Гілея – у перекладі з грецької, – ліс. Але Гілеєю, з подачі історика Геродота, древні греки називали гігантський лісовий, точніше плавневий масив, що тягнувся долиною Дніпра від Хортиці й до нинішньої Нової Каховки. Це була напівказкова країна, заселена не лише численними звірами та птахами, а й лісовиками, мавками, німфами, русалками, водяниками. Частина цього масиву від Хортиці й до села Бабиного на Херсонщині називалась за часів козаччини Великим Лугом Запорізьким.
Плавні Нижнього Дніпра були приречені. Навіть не на початку 50-х років минулого століття, коли до них підступилися з пилами й сокирами приїжджі лісоруби, не в кінці 40-х, коли було прийнято рішення перегородити греблею Дніпро в районі Каховки. Цілеспрямований, методичний наступ на Луг почався з реалізації сталінського плану перетворення природи східноєвропейського півдня соціалістичної імперії ще в середині 20-х років, коли в Приазовських та Причорноморських степах знищувалися вікові пасовища, щоб потім спровокувати розмови «о засушливых землях».
Загибель Гілеї почалася з притиснення всього південноукраїнського степу, коли замість традиційного і прибуткового в цих краях скотарства, особливо вівчарства, бездумно впроваджувалося хліборобство в неприпустимих масштабах. Казковий край, густо населений абсолютно реальними лосями та козулями, оленями й кабанами, лисицями й ондатрами, борсуками та видрами, куницями й хохулями, дикими котами та тарпанами, сомами й щуками, осетрами та севрюгами, судаками й лящами, вуграми, покірно чекав своєї долі.
Тисячі озер, проток, стариць, струмків, островів, кіс, заток, лиманів, а серед них величаво котив свої води Дніпро-Славутич. Паралельно Дніпру, дотримуючись лівобережжя, бігла на південь річка Конська (Конка). Яскраво-блакитну до синяви воду Конської неможливо було сплутати з Дніпровською – жовтувато-блакитною. І навіть після, на всьому шляху крізь Гілею, коли Конська кілька разів виходила з нього, на час з'єднувалися тільки русла двох річок, але не їхні води. Яскраво-блакитна смуга ніколи не змішувалася з жовтувато-блакитною. Грань між ними простежувалася чітко. Хіба це не диво! Зберігала Конська свою течію і колір води до самого впадіння в Дніпровський лиман.
Величезні дубові гаї, масиви вікових верб, диких груш, береста. Соковита трава – до поясу. У дуплах – мед диких бджіл. Людина, опинившись одна в плавнях, могла прогодуватися як влітку, так і взимку. Ягоди ожини, глоду, шипшини, терну і кизилу не втрачали своїх поживних властивостей навіть у люті морози. Знавець і співець Великого Лугу Андріан Кащенко (1857–1922 рр.) писав:
«Дуже часто, переходячи ліси, мені доводилось бачити озера. На їхніх берегах здебільшого шуміли очерети й осока, з яких мов чабани з-поміж отари овець, маячили високі верби, купаючи свої гнучкі віти у воді. Де траплялися піскуваті галявини, то вони були вкриті непрохідними шелюгами лоз; вогкі ж безлісі місця заростали осокою аршинів у три заввишки та очеретами до трьох сажнів. Величезні срібно-руді китиці комишу хвилювались, як море, поверх того моря красувалися чорногруді, м’які, мов боброве хутро, султани».
Однак наш видатний дослідник відчув хвилювання при спостереженні прекрасного. Колишній притулок славних запорожців, краса і гордість України, став піддаватися варварському ставленню до себе ще в XIX столітті. Свого часу запорожці рубку лісу робили тільки строго вибірково, полювали на звіра і ловили рибу тільки у встановлених місцях, але новоявлені господарі краю дивилися на Великий Луг виключно як на джерело збагачення. З болем констатував Кащенко в 1916 році хижацьку заготівлю лісу в районі Нікополя, масове винищування промислового звіра і птиці. Але не міг навіть здогадуватися шановний Андріан Феофанович, яку долю підготували цьому Богом даному краю люди в недалекому майбутньому...
