Це слово людської надії,
Це слово крізь хрести і прах,
Крізь пил віків, усе в сльозах,
Пробилось, вижило, зоріє,
Горить у мене на устах!..
Микола Вінграновський
ЮНЕСКО – Організація ООН з освіти, науки та культури – у 1999 році запропонувала відзначати цю дату, аби заохотити держави світу пропагувати написання й читання віршованих творів, видавати й поширювати їх. Ухвалюючи таке рішення, ЮНЕСКО схарактеризувала поезію як символ людського духу, що об’єднує й зміцнює людство.
Поезія для мене – не просто римовані рядки, які дарують естетичну насолоду. Це глибока і довічна любов, що підносить із туги й зневіри, надихає на життя й осяває мою дорогу. Вона завжди прилітає на поклик: «Врятуй мене, Поезіє!» І, мабуть, найперше вона рятує самих поетів…
* * *
Ліна Костенко
Ми мовчимо — поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я,—
мене немає в нашому сторіччі.
Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна — наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.
* * *
Василь Герасим’юк
Поезіє, порятувала
ти плоть мою не раз, не два.
Ти голову оповивала,
коли палала голова.
Не хочу більше твого дива –
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
***
Грицько Чубай
Березень
Я знаю, коли люди стають поетами —
ранньою весною під тихий березневий вечір,
біля димлячих багать,
тоді, як по садах палять торішнє листя
та сухе гілляччя.
Тоді так багато простору для споминів,
і минущість всього, що на світі,
як ніколи, відчутна тоді.
Торішні газети, поламані лижі, стоптані черевики,
вже непридатні для вжитку (а колись такі свіжі!)
слова —
усе той вогонь обіймає!
…Якщо ви побачите когось задуманим
над весняним багаттям,—
не турбуйте,
дайте побути йому на самоті.
Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
