21 січня 1990 р. нескінченна людська вервиця простяглася від Софійської площі, вулицями Києва і далі — на Житомир, Рівне, Тернопіль – до Львова. В єдиному шерегу взялися за руки понад три мільйони простих українців та українок, засвідчуючи єдність духу, прагнення державності й незнищенність великої Ідеї – Соборності України.
Це був геніальний задум, і українські патріоти блискуче його втілили.
Мені випали
щастя і честь промовляти цього дня на велелюдному мітингу, що відбувся на Софійській площі.
Ось як це
було.
Напередодні,
в суботу, я мала заняття в університеті (саме була зимова сесія у заочників).
Після семінару з української мови моя улюблена, незабутня викладачка Ольга Михайлівна
Пазяк, знаючи про мої рухівські переконання,
спитала: «Завтра підете?» «Так!»- відповіла я. «І я піду», — усміхнулась вона.
…Якийся
час я стояла в ланцюгу разом з іншими вздовж
проспекту Перемоги, близько готелю «Либідь». Потім рушила на віче. Вдалося протиснутись аж під сцену, в перші лави. Й тут
мене зі сцени побачив Д.В. Павличко:«О, наша рухівка-східнячка, пропустіть її, вона з
Луганська, хай виступить!» Мене буквально підняли на сцену, й перед
моїми очима постало безкрає людське море, і море прапорів, і мене охопили такі радість і хвилювання – годі й казати! Коли оголосили, що
я з «крайнього Сходу України», мені так
аплодували, як, мабуть, більше ніколи в житті…
Про що я
говорила? Про те, що східні терени
також піднімаються, що нас підтримує багато шахтарів (і це тоді було правдою!), що Україна буде вільною, великою, соборною державою, і
нікому не вдасться нас роз'єднати. Коли я завершила виступ словами: «Слава
Україні!», здавалося, оте тричі «Слава!» у відповідь прогриміло не лише із краю
в край тодішнім січневим Києвом, а й крізь сім десятиліть – від Софійської
площі 1919-го…
Навряд чи хтось із присутніх на тому великому мітингу бодай на мить міг уявити, що мине 24 роки, й наша Соборність буде під загрозою,
на Сході гримітиме війна, від куль окупантів гинутимуть сини й доньки України. Що до
влади прийдуть недолугі невігласи – «какаяразніца», котрі не тільки не
поділяють, а й зовсім не розуміють українського мислення, наших світоглядних
цінностей і переконань, зрештою, не знають і не хочуть знати, що таке Україна.
Нові владці зневажають український народ, але найбільше
зневажають самих себе. Адже лише людині без найменшої самоповаги могло вилізти
з голови, що немає різниці, як називається вулиця, була б тільки асфальтована,
і немає різниці, під яким пам’ятником призначати побачення.
(Принагідно згадалось, як у 1989 р., коли компартійна влада боролася з Рухом, один мій земляк, відомий на цілий тодішній Союз шахтарський бригадир і Герой Соцпраці, заявив з телеекрана, імітуючи «хутірську говірку»: «Яка разниця, я й по-укрАінскі заговорю, лиш би ковбаса була по «два двадцять»». Тоді йому з усіх усюд почали надходити посилки з ковбасою.
І от минуло понад 30 років, і звідкись вигулькнула людина
іншого покоління, але така сама радянська – їй теж «какая разніца». І що цій
радянській людині надіслати – хіба пам’ятник Сталіну?..)
Тоді, 21 січня 1990-го,
було морозяно й погідно. Помаленьку зривався сніжок. Раз-по-раз у небо злітали голуби,
й до них люди підносили свої просвітлені, прекрасні обличчя.
Так само, як
22 січня 1919-го. На тому самому вікопомному місці. З тою самою великою Вірою в
Україну.
Вірою, якої в нас нікому не спотворити, не «віджати» й не відтяти.
Бо допоки в нас є Україна, а ми – в неї, тяглість любові, прагнення волі й єднання – неперебутні,
неперервні й нездоланні.
Олена Бондаренко
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