Як все відбувалося
Перші бригади лісорубів з Житомирської, Київської, Вінницької, Хмельницької, Чернігівської та Закарпатської областей почали приїжджати в придніпровські села влітку 1952 року. Групами, а то й поодинці вони розташовувалися на постій в селянських сім'ях. Міцні молоді хлопці, чимало було серед них і дівчат. Веселі, життєрадісні, вони відразу знайшли спільну мову з місцевими жителями. Тільки іноді посміювалися недовірливі люди похилого віку: «Так оце ви приїхали плавню нашу рубати? Еге, хлопці, та ви її і за сто год не вирубаєте».
Хлопці багатозначно мовчали. Зберігали мовчання і деякі з людей похилого віку. І віяло від того мовчання прикрістю. Не можна тоді було говорити про все прямо і відкрито.
Поки лісоруби точили сокири та пилки, периметр регіону майбутньої екологічної катастрофи обстежили геодезисти. Визначали, де слід закладати акацієві масиви, які, мабуть, повинні були компенсувати знищення плавневого лісу, де будувати дамби та мости. Особливу увагу корінних жителів привертали до себе вербові й осокорові обкоровані стовпи, вбиті в землю на значній відстані від крайки Великого Лугу на всьому багатокілометровому її протязі. Передбачалося, що саме у тих стовпчиків зупиниться вода після «великого каховського розливу». «Шо?» – раптом прорізався голос у мовчазних старих людей. «Та перенесіть ви свої стовпці якомога далі від того місця, де їх позабивали і навіть тоді, навряд чи вдасться вам точно установити смугу майбутнього берега. Не знатиме меж оте ваше море... »
Хто мав вуха, той не тільки зумів почути ті слова, а й зрозуміти їхній справжній сенс. А тому у всіх хуторах і селах, розташованих навколо Луга, розповзався тихий гомін. Тихий такий, тихий, що звучить в хатах при світлі гасівок. Хто «відав все», той знав про нього, а тому офіційна пропагандистська машина на всю трубила про ті блага, які принесе людям штучне море і ГЕС біля Каховки. Тут тобі і світло, і вода з крана прямо до двору і на поля, і дешеве судноплавство, і безкоштовні дрова.
Бажаної реакції пропагандисти змогли домогтися хіба що від тих селян, чиї хати потрапили під знесення у зв'язку з затопленням. Зокрема, від мешканців старих споруд. З отриманням компенсації в сумі в середньому 17 тисяч рублів у них з'являлася можливість побудувати нову хату. 17 тисяч рублів – 1700 в пореформеному (1961 роки) еквіваленті – були чималою сумою. Слід сказати, що держава з відселенцями розрахувалася до копійки і вчасно.
Однак все це не могло затушувати, а тим більше компенсувати всю масштабність втрат. Компенсацію отримали сотні, може, тисячі людей, а Гілею втратила вся Україна.
Восени 52-го лісоруби стали до справи. Майже у всіх куточках Великого Лугу заверещали пилки, застукали сокири. Рік по тому, наступ на плавні набув тотального характеру, і побачили мудрі старожили, що не "через сто год», а дуже навіть скоро від плавневого лісу залишаться одні пеньки.
Осінь 1955 року розпочалася з затоплення. Гілея занурювалася під воду поступово – з півдня на північ. Зрублені дерева намагалися вивозити відразу, але не скрізь це виходило, на місці порубок залишалося не тільки безліч гілок, а і громадилися цілі колоди, які називали вербоматками. Вода прибувала і прибувала, а в багатьох куточках Великого Лугу ще рубали лозу. Професійні лісоруби не встигали, і на підмогу їм прибули 16-20-річні хлопці та дівчата із суміжних сіл. Вода настала невідворотно, і лозу так і не встигли вивезти, її навіть вирубали не всю. А птахи ще довгий час літали над Каховським водосховищем в пошуках свого будинку...
За матеріалами сайту: https://texty.org.ua
