Українського композитора Миколу Леонтовича нерідко називають подільським Бахом. Німецький творець неперевершеної музики, написав, зокрема, «Різдвяну ораторію». В історію світового музичного мистецтва Микола Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору близько 200 українських народних пісень, а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Найвідоміша мелодія подільського Орфея — до колядки «Щедрик, щедрик, щедрівочка,// Прилетіла ластівочка...» Із текстом англійською мовою від американця українського походження Пітера Вільговського з 1936 року як «Колядку дзвонів» її знають на всіх континентах: вона звучить у сучасних голлівудських фільмах, на концертах, телешоу і в рекламі відомих брендів.
А в Україні за більшовицьких часів прізвище Леонтовича вважалося антирадянщиною. Проукраїнськи налаштованого композитора 23 січня 1921 року застрелили у батьківському будинку. Тим часом за кордоном уже другий рік поспіль гастролювала з піснями в обробці Миколи Леонтовича Українська республіканська капела, створена за рішенням уряду Директорії — не поверталися з 1919-го, бо в Україні вже почався «червоний терор».
Замітали сліди
До особистості Миколи Леонтовича радянські ідеологи застосовували тактику тотального замовчування: немає інформації — зникне й людина з її творчим доробком. Варто згадати слова філософа Євгена Сверстюка з одного інтерв’ю в «Україні молодій»: «Свого часу ми, шістдесятники, не вели щоденників — щоб описи нашої праці нікому не зашкодили. Утім були впевнені, що в КДБ «усе є». Але ж ні — їм не потрібно було правдивої історії. Нічого з підслуханого ними до нас не дійшло. Ключові фігури опору 1960-х років, якби вони самі про себе не засвідчили, залишилися б невисвітленими. У матеріалах КДБ збереглися якісь окремі деталі, доповідні з КДБ до ЦК. І в цьому — замітання слідів їхньої машини, яка відповідно до розпоряджень використовує щось із наявних даних, та найбільше покладається на доноси. На закритих судах не потрібні скрупульозність і факти».
З інформацією про події початку ХХ століття складніше. Бо свідки тих подій навіть до «відлиги» 60-х років в Україні не дожили або були так настрахані смертями й зневірою, що мовчали або казали те, що хотіли чути радянські керманичі. Принаймні, мало віриться, що правдиві слова доньки Миколи Леонтовича, які можна знайти у деяких публікаціях: «Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали».
Музика, народжена Поділлям
Майбутній композитор Микола Леонтович народився 1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с. Монастирок теперішнього Немирівського району). Його дитинство пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині — Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, у серпні 1887-го, батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії. Там працювали друзі та однодумці Тараса Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Далі — навчання у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Він був диригентом семінарського хору.
Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Із сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, записує українські народні пісні. Згодом у Тиврові він викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. У ті роки з’являється його «Перша збірка пісень з Поділля». У Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стала його дружиною.
Восени 1902 року Леонтович переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів у церковно-учительській школі й одночасно диригує духовим оркестром. Їздить на лекції та консультації в Петербург, до придворної співочої капели і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору. У 1903-му з’являється «Друга збірка пісень з Поділля». У рецензії Микола Лисенко пише: «Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини».
Було, Миколі Леонтовичу доводилося тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині — Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І він разом з дружиною перебрався на Донбас. Утiм під час подій 1905—1907 років учитель викликає підозру в жандармів, бо симпатизує революціонерам і хор робітників-залізничників, яким керує, виконує пісні антимонархічного змісту. Леонтович переїздить до Тульчина. Із 12 жовтня 1908-го викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Зустрічі відбувалися спочатку в Москві, а згодом у Києві.
Комісар капели УНР
У 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Разом iз композитором Кирилом Стеценком працює в царині державотворення за часів Центральної Ради: обоє — в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Стеценко — голова секції, Микола Леонтович — її діловод). Також викладає хорову справу в Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. Погрози розправою після денікінської окупації змушують Леонтовича переїхати з сім’єю назад до Тульчина. Із архівних джерел відомо, що з 1 серпня 1920 року він займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом — організатора державного хору в Тульчині.
Для того, щоб закінчити текст народно-фантастичної опери «На русалчин великдень» (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібретистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. (Дехто з дослідників пише про їхній роман). У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. Майже весь день просидів iз Надією Василівною над лібрето. Надвечір повернувся в Марківку нинішнього Теплицького району, у будинок батька.
Микола Леонтович помер від пострілу — як з’ясувалося не так давно — агента повітчека Грищенка, якого Леонтовичі впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч. Про це свідчить, зокрема, секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року (переклад iз російської): «В ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом iз гвинтівки вбив сина священика с. Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича — 43 років, у якого Грищенко ночував, і 26 січня Грищенко, який переховувався в м. Теплику, при переслідуванні його чинами міліції пострілом iз гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба». На те криваве «відрядження» виділили вбивці-інформатору, за документами, 5 тисяч рублів.
«Куля чекістського насланця свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації — Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі», — писала в одній iз публікацій мистецтвознавець Валентина Кузик.
P.S. Надзвичайно багато інформації про життя і творчість Миколи Леонтовича зібрано на Тепличчині Вінницької області, де в 1977 році було відкрито музей композитора. Неподалік — могила Миколи Леонтовича. Ініціаторами створення музею в селі Марківка були декан музично-педагогічного факультету Вінницького державного педагогічного університету Завальнюк Анатолій Федорович і художник Ярослав Ульгурський.
