15 вересня виповнюється 215 років видатному українському науковцеві, фольклористу, історику, філологу, етнографу, поетові, першому ректору університету Святого Володимира М. О. Максимовичу (1804—1883).

Ця постать завжди привертала мою увагу – і як науковця-дослідника, і як людини глибоко української в сенсі світоглядному.

Для багатьох Михайло Максимович – насамперед перший ректор Київського університету. Призначив Михайла Олександровича на цю посаду тодішній міністр народної просвіти граф Сергій Уваров, вельми негативно налаштований щодо всього українського.

Чому в житті Максимовича, улюбленця московської салонної еліти, приятеля Олександра Пушкіна й Кондратія Рилєєва, стався такий різкий оберт?

Може, на ті часи його навряд чи й сам українофоб Уваров міг запідозрити в українських симпатіях? А може – саме тому, що запідозрив, і ректорство було свого роду почесним засланням?

Чому перебування Максимовича на посаді ректора було недовгим і завершилося поверненням (вигнанням) на терени його ж таки власного хутора Михайлова Гора ? Чи лише через хворобу – справді тяжку і виснажливу? Чи, остаточно сформувавшись як послідовний українець, став для імперії вельми небезпечним?

До певного часу спостерігаємо, сказати б, світоглядну роздвоєність Михайла Максимовича. Розчахнутість, властиву Миколі Гоголю, та й поза ним не одному українському інтелігентові, в якому боролися притаманне, рідне, живе – і набуте, чуже, що агресивно прагне опанувати, заволодіти. Світоглядні трансформації тривали протягом значного відтинку свідомого життя Михайла Максимовича і, зрештою, піднесли його до відкриття, що стало наріжним каменем історико-філологічної теорії про окремішність, самодостатність української нації. В цьому, на моє переконання, викристалізувалася місія Максимовича як науковця і патріота-українця.

Михайло Олександрович Максимович – вчений-енциклопедист, незаперечний фахівець у царинах історії, філології, етнографії, ботаніки та багатьох інших галузях науки – народився 15 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкащина), у дворянській сім’ї козацького старшинського роду.

П’ятеро Михайлових дядьків (братів матері, Гликерії Тимківської) були університетськими професорами. Найстарший – Ілля Федорович, доктор права і філософії – власне, й запропонував скерувати шестирічного Михайла на навчання до Золотоноші, а потім – до Новгород-Сіверської гімназії, відомої серйозним ставленням до науки, культури та прихильністю до українських ідей.

1819 р. Михайло вступає на словесний та природничий відділи філософського факультету Московського університету. А через два роки переходить на фізико-математичне відділення, остаточно визначившись із майбутнім фахом – ботанікою. По закінченні навчання (1823 р.) залишається в університеті для науково-академічної праці. Певний час викладає ботаніку в Московській рільничій школі, від 1826 р. завідує ботанічним садом та гербарієм Московського університету. 1827 р. блискуче захищає магістерську дисертацію «О системах растительного царства».

Нам ще не раз доведеться застосовувати щодо Михайла Олександровича визначення «перший». Так, у книзі «Основания ботаники» (1828—1831 р.р.) М. Максимович уперше – і значно раніше за Ч. Дарвіна, який оприлюднив свою теорію в 1859 р. – виклав цілу низку положень щодо клітинної будови організмів, походження живих клітин з неорганічної речовини, еволюції тваринного світу.

Знову-таки, першим в історії тодішньої імперії, Максимович видав природознавчу книгу для народу – «Книгу Наума о великом Божьем мире» (Москва, 1833р.), де доступно виклав основні знання про будову Землі, Сонячної системи, Всесвіту.

1827 р. в Москві виходить збірка «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем», яка містить 127 пісень історичного, побутового, образового характеру з коментарями упорядника. Друге видання з’являється 1834 р... На той час Максимовичем зібрано вже понад дві з половиною тисячі пісень; їх він планував  видати чотирма частинами, але світ побачила лише перша– козацькі пісні. Збірка для покоління, що формувалося у 30-ті роки, мала  не менше значення, ніж «Кобзар» Т. Шевченка. Радо вітала її появу «Руська трійця» – М. Шашкевич, І. Вагілевич і Я. Головацький (останній ще й власноруч переписав збірку).

Наміри Михайла Максимовича займатися ґрунтовними дослідженнями української історії, фольклору мали надважливе завдання: пізнати і визначити особливості характеру українського народу і його долі у світі. Це повинно було неминуче привести його до необхідності науково довести винятковість українства. В цьому сенсі

МАКСИМОВИЧ НЕ ЛИШЕ ВІДРІЗНЯВСЯ ВІД ТОДІШНІХ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИКІВ, ЯКІ ПОЗАПОЛІТИЧНО ЗАХОПЛЮВАЛИСЯ ЗВИЧАЯМИ, МОВОЮ ТА ПІСНЯМИ «ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ», А Й МИСЛИВ ТА КРОКУВАВ ДАЛЕКО ПОПЕРЕДУ.

