У червні виповнилося би 70 років Юрію Щекочихіну, першому журналістові розслідувань і одному з перших журналістів, кого вбив путінський режим
У 1989році в Луганську звільнився виборчий округ. Сталося так, що начальник Головпостачу УРСР П.Мостовий, обраний завдяки підтримці компартноменклатури та щедрим обіцянкам забезпечити Луганськ усім – від сировини й будматеріалів до різноманітної техніки – отримав аналогічну посаду у Головпостачі в масштабах Союзу і залишив виборців наодинці з невиконаними депутатськими обіцянками. В окрузі призначили нові вибори.
Тоді на Луганщині загалом і в її обласній столиці зокрема вирували неабиякі перебудовні пристрасті. Влітку з 93 шахт страйкувала 41; шахтарі Первомайска оголосили голодування. До шахтарських економічних вимог додалися політичні: скасувати в Конституції статті про керівну і спрямовуючу роль партії; вилучити парткоми з підприємств тощо. Створювалися неформальні, як тоді це називалося, організації: в Луганському педагогічному інституті діяли Комітет підтримки перебудови, у машинобудівному – дискусійний клуб «Діалог». Справжнім майданчиком вільного слова стала обласна молодіжна газета «Молодогвардієць». На обрії сходив Народний Рух України.
На той час я працювала в багатотиражці Луганського швейного об’єднання «Стиль». Газета називалася «Патріот Батьківщини» і виходила українською мовою. З колегою Василем Покладом обговорювали публікації, що відкривали правду про «білі плями» історії. Власне, Василь і запросив мене на установчі збори Комітету підримки перебудови, і я з ентузіазмом поринула у місцеву громадську – чи «неформальну» – діяльність.
Якось мені зателефонував прекрасний журналіст і поет Петро Шевченко, на той час – власкор «Независимости» чи, можливо, вже «Киевских ведомостей», достеменно не пам’ятаю. (У 1997році його знайшли у Києві повішеним; це було перше убивство журналіста, справа так і не розслідувана.
– Ти ж знаєш, у нас балотуватиметься Щекочихін, і він формує команду. Приєднаєшся? – почула в телефонній трубці.
Журналіст Юрій Щекочихін для всіх притомних був символом. У липні 1988-го у всесоюзній «Литературной назете» з’явилася стаття «Лев прыгнул», яка вперше назвала своїми іменами корупцію, організовану злочинність і номенклатурну мафію в СРСР та, власне, поклала початок журналістиці розслідувань. Була й іще ціла низка його публікацій про порушення закону, про зневагу влади до людей і беззахисність людей перед владою. Отже, Юрій Щекочихін був для нас правдивим символом чесності, свободи і журналістської відваги.
Я, звичайно, погодилася…
Слід сказати, що Юрія Петровича висунув кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР у окрузі № 413 колектив Луганського верстатобудівного (насправді – патронного) заводу. А затіяли цю всю історію троє «ітеерівців» – Віталій Бєліков, Юрій Протасов і Сергій Тихоновський.
Отже, ми зустрілися (крім Петра Шевченка був присутній ще київський журналіст Сергій Кисельов) . Само собою відзначилося, що на тлі всіх отих кандидатів – людей у намертво застібнутих костюмах, у комірцях, які не дають рухати шиєю, з обличчями без міміки й руками без жестів – Юра був настільки іншим, справжнім, своїм! Ми закохувалися в нього враз, безповоротно і назавжди.
Місто, містяни і ми – команда – отримали перший досвід справжніх, а не бутафорських, виборів. Зустрічі (компартійці їх постійно намагалися зірвати); листівки (в тому числі – нелегально надруковані на машинці в нашій фабричній редакції), які також постійно зривали, а ми скоренько знову клеїли і роздавали. Студенти з плакатами:«Ми – за Щекочихіна!». Спостереження за виборами, фіксування порушень…
На виборах 15 жовтня жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів. У другий тур вийшли Юрій Щекочихін і Геннадій Можаєв – завідувач кафедри анестезіології та реанімації медичного інституту.
Коли в якості агітаційного транспорту наші суперники використали «швидкі допомоги», Луганськ ледь не вибухнув.«Хтось, може, помирає, а «швидкі» агітки розвозять!».
Влада призначила другий тур голосування на робочий день. Уперше на вибори іти влада нікого не припрошувала. Люди прийшли самі. Юрій Петрович Щекочихін набрав 168 947 голосів із 209 036, тобто дістав підтримку понад 80відсотків виборців. Це був справжній тріумф демократії і неймовірне колективне щастя!..
