Подія, що сталася 21 липня 1992 року в Україні, лишила помітний слід в історії Українського військового флоту. Відважний перехід сторожового корабля Чорноморського флоту СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка із Кримської військово-морської бази в порт Одеси здійняв справжній «дев’ятий вал».

Передувало цим подіям те, що в середині 1992 року на ЧФ виникло вкрай важке становище. Після розпаду СРСР його називали флотом СНД, однак, і це головне, керували ним винятково з Москви. На кораблях та в частинах посилився тиск на тих, хто присягнув Україні. Їх звільняли, викидали з черги на житло і затримували присвоєння чергових військових звань, навіть, траплялося, не брали малечу в дитячий садок. Не витримуючи щоденного психологічного тиску, моряки-чорноморці, які присягнули Україні, в буквальному сенсі слова, тікали з кораблів і зверталися по допомогу до орггрупи ВМС України.

Українські моряки вирішили, що треба здійснити незвичайний вчинок, який би привернув увагу до 17-ї бригади кораблів охорони водного району Кримської ВМБ. Тоді висунули ідею: з гордо піднятим Державним прапором України здійснити перехід із Криму в Одесу. Це не було спонтанним чи суто емоційним вчинком. Офіцери й мічмани на сторожовику та матроси, які виконували накази командирів, були колективом однодумців. Кожен діяв свідомо.

Того дня СКР-112 мав брати участь у тренуванні з нагоди майбутнього свята — Дня ВМФ. Взявши курс з бази, корабель вийшов у море…

На кораблі було піднято Державний прапор України. Після виходу з Донузлава з уже першого корабля українських ВМС було відправлено радіоповідомлення: «Йду під Державним прапором України в її територіальних водах і слідую в український порт Одеса». Іншими словами — державний кордон корабель не порушував.

«Утікача» переслідували три кораблі Чорноморського флоту: ракетний катер, корабель на повітряній подушці та малий протичовновий корабель.

По сторожовику стріляли з носових 30-міліметрових артилерійських установок малого десантного корабля на повітряній подушці МДК-184, який теж входив до складу Чорноморського флоту. І якби влучили у СКР-112, на якому було 40 тонн вибухових речовин, то його б розірвало на друзки разом з усім екіпажем. А це 96 людей особового складу: вісім офіцерів, шість мічманів, 27 старшин та 55 матросів.

Переслідувачі ризикували отримати у відповідь вогонь двох універсальних артилерійських установок АК-729 — спарених 76-міліметрових гармат із боєкомплектом у 1400 снарядів, розміщених у кінцевій частині корпусу СКР-112. Попри це, сторожовик був атакований, окрім МДК-184, ще й малим протичовновим кораблем МПК-93 та ракетним катером на підводних крилах РК-260 того ж ЧФ.

Зі спогадів безпосереднього учасника подій — контр-адмірала запасу Миколи ЖИБАРЄВА (1992 року він був начальником штабу 17-ї бригади):

«Давайте згадаємо, що відбувалося в нашій державі, коли Україна здобула незалежність. Розпочалося будівництво державних інститутів, у тому числі силового блоку. 4 листопада було створено Прикордонні війська, у грудні 1991 року — Збройні Сили, міліцію. Україна як морська держава повинна була мати і власний військово-морський флот, який є видом Збройних Сил. Його основою, звичайно ж, мав би стати корабельний склад, що базувався на Чорному морі.

Тоді ми вирішили показати приклад і присягнути державі, в якій не тільки проживали, але й на землі якої проходили службу. Ніхто не ховався за спини товаришів, ніхто нікого не примушував, не було жодного психологічного тиску. Я зробив вибір свідомо, присягнув на вірність Україні на СКР-112. Здійснив це першим і першим поставив свій підпис. Після мене склав присягу командир корабля капітан-лейтенант Сергій Настенко. Три чверті особового складу корабля зробили те ж саме».

Кораблі-переслідувачі неодноразово перетинали курс СКР-112 й скидали швартові кінці, аби, намотавши їх на гвинти корабля, зупинити його. Дещо пізніше до перехоплення долучився сторожовик ЧФ «Разительный», на якому в повній готовності стояла група захоплення — озброєні морські піхотинці. Перед абордажем він ще й намагався протаранити гвинти і рульовий пристрій СКР-112.

У цей час над «порушником» кружляли два гідролітаки Бе-12, пілоти яких отримали наказ імітувати торпедну атаку по СКР-112. Та позаяк командування ЧФ проігнорувало прохання командира цієї авіаланки повторити наказ при включеному магнітофоні, бо пілот побоювався особистої відповідальності за провокацію проти сторожовика, озброєного артустановками, то атака на СКР-112 із повітря не відбулася. На запис росіяни наказ не продублювали.

До того ж невдовзі гідролітаки від сторожовика відігнав його «янгол-охоронець» — винищувач Су-27, пілот якого присягнув на вірність народу України. Відгукнувшись на виклик командування Одеського військового округу рятувати сторожовик від розстрілу чи абордажу, пілот Су-27 стартував з аеродрому Бельбек у Криму. І це навіть попри те, що командування ЧФ направило на злітні смуги летовища ракетну установку «Град».

На допомогу СКР-112 вийшли й прикордонні кораблі, екіпажі яких теж присягнули на вірність народу України. Ескортуючи СКР-112, вони перервали спробу гідрографічного катера ЧФ закрити сторожовику вхід у порт Одеси, де той, відірвавшись нарешті від переслідування, благополучно пришвартувався.

Після розподілу кораблів ЧФ СРСР СКР-112 увійшов до складу ВМС України. Пізніше йому було присвоєно індекс U132. Команда СКР зверталася до керівництва з проханням затвердити для свого корабля нове ім’я — «Отаман Сидір Білий» на честь одного з видатних козаків, який прославився морськими походами, але через поганий технічний стан сторожовика ця пропозиція не була підтримана.

Громадськість України, багато військових та політичних діячів бачили корабель як майбутній музей Військово-Морських Сил. У Севастополі члени «Просвіти», Спілки офіцерів України та інших організацій створили комітет із захисту СКР-112 та направили десятки звернень і заяв громадськості, але все було марно. Надійшло розпорядження утилізувати корабель, і влітку 1996 року його порізали на брухт.

Інцидент із СКР-112 змусив Б. Єльцина і Л. Кравчука знову зустрітися для переговорів про долю ЧФ, після чого було підписано так звану Ялтинську угоду, в якій було уточнено й деталізовано попередні домовленості. Цим документом було підтверджено, що флот підлягає розподілу між договірними сторонами, на що відводився трирічний перехідний період. На цей час флот залишався спільним під об’єднаним командуванням, перших осіб якого призначали і звільняли особисто президенти Росії та України (таким чином ЧФ виводився зі складу стратегічних сил СНД). Сторони домовилися про спільне базування флоту, а також про те, що призов матросів здійснюватиметься Україною і Росією в рівній пропорції. Крім того, було підтверджено рішення, що на перехідний період військовослужбовці двох країн мають присягати тій державі, громадянами якої вони є.

Звісно, тепер уже очевидно, що з Росією потрібно було категорично вирішувати питання щодо ЧФ, та тоді були інші часи, і перший «братній» вогонь не отримав належної оцінки. Російська «класика» подвійних стандартів...