Свої філософські погляди М. Максимович викладає в «Письме о философии» (Телескоп, 1833, №12). Тлумачить філософію не лише як любов до  мудрості, збудовану на розрахунках розуму. Вслід за великим мислителем Г. Сковородою він увиразнює українську «філософію серця». «Дійсна жива мудрість розуму  базується на любові». Любов присутня скрізь і в усьому. Тож філософія може бути в кожному творі, у поезії, в житті. Філософські елементи є в кожній науці, й кожна наука має бути філософською наукою.

Погляди вченого на певні події та постаті в українській історії на той час залишаються досить двоїстими. Прикметним у цьому сенсі видається його відгук на дискусію в журналі «Атеней» (1829 р.) довкола постаті Івана Мазепи: «На думку критика, Мазепа був патріот. Але хіба таким уявляла його історія? Зовсім ні! Всі його дії ніскільки не показують у ньому самовідданої любові до Малоросії, історія уявляє в ньому хитрого, заповзятого честолюбця і корисника, який готовий був нічим не гребувати для себе, розкриває в ньому характер несумісний з великою любов’ю до Вітчизни!»…[1]

У  травні 1834 р. М. О. Максимович був призначений професором російської словесності й деканом першого відділення філософського факультету Київського університету, а в жовтні цього ж  року – затверджений на посаду ректора. На той час його доробок налічував понад 100 наукових праць – із ботаніки, зоології, теорії та методології природознавства.

З ентузіазмом приступив до нових обов’язків. Мріяв перетворити новий виш на оазу українських науки та культури, де викладали б талановиті, високоосвічені особистості. Відомо, що звертався до урядового наставника Київського університету з клопотанням про призначення Миколи Гоголя професором історії.

Зауважу, що пропонувати кандидатуру М. Гоголя ректор М. Максимович мав солідні підстави. Гоголь на той час вельми серйозно перейнявся українською історією. Про це свідчить його лист до Максимовича (листопад 1833р.), в якому, зокрема, письменник зізнається: «Тепер я взявся за історію нашої України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше і стрункіше. Мені здаєтся, що я напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили».[2]

Гадаю, не в останню чергу рухало М. Максимовичем бачення перспектив спільної з Гоголем праці над історією України. Праці, що мала ґрунтуватися на спільних світоглядних цінностях, а отже, обіцяла бути плідною. Нині можна лише уявити, яких дослідницьких обріїв міг сягнути цей унікальний тандем…

Між тим адміністративна робота ректора забирала левову частку  сил і часу. «Я бачив ясно, – напише Максимович згодом, – що мені треба було або залишити викладання, або скласти з себе ректорство».[3]

Вирішив звільнитися від другого. В середині грудня 1835р. його прохання задовольнили. Однак і викладацька праця стає для професора також дедалі складнішою. Відмовляють ноги, рука, слабшає зір – доводиться працювати зі студентами в себе на  квартирі.

1841 р. Михайло Максимович виходить на відпочинок. Упродовж двох років лікується, затим повертається на кафедру російської словесності, але 1845 р. остаточно йде на пенсію.

Останній період життя вченого позначився глибокою депресією. Однак сильний характер, прагнення жити активно і творчо –  перемагають. Остаточно бере гору українське начало: «Що я, “щирий малоросіянин”, і тепер, як раніш, і буду навіть до смерті, це дуже природньо; я не від роду варязького, а від малоросійського, – і я люблю Малоросію, люблю мову її народу, і пісні її, і її історію…»[4]

1846 р. М.О.Максимович тісно пов’язує свою діяльність із Кирило-Мефодіївським товариством. Особливо дружні стосунки ще раніше склалися з Тарасом Шевченком. Вирішено було видавати журнал. Михайло Олександрович готує видання літературних пам’яток доби Київської Русі. Однак спільна праця перервана арештами кирило-мефодіївців. Гулак, Костомаров дістали заслання; Шевченка відправили до Оренбурга, затим – до Новопетровської фортеці. Щодо самого Максимовича слідство дійшло висновку: «Із паперів Куліша та Білозерського стали відомі кілька нових імен по Слов’янському товариству: чиновник канцелярї Київського військового губернатора Рігельман, Максимович, Бодянський та інші. Хоча в листах їхніх проглядається головна ідея – любов до слов’янства і особливо до Малоросії, проте важко вирішити, чи всі із означених осіб брали участь у політичних злочинних намірах, чи деякі з них лише поділяють вчені праці слов’янофілів»[5].

