Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», – захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов. Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А, може, тому й увійшли, що їх пропустив через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними, барвами Іван Миколайчук.
Він відійшов у Вічність на 47-му році життя. Майже як Шевченко, з якого почалася його кінематографічна кар’єра. Майже як Стус. Навіть у цьому в царині нашого духу вони несподіваним чином поєдналися.
Старого діда Іван Миколайчук зіграв у 12 років
«Гуцульщина... «Забутий богом і людьми край карпатський», як про нього сказав Михайло Коцюбинський. Тут, на цій землі я побачив світ, навчився говорити, запричастився до радості людського існування», – цими словами мала би початися єдина прижиттєва телепрограма, де Іван Миколайчук розповідав про себе, про кіно, про найсокровенніше. На жаль, лишився лише сценарій, написаний Леонідом Череватенком: програму довгий час «закривали», а коли «височайший дозвіл» було отримано, Миколайчук сам відмовився – він на той час уже знімав фільм «Така пізня, така тепла осінь» і волів не привертати до себе зайвої уваги. «Пропала грамота» й «Тіні забутих предків» уже лежали тоді на поличках. А він хотів знімати СВОЄ кіно.
Народився Іван Миколайчук за кілька днів до початку війни в буковинському селі Чортория у простій селянській родині – одним із тринадцяти дітей Василя Миколайчука. Іванового батька в селі називали філософом і казали, що він мав дар передбачення. Правда, невідомо, чи знав він, яка доля чекає на сина, чи просто не захотів втручатися в божий промисел.
Театром, акторством Іван захопився ще в дитинстві. У селі існувала своя театральна трупа, яка майже щомісяця ставила спектаклі. Грали всі: від тих, хто ледве спинався на ноги, до підтоптаних односельців. Але всі без винятку хотіли грати ролі молодих, вродливих, закоханих. Одного разу ледь не зірвалася постановка п’єси «Безталанна» за Старицьким, бо всі парубки навідріз відмовилися грати батька Софії, старого Івана. Виручив... дванадцятирічний Іван Миколайчук, якого намастили сажею, підмостили на плечі горб із соломи і випустили на сцену. З того моменту він став повноправним членом трупи і протягом наступних трьох років зіграв тридцять шість прем’єр.
Коли настала пора визначатися із професією, Іван жодної миті не сумнівався. Остаточно утвердила Миколайчука в рішенні... грузинська пісня «Суліко». Іван пас вівці, коли раптом почув цю мелодію із колгоспного репродуктора. Вона настільки вразила підлітка, що ледь не того ж дня він, потайки від батька («пожалів свої вуха», — жартуватиме пізніше), він утікає до Чернівців – із наміром «учитися на артиста».
Переконавшись, що такого навчального закладу в обласному центрі не існує, він потрапляє до музучилища, де його приймають у клас труби («у вас зуби і губи підходять», — обґрунтував рішення директор училища). Пізніше буде студія при Чернівецькому облмуздрамтеатрі, мрії про режисерський факультет ВДІКу, куди так і не наважився подати документи, і нарешті – вступ у 1963-му до Київського інституту імені Карпенка-Карого у майстерню до Віктора Івченка.
Доля іще раз у вирішальну мить зведе Миколайчука з Грузією – народжений у Тбілісі Сергій Параджанов за день до початку зйомок затвердить його на роль Івана Палійчука в фільмі «Тіні забутих предків». Фільмі, який і для режисера, і для актора стане одним із найбільших тріумфів, і однією з найбільших трагедій.
Миколайчук і Бельмондо провели вечір удвох, не зронивши ні слова
Зніматися Іван Миколайчук почав із другого курсу. І одразу в двох фільмах: «Сон» у ролі Шевченка та «Тіні забутих предків». До речі, і в цьому є якийсь знак долі: Марія Миколайчук, дружина актора, згадує, що перші дві книги, які вона подарувала Йванові ще до одруження, були саме «Кобзар» та повість Коцюбинського. Це був прекрасний час розквіту українського поетичного кіно, і Миколайчук став його органічною частиною. Та й кіносвіт тоді жив іще проникливими фільмами Антоніоні, Феліні, Куросави, а не механістичними витворами голлівудських комп’ютерних геніїв.
«Тіні забутих предків» тріумфально пройшлися по всьому світу. Фільм завоював 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 Гран-прі) в двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Але «зоряна хвороба» не торкнулася душі Йвана. Він і надалі лишався заводієм компаній, в його однокімнатній квартирі на Жилянській, 43 збирався весь цвіт української інтелігенції: Параджанов, Якутович, Драч, Павличко, Леонід Биков і багато-багато інших. Дехто, як актор Іван Гаврилюк, Савченки, Брондукови по кілька місяців, а то й років «гостювали» у Миколайчуків, коли ті були на гастролях, доки не з’являвся власний куток. Гаврилюк розповідав, як одного разу Миколайчук на останні гроші полетів до Чернівців, по дорозі купив столітрову бочку пива і привіз до Чорториї пригостити все село. По дорозі назад він, щасливий, промовив: «Маю велику мрію: заробити багато грошей і накрити столи від моєї Чорториї до Чернівців. Постелити білі ткані скатертини, а на них – усе, чого тільки забажаєш. І щоб хто хотів, той підходив, і скільки хотів, стільки пив і їв».
Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстерності, магії кінематографу. «Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. Мене вразило, що великі й найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розігратися без будь-яких слів, що природною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші і найневловиміші нюанси. І найбільше потрясіння – крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш усе», – пояснював він своє перше захоплення кінематографом. Він активно знімається – після «Тіней...» і «Сну» на екран виходять «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Комісари», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною відзнакою, «Пропала грамота»... В кожній ролі він був іншим, але безпомилково вгадувався особливий дух і цілісність натури. Він був філософом у кіно, все робив сам, нікому не дозволяв себе дублювати. Кіно для нього було все: навіть, отримавши телеграму про смерть батька, він поїхав на похорон лише по закінченню знімального дня, нікому нічого не сказавши. Якраз тоді знімався прощальний танець Івана і Марічки...
Миколайчук і справді був явищем в українському кінематографі, явищем, що «катастрофічно наближалося до геніальності», як сказав про нього Вадим Скуратівський. Він «в штири ока» розмовляв з американськими астронавтами, що висаджувалися на місяць, і ті відповідали на його запитання несподівано щиро, відкривали душу. Він, без пафосу і зайвого драматизму, піднімав з глибин душ найсокровенніше – розповідають, що після демонстрації «Тіней...» в Мексиці до учасників хору імені Верьовки підійшла невідома жінка і попросила передати Миколайчукові золотий перстень. А на зйомках в Болгарії, як розповідає режисер Георгій Стоянов, актор зустрівся з Жаном-Полем Бельмондо. Француз спеціально прийшов після зйомок на майданчик, довго спостерігав, як працює Миколайчук, а тоді запросив його на кілька годин до бару перед відльотом. Їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». Вони провели вечір удвох, так і не зронивши жодного слова.
Душа згоріла
Між тим, із початком 70-х фільми за участю Миколайчука потрапляють негласно під статтю «надто націоналістичні». Ще раніше, в 1965-му, після акції протесту, вчиненої київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіней...», фільм оголошується «неблагонадійним» і знімається з прокату, а за авторами та акторами встановлюється нагляд. Пізніше на поличку потрапляє «Пропала грамота» разом із «Криницею для спраглих» Юрія Іллєнка та іншими «неправильними» фільмами, а екрани заполоняють українці-телепні в стилі Корнійчука.
Все важче стає доводити своє право бути українцем і в творчості, і в житті. Миколайчука змушують відмовитися від ролі Ореста у фільмі «Білий птах із чорною ознакою», писаної спеціально під нього, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита» (Ореста, зрештою, зіграє Богдан Ступка, а Миколайчук – Петра). Вісім років чекатиме затвердження сценарій фільму «Така пізня, така тепла осінь» (перша назва – «По той бік ночі»). Стрічка «Камінна душа» за Хоткевичем, для якої Миколайчук написав сценарій разом із Борисом Ільченком, знімається за іншим текстом.
Остаточне «відлучення» від екрану відбулося в 1973 році. Кажуть, що причиною став конфлікт Миколайчука з одним високоповажним чиновником від культури, якому Іван зробив зауваження щодо манери поведінки. З того часу ім’я Миколайчука викреслюється зі списків усіх знімальних груп, час від часу трапляються лише епізодичні ролі. Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи в Харківському обкомі компартії Володимира Івашка, вдалося вибити дозвіл на зйомки «Вавілону ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Фільму, що став режисерським дебютом і, поряд із «Тінями...», другою вершиною творчості Миколайчука. Фільму, який повертав у мистецтво засади поетичного кіно, повертав душу, і був чимось набагато глибшим, ніж, просто філософською притчею про життя і смерть. Сценарій до нього Миколайчук написав за три дні і три ночі.
Система так і не випустила майстра зі своїх лабет. Кілька разів знімалися і перезнімалися сцени з фільму «Така пізня, така тепла осінь» – раз по раз там знаходилася якась крамола. Багато пропозицій він відхиляв сам – його талант був набагато більшим за куці рамки ідеологічних одноденок. «Згоріла душа», – признавався він Іванові Гаврилюку.
Іван Миколайчук дуже любив Сковороду, часто повторював його «Світ ловив мене, але не спіймав». Світ ідеологічного маскараду і справді був не владний над митцем: він відійшов тихо 3 серпня 1987 року, лишивши нам свої фільми, як вічну загадку любові. Сергій Параджанов, приїхавши після похорон на могилу, назвав Миколайчука своїм учителем.