Та це була ілюзія, що демократія, свобода,справедливість настають зараз, вже, і то назавжди, й далі треба лише їх розбудовувати і плекати. Напевне,так вважали мало не всі ми тодішні…
Серед радісного гамору в номері готелю «Луганськ» хтось почав тему публікацій Щекочихіна. І раптом Юра сказав – дуже тихо, чули тільки ті, хто сидів ближче: «За них мене уб’ють…».
У Верховній Раді СРСР Юрій Щекочихін увійшов до Міжрегіональної депутатської групи, де були Андрій Сахаров, Галина Старовойтова, українці – засновники Народного Руху. Працював у Комітеті з питань боротьби з організованою злочинністю та комісії з питань боротьби з привілеями.
Як депутат Юра не постачав до свого округу будматеріали і техніку (хоча, не виключаю, і на подібні звернення, якщо вони були, реагував). Але він дав моїм землякам незмірно важливіші й цінніші речі: віру в себе, самоповагу і потребу мислити.
Завдяки йому місто Ворошиловград знову стало Луганськом. Мою репресовану маму реабілітували і завдяки Юрі теж: він познайомив її з Андрієм Сахаровим, Сергієм Аверинцевим, Сергієм Ковальовим, які взялися за цю, здавалося, безнадійну, справу й домоглися її перегляду. А ще дружина Юрія Петровича – відома журналістка Надія Ажгіхіна – однією з перших написала про історію моєї мами (це була публікація в журналі «Огонек»). Юра, коли знайомив нас, сказав Надії: «Вы с Ленкой подружИтесь» . Ми подружилися. Дружимо й досі…
У січні 1991року – здається, це була субота, 19 січня – ми, рухівці (я на той час була головою Луганської обласної організації НРУ) організували на честь Акту Злуки «Живий ланцюг» – від будівлі педінституту й далі вулицею Оборонною. Я знала, що Щекочихін приїхав напередодні й саме цього дня зустрічатиметься у приміщенні міськради з громадськістю міста. Він щойно повернувся з Литви і привіз фільм про трагічні події 11-13 січня, коли радянські війська штурмували Сейм і телевежу у Вільнюсі.
Ми дуже переживали за литовців, які виборювали свою незалежність, і хотіли побачити фільм і почути розповідь Юрія Петровича. Раптом під’їхав якийся «Жигуль», із нього вистрибнув Юра і став у наш ланцюг. Постояв, нагадав про зустріч і, крикнувши:«Приходите, ребята!» – поїхав.
Я прибігла до міськради на останні кадри фільму. Завершуючи зустріч, Юрій Петрович просто і тихо, без пафосу й надриву, промовив:«Литва защитила свою независимость. Украина будет независимой»…Це нагадаю, був січень 1991 року, до нашої Незалежності було ще багато місяців.
Завдяки Юрі ми, його команда, назавжди стали іншими. Відчуття плеча, довіра, власна позиція вміння її відстояти – звідти, з 1989-го і з усіх подальших років спілкування, дружби, що вимірюється не кількістю дзвінків чи листів, а відчуттям присутності у твоєму житті людини, з якою думаєш в унісон…
Я зумисне не зосереджуюся на кошмарі 3 липня 2003-го, коли прийшла звістка про смерть Юрія Щекочихіна. Я переконана, що Юру вбили за його журналістську діяльність. Він це знав і щодня робив усвідомлений вибір…
Я завжди думаю і зараз розповідаю вам про живого Юру – швидкого, прицільно точного в характеристиках, часом – нам так здавалося – довірливого до наївності, завжди – безстрашного сміливістю людини, яка зробила свій вибір… Про його всеосяжну віру в справедливість і, за виразом Надії Ажгіхіної, у слово правди, спроможне змінити світ.
Він уособлював відвагу бути собою, говорити і відстоювати правду, любити і захищати свободу, стояти на смерть за людську і громадянську гідність – власну й інших.
Коли Путін (у 2002 році!) почав погрожувати збройним нападом на Грузію, Юра в одній зі своїх публікацій сказав: «Ні! Свою Грузію я вам не віддам!».
Я знаю, що, коли Росія напала на мою країну, він так само заявив би: «Свою Україну я вам не віддам!». І захищав би Україну всім своїм талантом і всім серцем. Ще й тому не сумніваюся, що Юру вбив путінський режим.
Але, за мудрими словами Надії Ажгіхіної (переклад мій — О.Б.): «Юра продовжує нагадувати нам про найголовніше. Про добро і зло. Про нашу трагічну історію й сучасність, яка від неї не звільнилася. Про людську підлість і висоту духу тих, хто їй протистоїть. Про те, що вибір робить кожен із нас щодня, й від цього залежить майбутнє».
Олена Бондаренко