М. Максимович продовжує дослідження в історичній, археологічній та краєзнавчій царинах. Готує до збірника «Малороссийских песен» додаток – «Голоса украинских песен» з мелодіями 25 українських пісень, котрий упорядковує з допомогою відомого композитора О.Аляб’єва. Затим береться до ґрунтовного дослідження «Дни и месяцы украинского селянина», в якому планує дати широку картину життя і побуту селянства. Перша частина – «Весна» – підготовлена у 1956 р. Друга – «Лето» –  була готова лише в рукописі, решта – «Осень» та «Зима» – залишилися недопрацьованими.У цій роботі описує вірування, звичаї та обряди у великі християнські свята – Святий вечір («Кутя»), Різдво («Роздво»), Богоявлення («Хрещення»), «Трійцю (Трійця») та інші; аграрні обряди, важливі у житті хліборобів.

Вчений робить унікальну спробу: виявити й охарактеризувати різницю між психологією українців та росіян. Дослідник фольклору насамперед вказує на особливості характеру пісень.

У піснях російських вчений виявляє «дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі.  Росіянин не звик брати участь в переворотах життя… Він бажає немов одділитися од усього, … закривши рукою вухо, хоче начеб загубитися в згуку. Через це російські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям». [6]

Українські пісні, «виявляючи боротьбу духа з долею, відріжняються поривами пристрасті, короткою твердістю і силою почуття, але і природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше гнів і тугу; в них більше дії». Український «дух, не знаходячи ще в собі самому  особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне до себе».[7]

Отже, можна з повним правом заявити, що Михайло Максимович був одним з перших вчених, які почали досліджувати особливості української характерології, або менталітету. Це дослідження, власне, засвідчило особливість і неповторність рис української спільноти, окремішність місця українців серед інших народів.

Історико-філологічна концепція М. Максимовича дістала подальший розвиток у дискусії вченого з російським істориком М. Погодіним, за теорією якого на теренах Київської Русі до ХІІІ ст. мешкали «великороси», а українці з’явилися тут лише тоді, коли «великороси» взялися колонізувати Московію. У листі до російського колеги  вчений пише: «Саме те відчуження нас, малоросіян, від нашої Придніпровської батьківщини, від нашого Києва і всього нашого давнього історичного життя , так багато значущого в спільному житті руського світу, – це відчуження від нас наших давньокиївських письменників і подвижників… і змушує мене вступити в полеміку з тобою, на стільки ж історичну, на скільки й філологічну»…[8]

Аналізуючи оригінали «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», інші давньоруські пам’ятки, М. Максимович відзначає їхній яскраво давньоукраїнський характер. Свою позицію оприлюднює в «Історії давньої руської словесності» (1839 р.). Саме в цій праці

ВЧЕНИЙ ДОВОДИТЬ, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА (ВІН НАЗИВАЄ ЇЇ ПІВДЕННОРУСЬКОЮ) Є БІЛЬШ ДАВНЬОЮ, НІЖ РОСІЙСЬКА,

а її стосунок до останньої – такий, скажімо, як чеської до польської.

Наслідком дискусії – знову ж таки вперше! – стала масштабна популяризація української ідеї на теренах усієї Російської імперії.

Як бачимо, на зміну світоглядній «двоїстості» вченого прийшла чітка визначеність у сповідуванні та обстоюванні української ідеї.

Участь Максимовича у діяльності Кирило-Мефодіївського братства; дружба з Тарасом Шевченком; сміливі заяви на захист українських мови, історії, права українців на національну ідентичність – остаточно утвердили в очах тодішніх владців небезпечність вченого. Спроби повернутися до викладацької діяльності в Київському університеті чи деінде стикаються з відмовами. Не допомагають листи до колег-професорів і міністра Уварова.

Останні роки життя Михайло Максимович провів у рідній Михайловій Горі – у творчих пошуках і роздумах, покликаних осмислити історичну роль України та її знакових постатей. Безумовно, він потребував дружньої підтримки й духовного опертя. Серед тих, хто підтримував опального вченого, найперше згадаємо Тараса Шевченка. Під час роботи над псалмами для народу М. Максимович звертається до Т.Шевченка: «Привіт і поклін! Як ти себе маєш, земляче… І як здравствує твоє розумне чоло…будь ласкавий, подивись на ці псалми пильненько, і що не до ладу, одміть мені все до посліднього слова…»[9]

Влітку 1859 р., під час свого останнього приїзду до України, Шевченко навідався до Михайлової Гори. Товаришування, перерване поетовим засланням, відновилося. До того ж у особі дружини Максимовича – Марії Василівни (в дівоцтві Товбич) – Кобзар знайшов іще одного вірного друга. Шевченко створив прекрасний портрет Марії Максимович, подарував їй автограф свого вірша «Садок вишневий коло хати…».

