Майбутня поетеса (справжнє ім’я — Марія Ленерт) народилася в селі Білі Ослави, що неподалік Надвірної, нині Івано-Франківська область.
Марійчин батько, Омелян Ленерт, німець за походженням, працював лісником. Мав велику родину, тож спромігся навчати у школі тільки хлопців. Марійка читати й писати вчилася самотужки – з допомогою мами, Теофілії Волошин. Потім освітою дівчинки опікувався дід, греко-католицький священик.
Завдяки добрим знанням Марійка отримала стипендію для навчання в середній школі для дівчаток, а в 1900 році — місце в Академії підвищення кваліфікації вчителів у Львові. Тоді ж почала вчителювати в селі Уторопах, у двокласній народній школі. 1902р. повітовий інспектор Шлемкевич, перевіряючи роботу школи, зробив запис у протоколі перевірки про талант і значні успіхи молодої вчительки.
Перші вірші Марійка написала в 13 років. А перша збірка Підгірянки (на той час уже Ленарт- Домбровської) вийшла друком у Львові 1908р. До речі, зі своїм майбутнім чоловіком, Августином Домбровським – педагогом і громадським діячем, який згодом стане послом до УНРади — Марія познайомилася 1904р. у Львові, де буяло українське літературне життя на чолі з І.Франком. 1905р. Марія та Августин побрались. У подружжя народилося троє синів і донька.
Працюючи в різних куточках Прикарпаття, Марія на канікули приїздила до батьків, які мешкали в Уторопах. Багато писала, особливо – вірші для дітей.
Під час Першої світової війни Августина Домбровського мобілізували до австро-угорської армії, а Підгірянка з дітьми опинилася в цивільному таборі для інтернованих у Закарпатті, що перебувало на той час у складі Угорщини. Згодом про ті події вона написала:
День розсвітає і минає,
Мов немає.
Кружевом чорним тьма кружляє,
День спиває…
Австро-Угорщина розпалася, постала і була знищена поляками ЗУНР, потім українську частину Галичини захопили більшовики. Закарпаття перейшло від Угорщини, чия влада категорично забороняла навчання мовами національних меншин, до Чехословаччини, де жорсткої заборони не було. Марійка Підгірянка створювала українські школи для дітей, плідно працювала в царині дитячої літератури: її вірші, забавки, казки постійно з'являлися окремими виданнями, а також у газетах і журналах. Поезія для дорослих була опублікована 1922р. в Філадельфії (США).
У 1927р., через урядову кампанію проти українських шкіл, що розгорілась у Чехословаччині, Підгірянка втратила роботу і наступного року повернулася до Галичини. 1929р. разом з чоловіковою сестрою очолила сільську школу в Антонівці, неподалік Тлумача. Удвох вчительки викладали більше ніж ста дітям, яким дбайливо прищеплювали любов до всього українського:
Ходив гомін у літі
Стежечками пільними,
Дзвонив гомін у житі
Дзвіночками дрібними.
Дзвенів гомін в леліях,
Бринів гомін в струмочках,
І шуміла надія
В молоденьких листочках,
Що промовляться слова,
Проспіваються пісні
І сповняться мрії
Всі.
1957р. Марійка Підгірянка оселилася в доньки, вчительки сільської школи в Рудному, неподалік Львова. Її твори для дітей друкувалися лише в діаспорі, однак з «відлигою» почали з’являтися і в українських виданнях. 1960р. Підгірянку прийняли до Спілки письменників України.
В одному зі своїх останніх віршів поетеса писала:
Плине життя і плине,
мов по воді.
Відпливли вже від мене дні молоді.
Коли я в ніч темнісеньку у сяйві мрій
Співала першу пісеньку
Землі своїй…
Її ніжні, мелодійні вірші нагадували народні пісні. А поема «Мати-страдниця», написана 1919р., стала знаною далеко за межами її рідного Прикарпаття.Трагічна доля тисяч галичан, які потерпали в концентраційних таборах, помирали від голоду та епідемій, зображена у 12 піснях-голосіннях героїні.
20 травня 1963р. Марійка Підгірянка померла. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі.
Лише незадовго до смерті М.Підгірянки її вірші вийшли друком у Львові окремим виданням. За незалежності з’явилися книжки «Розповім вам казку, байку», «Гарний Мурко мій маленький», «Безкінечні казочки», «Зіллюся з серцем народу», «Краю мій, рідний», «Мелодії дитинства» та інші.
2009р. син поетеси Маркіян Домбровський допоміг видати найповніше зібрання її творів — «Для Вкраїни вірно жиймо».
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»