photo-lviv.in.ua
23 травня 2012 року близько 9.00 Борис Григорович загинув у ДТП на автодорозі між селами Куровичі та Печенія Золочівського району.
Символічно, що саме сьогодні в Україні відзначають День Героїв. І щодо цього Героя в українців немає жодних дискусій.
Серце великого культурника, пасіонарія зупинилось. І разом з тим зародилась тривога про подальший вектор руху культурного життя Львова та України. Бо полем невтомної енергії Возницького був не лише Львів, масштаби його діяльності та її значення охопили всю Україну. Борис Возницький спричинився до відновлення низки замків: Підгорецького, Олеського, Золочівського, Свірзького, які тепер є культурним магнітом для тисячі відвідувачів з усієї України.
Дослідники наводять колосальні цифри, які засвідчують пасіонарність цієї постаті: за неповними підрахунками, директор Львівської галереї мистецтв і його співпрацівники врятували близько 36 000 творів мистецтва. Ця рятівна діяльність на теренах нашої держави не має аналогів у двадцятому столітті.
Саме він відкрив світу майстра Пінзеля. В ході численних експедицій із завалів та полум’я виймав шедеври, які люди через своє незнання нищили. Своєю місією Возницький вважав представити світовій спільності Пінзелеві скульптури. Його мрією було презентувати їх у Луврі. Для її здійснення Возницький зробив все можливе. І як жаль, що він не став свідком того фурору, який викликав цьогоріч його Пінзель у Франції. Не зміг побачити довжелезних черг, в яких люди очікували споглянути доробок знаменитого майстра із Галичини.
«Титул» «ангела-охоронця» культурної спадщини Возницькому присвоїли невипадково, хоч і неформально, звісно, але ангелом-охоронцем української культури він, без сумніву, був.
Чи можливо замінити таку постать? Це питання непокоїло багатьох. Проте зараз ми маємо змогу спостерігати, як справляється із викликами та новими завданнями на посаді директора Львівської галереї мистецтв (уже імені Возницького) донька Бориса Григоровича – Лариса Разінкова-Возницька. Наскільки важливою для неї є батьківська воля при прийнятті рішень, і як трепетно вона довершує батьківські цілі, і кожного разу, стоячи перед дилемами, задається питанням: «А як би вчинив батько?».