А ще, мріючи про щасливий родинний затишок, просив знайти йому дружину, що за своїми якостями була би схожою на неї.

Подружжя Максимовичів пропонувало Шевченкові оселитися у їхній садибі в Прохорівці, однак поет розривався між прагненням втілити свої великі творчі плани й бажанням спокійно жити на березі рідного Дніпра.

Принагідно зауважу, що з Михайлової Гори Шевченко не раз милувався краєвидами протилежного Дніпрового берега, й Канівські гори зачарували поетове серце. Він не лише прагнув оселитися у цій любій місцині, а й у своєму «Заповіті» висловив бажання саме тут бути похованим: «…Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий…»

Звістка про смерть друга тяжко вразила Максимовича. Коли труну з тілом Т.Г.Шевченка привезли до Чернечої гори, Михайло Олександрович дістався човном до місця поховання і над могилою прочитав землякам свій вірш на смерть Кобзаря:

Сподівалися Шевченка
Сей год на Вкраїну;
А діждалися побачить
Його домовину.
Стоїть в Каневі, в соборі,
Вся квітами ввита;
По-козацьки – червоною
Китайкою вкрита.

Їдуть люди, – перед нею
Поклон покладають
І за душу Кобзареву
Господа благають… [10]

Михайло Максимович висловив надзвичайно сміливу на той (і не лише на той!) час думку про скасування анафеми щодо Івана Мазепи – беззаперечне свідчення  про кардинальні зміни в його оцінці постаті великого гетьмана. Так, у листі до багатолітнього редактора газети «Киевские епархиальные ведомости» П. Лебединцева вчений відверто пропонує, «що може…вже зняти анафему в Києві з того, якого пам’ятників стільки в Києві – і Лаврська кам’яна огорожа, і Нікольський собор, і Братська Богоявленська церква, хто золотив своїм коштом і верхи колишньої Лаврської великої церкви, котрі від громового удару згоріли; старанням якого відновлена стародавня епархія переяславська і збудований там Вознесенський собор і ін. 157 років вже проклинали його щорічно. І якщо прокляття було накладено на нього і його однодумців, і знято з останніх – за велінням царським, то з нього можна теж, врешті, зняти по милостивій волі царській, церковним проханням Києва»…[11]

Насамкінець – кілька висновків, які, можливо, проливають світло на те, що на початку цієї статті названо життєвою і світоглядною таємницею Максимовича.

Видатний вчений міг стати правдивою окрасою науки в імперській Росії. На це він мав блискучі здібності у багатьох галузях науки й безцінний дар дослідника-першовідкривача.

Однак М. Максимович обрав шлях опального «інакодумця». І місце вигнання вченого стало місцем його тріумфу як мислителя і творця державницької свідомості, чиї  наукові дослідження та громадська діяльність дають право називати його серед найвизначніших діячів української історії ХІХ століття. Наукові висновки М. О. Максимовича про необхідність окремого, цілісного розгляду української історії; історичний шлях та значущість української мови; особливості характерології українців склали передумови для становлення української історіософської школи.

Без перебільшення, Михайло Максимович своєю працею зводив підмурівок українського національного самоусвідомлення.

В цьому – високий сенс, велична місія й велика таємниця світоглядних метаморфоз видатного українця, помножених на потужний інтелект і наснажених силою любові до свого, єдиного, рідного.

.................................................................................................................................................

[1] Острянин Д. Світогляд М. О. Максимовича. – К., 1960. – С.127

[2] Письмо Н. Гоголя к М. Максимовичу 9 ноября 1833г.//Кулиш П. Опыт биографии Н.В.Гоголя со включением до сорока писем. – СПб., 1854. – С.59

[3] Письмо М. А. Максимовича к NN. – Киевская старина. – 1898.

[4] Максимович М. А. Письмо к  М. Погодину. – Киевская старина. – 1898.

[5] Журнал слідства ІІІ відділення в справі Кирило-Мефодіївського товариства.//Кирило-Мефодіївське товариство в 3-х тт. – К., 1990.

[6] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С.98

[7] Там само.

[8] Максимович М. Новые письма к М. Погодину. О старобытности малороссийского наречия. – М., 1863.- С.9-10.

[9] Лист М. Максимовича до Т. Шевченка. 15 березня 1858р.//Рукописний відділ ЦНБ ім. В. Вернадського.

[10] Максимович М. На похорон Т. Шевченка.//Основа. – 1861. – №6.

[11] Переписка М. А. Максимовича и П. Г. Лебединцева.//Киевская старина. – 1904. – Сентябрь.

Микола Томенко — професор, доктор політичних наук,
кандидат історичних наук, лідер Громадського руху “Рідна країна”