Раїса Кириченко – відома співачка, народна артистка України, повний кавалер ордену княгині Ольги, лауреат Шевченківської премії, Герой України, а найголовніше її звання – берегиня української пісні.
«Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня» із захватом слухали не лише в Україні, а й в Канаді, Австралії, Німеччині, Польщі, Філіппінах, Алжирі.
Народилася Раїса Кириченко 14 жовтня 1943 року в селі Корещина Глобинського району на Полтавщині, хоча в паспорті зазначена інша дата – 14 листопада. Але мама пекла коровай для доньки саме на Покрову і переконувала, що в сільраді помилилися, коли записували. У родині було ще четверо братів, пізніше приєднався батько, який повернувся з фронту. На все життя в Раїси лишився спогад про колючу батьківську щоку і ляльку, яку той привіз у подарунок.
Як і в усіх її однолітків (а в селі чи не половина дітей були 43-го року народження – пізніше Раїса дізналася від мами, що саме в 42-43 роках неподалік стояв госпіталь, де лежав поранений її батько Афанасій Корж та багато інших односельців, до яких приходили дружини, кохані), дитинство Раїси проходило в сільських клопотах: як випасти худобу, допомогти мамі на колгоспному полі, принести батькові обід. Однак талант уже тоді почав пробиватися: дівчина сама освоїла батькову гармоніку і часто любила, залізши на вишню, виспівувати на все село. Вона співала скрізь: в шкільній самодіяльності, перед дітлахами, а згодом – і перед односельцями, які чекали, коли на сцену сільського клубу вийде Рая Корж, і вже тоді була переконана, що стане артисткою.
«У дитинстві, коли я починала співати, мама мене постійно осмикувала: «Чого ти кричиш? Спiвай тихенько!» — згадувала Раїса Кириченко. — А я думала: «Хiба ж тихенько спiвають?»
Такою дівчину побачив керівник хору Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш, який приїхав у село з колективом. Раїса на той час закінчила семирічку і її забрали на ферму до телят та підміняти доярок. У 14 років їй доводилося видоювати по 12-14 корів. Пізніше, уже ставши відомою співачкою, вона ловила себе на тому, що уві сні її пальці за звичкою, стискалися. «Ти й уві сні корів доїш», — скрушно хитала головою мати.
Не так легко було добитися, щоб талановиту співачку відпустили в Кременчук. Батько довго оббивав пороги колгоспної контори, щоб отримати паспорт для доньки, але чув незмінне: «А хто корів доїти буде?». Зрештою, документ видали і Раїса у складі хору Кременчуцького автозаводу вперше вийшла на професійну сцену. Тут кілька років пропрацювала контролером, закінчила заочно десятирічку. Спеціальної музичної освіти в неї не було, лише талант та вміння вчитися у професіоналів. Вона таки закінчить Харківський інститут мистецтв, але пізніше, ставши уже народною артисткою і лауреатом Шевченківської премії.
Пісня стала для Раїси найбільшим випробуванням і найбільшою втіхою. Саме пісня в 1962 році, коли дівчина перейшла з хору до ансамблю «Веснянка» при Полтавській філармонії, звела її з молодим баяністом Миколою Кириченком, який став її чоловіком.
Згодом її примітив Анатолій Пашкевич, натоді керівник ансамблю «Льонок» і запросив молоде подружжя до колективу. Коли ж у 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, він знову згадав про Кириченків. Для Раїси ж він написав і один зі своїх шедеврів – «Мамину вишню». Раїса Кириченко прийшла у Черкаський народний хор одразу солісткою. Її появу сприйняли насторожено: на той час в хорі визнаною примою була Ольга Павловська, а про Раїсу Кириченко мало хто чув. Але незабаром про молоду солістку заговорили і слухачі, і спеціалісти, і, хоч куди б приїжджав Черкаський хор, у першу чергу питали: «А Кириченко співати буде?».
Доходило до курйозів: Раїсу Панасівну по півгодини не відпускали зі сцени, просили співати на «біс», а це руйнувало програму концерту. «Мамина вишня», «Журавка», «Два кольори» у виконанні Кириченко одразу ж стали народними.
З останньою було особливо складно – її на той час уже співав Дмитро Гнатюк. Але, побачивши в одному з готелів листівку з нотами цієї пісні, Раїса Панасівна не стрималася, прихопила цю листівку і за деякий час так заспівала «Два кольори», що в людей, які її чули, подих перехоплювало.
У Черкаському народному хорі прийшло до Раїси Кириченко й офіційне визнання: у 1973 році вона отримала звання заслуженої артистки України, у 1979 – народної, у 1986 році була удостоюєна Державною премією імені Шевченка. Але співачка прагнула більшого, тому паралельно створила свій ансамбль «Росава», а потім перейшла до Полтавської філармонії. Тут для неї організували ВІА «Чураївна».
Загалом репертуар Кириченко складався з майже двох сотень творів. Текстів вона ніколи не вчила: їй, щоб запам’ятати, досить було один раз його проспівати Раїса Кириченко не шукала слави – вона сама йшла за нею слідом. У 80-90 роки жоден офіційний концерт не обходився без участі Раїси Кириченко. Для інших це відкривало необмежені можливості для вирішення власних проблем. Коли у співачки запитали, що їй треба, відповіла: «Та мені нічого, а от якби до мого села газ провели, я була б дуже вдячна».
Кириченко з гастролями об’їздила весь Радянський союз, Європу, США, Канаду – півсвіту. Якось Кириченко сказала, що саме на гастролях відчула: «пісня немає кордонів і не важлива мова, важливе виконання, якщо душа співає, тебе зрозуміє кожен». «У побуті Рая була невибагливою. Траплялося, їздили на гастролі в холодних автобусах, iз розбитими вікнами, жили у вагонах без зручностей, — пригадував чоловік Микола Кириченко. — Організатори турів тоді заощаджували на артистах, а ми вважали за честь давати концерти хоч на краю землі».
Кілька разів життя її було на волосинці – коли автобус під час ожеледиці ледь не заїхав у прірву, коли в літаку, що летів із Улан-Батора, раптом відчинився люк, коли авто з артистами занесло на гірському серпантині. Але вона про все забувала, коли виходила на сцену. І люди забували про все, почувши перші її глибоке меццо-сопрано. У 1996 році співачка важко захворіла. Однак Кириченко почала займатись активною громадською діяльністю: за її клопотанням збудували церкву, реставрували сільський клуб, відкрили дитсадок, газифікували кілька сіл.
Востаннє на сцену Палацу культури «Україна» Раїса Кириченко вийшла 25 листопада 2004 року. Її сольний концерт називався «Раїса Кириченко благословляє друзів». За рік 9 лютого Кириченко не стало. Нині вона досі живе в багатьох своїх піснях: «Світи нам, матінко», «Стежина до мами», «Дорога до матері», що дуже полюбили українці...
