«Молода, енергійна, розумна, ділова і водночас мила, симпатична, добра дівчина», – про Філю Стахів пише Василь Кук, останній головнокомандувач УПА. Вони разом працювали у Кракові, знайомі були із середини 1930-х. Відсиділа 10 років польської в'язниці – після того як допомагала Степану Бандері, Миколі Лебедю, Василеві Куку. «Витримаю», — було її кредом.

Активна діячка національно-визвольного руху, зв’язкова ОУН Теофілія Стахів-"Ґава" (псевдо Маруся; Марта; Ірина Мороз), дівоче прізвище Бзова, народилася 110 років тому, 1 вересня 1911-ого, у с. Носів на Тернопільщині в родині заможних господарів. Американська жіноча громада включила Теофілію Стахів в список 100 найвизначніших героїнь світу. 

Філя закінчила школу ім. М. Шашкевича у Львові, учительську семінарію «Рідної школи». Із 1929 року — учасниця ОУН. На початку 1930-х вона — член Підгаєцького повітового проводу ОУН, а з 1937-ого Теофілія стає повітовим провідником – єдиною жінкою на такій посаді у той час. 

Заарештована 1939 напередодні війни і засуджена на 10 років, проте відсиділа тільки 2 тижні у Березі Картузькій — охорона табору розбіглася, бо зі Сходу рушила Червона армія. Із хворою ногою – ще до арешту впала з велосипеда й порвала зв'язки – пішки прийшла додому. Із нареченим Петром Федорівим «Дальничем», теж підпільником, мусять тікати «на німецький бік» – за річку Сян. По ній після розгрому Польщі пролягла радянська границя. Нова влада одразу почала арешти й вивезення. 

Петро і Філя одружилися восени 1941-го, коли ненадовго повернулися до Львова. Обоє в підпіллі: він у Службі безпеки ОУН, вона – у жіночому відділі Крайової екзекутиви. «Петро збирався в далеку дорогу… Мав зай­матися ­організаційною роботою, але що конкретно, не знаю, бо могли говорити не з ким можна, а з ким треба. І це ­добре, бо коли хто попадався, то чим менше знав, тим краще для нього», – згадувала на схилі літ.

Філя стала зв'язковою між найвищими діячами ОУН. Зокрема, Миколою Лебедем, який після арешту Степана Бандери фактично очолив організацію.

З 1945 зв'язкова на Закерзонні, виконувала особливі доручення провідника Я. Старуха. 

Заарештована 1947 року. Згадувала: «Ще встигла з'їсти картку з адресами наших людей, яких сюди вивезли, і тільки відчинила, до кімнати увійшли троє, решта чекали під хатою. Дім оточений. Розумію, що моя ситуація незавидна». Після обшуку повезли до Варшави. З першого допиту зрозуміла: про неї багато знають. Однак вирішила не зізнаватися. Почалися тортури.

Допитувало одразу четверо слідчих. "Страшно мене катували... Кожний з них питав про щось інше. ­Треба було відповідати, і то відразу. Кожен питав і кожен товк. Коли втратила свідомість – повезли до тюрми на Мокотові. Опам'яталася в автомобілі, який називали «чорний ворон». І тільки трохи прийшла до себе, як знову забирають на допити, знову б'ють, знущаються, допитують. Все тіло було синє і в ґудзах. Я не могла ні сидіти, ні лежати".

Одного разу поклали перед нею арештантське фото чоловіка. Чи знає його – Петра Федоріва – «Дальнича»? Ні, не знає. Та то ж її чоловік. Ні. Зізнання вибивали вісім діб. Безперервно, день і ніч. «На всі питання в мене відповідь одна: „Ні, ні і ні“. Потім подумала, що Петра будуть бити, щоб він признався до мене. А яка різниця, чи я його жінка, чи ні? І я призналася».

Допити тривали далі. Однієї ночі її роздягли до білизни й поставили навпроти відчиненого вікна, як солдата на варті. І так до сьомої ранку. 38 ночей поспіль. Однієї спробувала зімкнути очі – наглядачі вилили два відра крижаної води. Білизна замерзла – був грудень. Витримала.14 листопада 1949-го оголосили вирок: 10 років в'язниці. Перша думка була: «Всього 10, а я вже відсиділа більше двох. Витримаю».

Сиділа у старій жіночій в'язниці над Віслою – у місті Фордон коло Бидгощі. Петра розстріляли у 1950-ому.

«Треба витримати. Головне – не піддатися, бути мудрішим від тих, котрі тебе сюди загнали і тут тримають, не думати про себе, і гнати геть думку: „моє життя пропадає“. Тоді біль відходить на задній план, і ти витримаєш все».

1958 року Теофілія була звільнена і 1960-ого на запрошення чоловікового брата виїхала до Канади. Спочатку жили в Гамільтоні, тоді – в Торонто.

Вдруге вийшла заміж – за інженера Романа Стахіва. Прожили разом майже 35 років. Цей шлюб, як і перший, був бездітний.

Теофілія бере участь у роботі Комітету українців та Ліги українських жінок Канади. «Багато часу присвячувала молоді, вчила їх писати писанки, розмальовувати кераміку, вишивання та мережива. Молоді потребували мене, а я їх – ще більше», — згадувала жінка.

Теофілія Бзова-Федорів-Стахів померла в Торонто 23 червня 2003-го. Їй ішов 92-й рік.

* на фото вгорі Теофілія Бзова (праворуч) із подругою на центральній вулиці Підгайців, нині райцентр на Тернопільщині, друга половина 1930-х

За матеріалами «Календаря українця» і «Газети по-українськи»