Ми вирішили знайти українську пресу в Києві. Зупинилися біля першого-ліпшого супермаркету «Фоззі», щоб купити у кіоску газету «Україна молода» чи «Український тиждень». Але продавчиня з очевидною гординею сказала: «Нє палучаєм!»
В наступному відділі преси супермаркету «Фоззі» нас спіткала аналогічна відповідь. На пошті теж не було ні «України молодої», ані «Літературної України». Зате щедро представлені різноманітні російськомовні газети та журнали про моду.
Якими принципами керуються керівники торгових маркетів та відділень «Київпошти», ігноруючи українські видання? Утiм, треба приглядатися. В деяких кіосках видання українською мовою все ж можна знайти, але треба шукати або на бокових вітринах, або десь углибині кіоска. Більше, здається, таланить дитячим журналам. Можна зустрітися з «Професором Крейдом», «Малятком», «Пізнайком» і «Барвінком». Найчастіше вони — за спиною кіоскера.
Українці отримують інформацію рідною мовою лише жалюгідних 23 відсотки... Це про теле- і радіопростір. Ринок друкованих видань у нас не регулюють. Газет і журналів українською мовою у багатьох точках продажу ще менше вiдсотків.
Чому ж наші народні обранці проєвропейської коаліції опущену свого часу «регіоналами» до 50% «планку» продукції рідною мовою й досі не спромоглися підняти хоча б до 78% — соціологічного відсотка українців у країні (процент цей після анексії Росією Криму та частини Донбасу іще збільшився). Та депутати мовними проблемами не надто переймаються, бо більшість теж «разгаваріваєт».
Хоча, за великим рахунком, квотування української мови в Україні — повний абсурд. Квотувати доречно було б російську, мови інших нацменшин.
Тим часом не менше «відзначаються» і представники виконавчої влади. Свого часу прем’єр Азаров перед вживанням російської мови вибачався. Сьогодні міністр Аваков, очільник Нацполіції Деканоїдзе та інші посадовці просто говорять російською, без реверансів.
Отакі мовні «реформи».
Поліпшити мовну ситуацію має оновлений закон «Про державну службу», який зобов’язує всіх державних чиновників користуватися державною мовою, а призначення на посади відбуватимуться лише на конкурсній основі. Але, знаючи байдужість владної верхівки до долі української мови, бере сумнів. Чи не такими ж неефективними будуть мовні норми цього закону, як і попередніх?
Доречно тут нагадати слова професора Колумбійського університету Юрія Шевчука: «Після Революції гідності чиновники не поспішають переходити на українську мову, найбільше її притискають у Києві. Недолуге гасло «Єдина країна — єдиная страна» насправді не об’єднує, а розділяє наших співгромадян! Українофоби тепер дістали повну індульгенцію — любов до України у них поєднана з презирством до її мови... Мова сьогодні на десятому чи стодесятому місці... З одного боку, всі звернули увагу, що потрібно захищати Україну від реальної військової агресії зі зброєю, танками, гарматами, але всі забули, що в тилу відбувається абсолютне спустошення української культури і мови. Деколонізація України, звільнення її від московського рабства неможливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної».
Хочеться також процитувати першого українського міністра освіти часів УНР Івана Огієнка, митрополита Іларіона: «Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки житиме мова — житиме й народ як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом».
Анастасія СЕМЕНЧУК, «Україна молода»
