Мілена Рудницька – одна з найяскравіших діячок України XX століття. Вона досягла успіху і як викладачка, і як політик, і як літераторка, і як журналістка. Багато зробила, щоби поінформувати світ про трагічну долю українського народу за новітньої доби. Її діяльність та спадщина досі належним чином не вивчені й не поціновані на Батьківщині.

Мілена народилася 15 липня 1892 року в Зборові, що на Тернопільщині. Батько – Іван Рудницький – працював нотаріусом, мати, яку звали Ольга, опікувалася родиною. Змалку дівчинку навчали грамоті вдома, потім віддали до гімназії, закінчивши яку, Мілена вступила до Львівського університету на філософський факультет. Окрім того студіювала у Відні, де захистила дисертацію “Математичні основи естетики Ренесансу” й здобула ступінь доктора філософії.

У Відні в 1919 році Рудницька взяла шлюб із Павлом Лисяком, відомим адвокатом і політиком. У їхньому домі часто збиралися українські митці та політична еліта, вони обговорювали гострі проблеми, які стосувалися культурного й громадського життя та шляхи їх вирішення. Уже тоді Мілена поставила себе на один щабель із чоловіками, нарівні з ними вела диспути, проте не вивищувалася, але й не допускала приниження чи поблажливості з їхнього боку. Володіючи прекрасними ораторськими здібностями, керуючись залізною логікою та обґрунтованою аргументацією вона мимоволі привертала увагу, але не як принадна слабка стать, її цінували за розум. 

Рудницька – без перебільшення блискуча публіцистка. У своїх працях зверталася до жіночих проблем, до національного питання, присвячувала їх боротьбі з будь-яким авторитаризмом і тоталітаризмом. Актуальність її думок просто вражає: 

“Не будемо казати, що в усьому (в наших негараздах) винні вони, вороги, москалі, більшовики. Ні — це наша власна вина, що ми залишилися паралітиком на роздоріжжі історії. Наша вина, що не вміємо взяти своєї долі у власні руки”; “навіть до найважливіших питань деякі групи підходять з погляду власного престижу й інтересу”.

У тому ж році Рудницька стала членкинею Національної ради українських жінок (заснована в Кам’янці-Подільському). Водночас Мілена працювала вчителькою, із 1921 до 1928-го викладала на Вищих педагогічних курсах у Львові. У той період Рудницька вже здобула чималий авторитет, і її обрали очільницею “Союзу українок”. Ця організація мала значний вплив по всій Европі й налічувала понад 60 тисяч учасниць (у 1935-му Мілена Іванівна стала головою “Світового Союзу Українок”).

Того ж року Рудницька стала делегатом до польського Сейму від Українського національно-демократичного об'єднання. Після заклику Андрея Шептицького політичні кола західноукраїнського суспільства спрямували свої зусилля на те, щоб проінформувати про Голодомор політикум Західної Європи та організувати допомогу населенню УССР, для чого й був створений Громадський комітет рятунку України.

Це був демократичний хід у добу мілітаризму. Відповідними були й заходи – звернення до закордонних інституцій. Робота проводилася у двох напрямках: офіційним зверненням передували зустрічі та розмови в кулуарах. Комітетові допомагав уряд Української Народної Республіки в екзилі, окрема, Олександр Шульгин представляв докази Голодомору в Парижі на конференції міжнародної організації комбатантів, потім у Люксембургу в серпні 1933 р. Таким чином, одержавши підтримку деяких впливових політичних європейських діячів, Комітет мав надію донести справу Голодомору на розгляд Ліги Націй.

Мілена Рудницька була неофіційним послом та одним із головних переговорників від Комітету. Їй вдалося приватно зустрітися із головою Ради Ліги Націй Йоганном Людвігом Мовінкелем та переконати його підтримати позицію українців. Хоча Мовінкель 4 рази виносив питання Голодомору на голосування, із 14 країн-учасниць лише три висловилися за допомогу українцям. Західна Європа тоді була зацікавлена у співпраці із Радянським Союзом проти гітлерівської Німеччини...

Ромен Ролан так прокоментував тему Голодомору: «Я цього не хочу слухати, моїм обов'язком є поборювати ближче й більше лихо, я поборюю гітлеризм».

 Пізніше Рудницька напише у своїй працi “Боротьба за правду про Великий Голод”:

“Двадцять п’ять рокiв тому, навеснi 1933-го року, масовий голод на Українi, зорганiзований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективiзацiї та для приборкання непокiрливого українського люду, дiйшов був до вершкового пункту <…> Уся Україна, вздовж i впоперек, була дослiвно вкрита трупами <…> Нема сумнiву, що Великий Голод був найбiльшою катастрофою, яку Україна пережила протягом усiєї своєї iсторiї”.

У роки Другої світової війни Мілена мешкала в окупованому нацистами Кракові, потім перед наступом радянських військ виїхала на захід, до Німеччини, зрештою до Швейцарії.

Навіть перебуваючи за кордоном, вона піклувалася про земляків. За її сприянням понад 500 українських сімей змогли виїхати з Чехословаччини до країн Західної Европи. У той період Мілена написала кілька книг, зокрема “Західна Україна під большовиками”, “Дон Баско. Людина, педагог, святий”, “Невидимі стигмати” тощо, а ще дописувала статті в різних часописах.

У 1951-му Рудницька перебралася до США, де жив її син Іван Лисяк-Рудницький. У Штатах жінка одразу поринула в роботу направлену проти більшовиків та їхніх безчинств. Вона представила докази про 27 тисяч невинно закатованих співвітчизників більшовиками. У 1958-му, за допомогою Наукового товариства імені Тараса Шевченка Української Вільної Академії Наук, вдруге вийшла “Західна Україна під большовиками”.

Це видання наробило чимало галасу серед американців, до того ж Мілена Іванівна без остраху виступала в пресі, розказувала про злочинну діяльність комуністів. Звичайно, що про це стало відомо в Радянському Союзі, які почали “цькувати" Рудницьку в пресі. У Львові зазнав гонінь і брат Мілени професор Михайло Рудницький.

Згодом жінка повернулася до Европи й замешкала в Мюнхені. Там вона працювала на Радіо Свобода. На той час це був єдиний заробіток жінки. Дивлячись, що відбуваєтеся у світі, зневірившись у силі слова й зрозумівши, що “правда” належить лише “сильним світу сього” Мілена Іванівна оголосила безстрокове голодування. Унаслідок цього Рудницька відійшла в засвіти 29 березня 1979 року. Її поховали в Мюнхені. У 1993-му тлінки видатної громадської діячки перевезли до Львова й перепоховали на Личаківському кладовищі.

За матерілами видань «Український інтерес», «Повага», інтернет-ресурсу Українського інституту національної пам'яті