У 1985 Стуса висувають на Нобелівську премію з літератури, а він перебуває у радянській тюрмі. 1936 році була схожа ситуація, коли Нобелівську премію присудили Карлові фон Осецькому, котрий сидів у гітлерівському концтаборі, що принесло Третьому Рейху чималі проблеми.
Сталінський принцип «нема людини – нема проблеми» у пізньорадянські часи все ще добре пам’ятали і застосовували.
На початку серпня Стуса кинуто до карцеру за неправдивим звинуваченням у тому, що він «заважає відпочивати іншим засудженим». Його співкамерник Леонід Бородін попросив чергових подзвонити солдату з вишки, щоб той перестав співати (робив він це серед ночі), але зранку виявилося, що це нібито співав не солдат, а Стус.
Майже одразу після виходу з карцеру 27 серпня 1985 року Стус поклав на верхні нари книжку і, упершись об них ліктями, читав. Прапорщик Руденко, котрий заглянув у вічко, сказав, що Стус порушує форму застелення ліжка, поет став у дозволену позу. Але лейтенант Сабуров, Руденко і ще один наглядач склали рапорт, у якому зазначалося, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження «вступал в прерикания».
30 серпня йому дають 15 діб карцеру. Переходячи з камери у карцер, Стус каже Бородіну, що оголошує голодівку «до кінця».
2 вересня з робочих камер було чути, що Стуса водили до начальства, де йому погрожували новими формами покарань.
3 вересня естонець Енн Тарто, котрий перебував біля карцеру, чув, що Стус просив валідолу, а наглядач сказав, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам каже лікареві Пчельникову – і той дає в’язневі медикамент.
У робочій камері № 7 у протилежному до карцеру кінці коридору працював у денну зміну Левко Лук'яненко. Коли не було наглядача, в’язень гукав: «Василю, здоров!» або: «Ахи!». Той відгукувався.
Але 4 вересня Стус уже мовчав...
Офіційна версія смерті поета — зупинка серця. Василь Стус був похований спочатку на табірному кладовищі і лише у 1989 році разом із побратимами — Юрієм Литвином і Олексою Тихим був перепохований на Байковому кладовищі Києва.
Нагадаємо, народився Василь Стус у селянській родині на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині – краї, який дав нам Івана Світличного, Івана Дзюбу, Василя Голобородька, Миколу Руденка, Олексу Тихого. Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім — армія.
Під час навчання і служби став писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні». Напутнє слово до них написав Андрій Малишко. Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту.
Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.
За участь у цій акції його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ. Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга («Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані. У січні 1972 року його вперше арештували. Впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі.
Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. Після повернення восени 1979 року до Києва він приєднався до гельсінської правозахисної спілки. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, а після цього і до другого арешту – в цеху № 5 промислового об’єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт».
У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями він кілька разів оголошував голодування.
У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв’язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування...
За матеріалами сайтів 1576.com.ua та Укрінформу
