radiosvoboda.org
Петро Дорофійович Дорошенко (1627—1698) – визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).
Народився в м. Чигирині. Походив з старого козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка, соратника знаменитого Петра Сагайдачного, який потрапив у пастку у 1628 р. під час одного зі своїх походів і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Гірея. Згідно з легендою, татари настромили голову гетьмана на списа і виставили на кілька місяців на воротах міста Кафи (Феодосія).
Героїчна смерть діда стала для юного хлопця блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови, був освіченим та активним юнаком.
Слід відмітити, що політичні погляди у Петра визначилися досить рано, хоча, зрозуміло, що з плином часу вони зазнавали серйозних змін. Проте вірність ідеалам патріотично налаштованого заможного козацтва він проніс через усе життя. Тому, коли в 1648 р. спалахнула Визвольна війна українського народу проти іноземного поневолення за незалежність і створення національної держави, 20-річний юнак вливається до лав армії повстанців. Богдан Хмельницький не міг не знати родини Дорошенків та не звернути увагу на молодого завзятого козака Чигиринського полку, який помітно виділявся із натовпу однолітків гостротою розуму, хоробрістю та освіченістю. І вже трохи пізніше у неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Виконував важливі його доручення, вів переговори з польським і шведським урядами.
У 1658 р. Дорошенко – прилуцький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658—1659). Деякий час він співпрацював з гетьманом Іваном Виговським, запеклим ворогом Москви, а потім і з Юрієм Хмельницьким, сином Богдана. У 1665 р. Петро Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України, замінивши на цьому становищі Павла Тетерю, який в своїй політиці орієнтувався на Польщу і тим втратив довір’я в значної частини козаків.
Державницька діяльність Петра Дорошенка розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Україна була фактично розчленована на дві частини і вкрай спустошена та розорена військовими діями, які безкінечно точилися протягом останніх 17 років. За досить приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. втрати населення Правобережної України сягали 65%-70%. Склалася сприятлива ситуація для поділу України між Росією і Річчю Посполитою.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобереженої України, Дорошенко при підтримці київського митрополита Й. Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо, яке відзначалися хоробрістю в боях і було особистою віддане гетьманові.
Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.
Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р., умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.
У вересні 1667 р. об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання, в ході якого було вбито гетьмана І. Брюховецького. 8 червня 1668 р. загальноукраїнська рада проголосила Дорошенка гетьманом обох боків Дніпра, тобто всієї України.
Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримске ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря П. Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 р. П. Дорошенку, за допомоги запорожців під проводом І. Сірка, вдалося розгромити Суховієнка і його союзників – кримських татар.
Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана, які в середині березня 1669 р. у м. Глухові на основі Глухівських статей 1669 р. проголосили гетьманом Д. Многогрішного. У цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 р. уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 р. у Корсуні). У 1669 р. П. Дорошенко отримав від турецького султана титул санджакбея.
У вересні 1670 р. П. Дорошенко, як cанджакбей турецького султана, був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М. Ханенком. Протягом 1671 р. призначений Дорошенком наказним гетьманом О. Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671 рік пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 р. польська армія на чолі з Яном III Собєським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.
Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою загони М. Ханенка. 27 серпня 1672 р. об’єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мохамед IV, кримський хан Селім-Гірей та гетьман Дорошенко здобула фортецю Кам’янець (тепер Кам’янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 р. українсько-турецько-татарські війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 р. уклав Бучацький мирний договір.
Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1673 р. замість скиненого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І. Самойловича, якого 17 березня 1674 р. було проголошено гетьманом всієї України.
У червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю – Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візиря Кара-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити.
Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка. Проте ситуація була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Дорошенка почав падати серед українського населення. У цій ситуації гетьман, розчарований політикою Туреччини, вирішив зректися булави.
Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича та І. Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв двохтисячний загін. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.
Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в м. Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679—1682 рр. Петра Дорошенка був призначеним вятским воєводою.
Петро Дорошенко звертається в листах до І. Самойловича з проханням переселити його на Батьківщину, проте все безнадійно, адже це не входило в плани російського уряду. Цар остерігався, що на політичному небосхилі може знову зійти ще могутніша зірка Петра Дорошенка.
Останні роки життя Дорошенко провів у с. Ярополчому під Москвою, яке в 1684 р. було йому надане в спадкове володіння. Помер у 1698 р. У краєзнавчому музеї напроти могили берігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.
Правнучка гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури О. Пушкіна.
Як слушно зауважив історик В.Антонович: «Незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю».
Роман Кухаренко
