков (фільм «Трактористи») і Віктор Тіпот (оперета «Весілля в Малинівці»), а режисером виступила Віра Строєва, дружина і співавтор радянського кінокласика Григорія Рошаля, робота просувалася важко. Після перегляду першої порції проявленого матеріалу Тарапунька втік, аби не брати участі у «ганебному фільмі».
Актора оголосили у всесоюзний розшук, викликали до Москви його дружину Ольгу Кусенко. А він сховався на Полтавщині у матері, наївно думаючи, що через зірвані зйомки закриють фільм. Але не закрили. Втікача повернули, роботу продовжили. В день прем’єри – 19 липня 1954-го – на засмученого Тимошенка шкода було дивитися…
Після цього Тарапунька і Штепсель надовго «прописалися» на Київській кіностудії й грали у фільмах тільки за власними сценаріями. І якщо наступну короткометражку «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955) режисирував Віктор Іванов, майбутній постановник «За двома зайцями», то далі всі повнометражні фільми «своєї серії» учасники гумористичного дуету ставили самостійно: «Штепсель одружує Тарапуньку (1957), «Їхали ми, їхали…» (1962), «Сміханічні пригоди Штепселя і Тарапуньки» (1970), «Від і до» (1976), «Моя хата з краю» (1986). Знімалися також у сюжетах сатиричного кіножурналу «Фітіль» («Поїдемо навпростець», «Мишоловка», «Номенхалтура»), грали самих себе в епізодах у інших режисерів.
Крім того, Юрій Тимошенко знімався і без Штепселя. Грав, звичайно, не Тарапуньку, а ролі широкого діапазону: фотокореспондента («Доля Марини»), колгоспного «бюрократа-письменника» («Калиновий гай»), старшину («Зірки на крилах»), односільчанина генерала («Поема про море»), сільського міліціонера («Зелений фургон»), хірурга («Де ви, лицарі?») тощо.
Нині модно закидати популярному дуетові двомовність. Мовляв, Штепсель, такий собі вишуканий інтелігент, який розмовляє чистісінькою російською та уособлює «старшого брата», протиставлений Тарапуньці – глупуватому і суржикомовному «молодшому братові». Вікіпедія подає, ніби «саме з дуету Тарапуньки і Штепселя почалася так звана політика мовної шизофренії в Україні».
Сучасники Тимошенка і Березіна розуміли, що йдеться про інше протиставлення. Штепсель – типовий радянський бюрократ, який навіть при зустрічі з друзякою Тарапунькою висловлюється реченнями з партійної газети «Правда». «Не говори глупости, – повчає в інтермедії «Преса допомогла». – Коллегиальность – единственно верный принцип руководства при решении важных государственных вопросов!» Або в інтермедії «Типове і нетипове» догматично втокмачує: «Надо показывать здоровые явления в нашей жизни. Бодрых, здоровых людей – типичных для нашего времени». Яка вже там вишукана російська…
Натомість Тарапунька – персонаж живий, народний. Такий собі дядько з вулиці, якого глядач одразу має за свого. Ясна річ, трохи хитруватий, з соковитими репліками, жартами, примовками. Стрижнем дуету – естрадники казали «господарем номеру» – був Тарапунька. Саме його жарти, а не нудні нотації Штепселя, розбирали на афоризми.
Дует припинив існування 1986 року зі смертю Юрія Тимошенка. Юхим Березін прожив ще 18 років, але залишив сцену. Нові часи, що розпочалися з перебудовою, потребували інших гумористичних персонажів.
Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист
