Режисер
— Наріман Алієв. Оператор – Антон Фурса. У головних ролях – Ахтем Сеітаблаєв і
Ремзі Білялов.
Ця стрічка дужеп метафорична і сповнена знаків.
Окупація Криму. Вона – головне тло і самостійна учасниця.
Вона присутня постійно, незримо і відчутно. Про неї прямо говориться лише раз: коли
українська поліція виявляє в автомобілі головного героя російські номери, й він
із відчаєм вигукує:«Спробуйте там прожити – без номерів, без паспорта!..» Цього
достатньо, аби розуміти, як там
зараз живеться кримським татарам і всім, для кого Крим – вітчизна.
Доля народу-вигнанця. Народу, якого вони виселили на чужину, відібоавши рідний дім і
землю пращурів. Коли стало можна, народ повернувся, неймовірними зусиллями заново
почав вкорінюватися, вростати, садити городи й будувати будинки. А потім вони – чи їхні спадкоємці, що одне й те
саме – прийшли знову…
Постать воїна, загиблого на війні з окупантами в Донбасі.
У тяжій дорозі з усіма її пригодами він незримо бере участь нарівні зі своїми живими.
Неймовірної сили образ: в утлому човні поруч лежать мертвий старший син і
недужий батько, а молодший, зовсім юний – веслує крізь темряву ночі, до рідного
берега, додому…
Кримськотатарський світ. Коріння, ідентичність, традиції, характер. Те, що треба берегти і захищати до останнього свого подиху.
Сама Україна. Зі своїми столицею і південним селом,
епічними заходами сонця і світанками,
жива, велика, беззахисна поза нашою відчайдушною любов’ю. Країна, за
яку ниніі особливо тривожно.
Фільм неймовірно
болючий. Часом хотілося заплющити очі, затулитися долонями. Але щось не давало,
відкривало повіки, відтуляло долоні: «Дивись! Ти мусиш це бачити!».
Так, ви мусите це бачити. Ідіть і дивіться.
Олена Бондаренко