Олександр Олесь (справжнє ім'я – Олександр Іванович Кандиба; 1878 — 1944 р.р.), український прозаїк, драматург, поет. Його називали «українським Гейне» і «українським Надсоном». Понад вісімдесят композиторів – українських, російських, чеських, французьких – клали його вірші на музику. Його успіх перед Першою світовою війною, та й згодом, після буремних подій Української революції, коли чимало українців роз’їхалося по світам, був колосальним.
Його син Олег Ольжич називав батька «поетом гімназистів і телефоністок». Сам Олександр Олесь жодним чином не претендував на звання «високочолого пророка» чи «володаря дум». Його цілком влаштовувала любов гімназистів і телефоністок.
«Популярність, — писав Олесь у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, — се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається».
Чоловік Лесі Українки Климент Квітка згадував, що Леся «…по виході першого тому віршів Олеся сказала, що він випередив її яко ліричний поет, і притім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто».
Микола Зеров у 1920 роках закидав Олесеві, що той, мовляв, «весь ніби зроблений був по мірці тодішнього масового читача». Утім, як виявилося, скептик Зеров помилявся. Читач (чи, радше, слухач) Олеся не перевівся й до сьогодні.
Унаслідок більшовицької окупації опинився в еміграції. Мешкав у Будапешті, Відні, Берліні, Празі, тужив за Україною.
Душа розірвана, як рана…
Бальзам далеко так, як сонце,
А сонце, сонце, як і щастя,
Там, там, лише в краю коханім.
Помер Олександр Олесь 22 липня 1944-го у Празі, незабаром по тому, як дізнався про смерть сина Олега Ольжича.
Все мені ти снишся, мій маленький сину,
Що з тобою полем, степом ідемо,
Що б’ємось за нашу Україну,
Розриваєм пута, вікове ярмо.
За матеріалами Українського інституту національної пам'яті, Укрінформу
