Майбутній сотник УНР, отаман повстанців, а затим – меценат і автор книги про героїчні часи Холодного Яру, — Іван Макарович Лютий-Лютенко народився в Капустянському лісництві наподалік с.Товмач на Звенигородщині (нині Черкаська область).
Освіту отримав у чотирикласній земській школі, на курсах Паршина в Москві. Закінчив гімназію з відзнакою за відмінні знання математики.
Після Омської школи прапорщиків воював на фронтах Першої світової війни – в чині старшого унтер-офіцера 8-го Московського гренадерського полку.
Під час Лютневої революцію перебував на посаді помічника командира 12-ї роти 290-го полку царської армії, що розташовувалась у Черкасах.
Беззастережно прийняв ідеї Української Революції. У 1918 р. у складі Армії УНР брав участь у боях проти більшовиків на станціях Гребінка та Бобринська.
За Директорії І.Лютий-Лютенко був призначений командиром 25-го Черкаського куреня, дислокованого у Смілі. До літа 1919р. – старшина 3-ї Запорозької дивізії.
Затим пішов у повстанський рух. Один з отаманів Холодного Яру (псевдо Ґонта), очільник звенигородського загону числом до 800 козаків.
Діяв спільно з отаманами Ларивоном Загороднім, Семеном Заболотним, Пилипом Хмарою.
Є відомості, що під час ради в с. Матвіївці пізньої осені 1921р. І.Ґонту обрали Головним отаманом Холодного Яру.
Невдовзі Лютий-Лютенко зі своїми козаками вирушив на Звенигородщину, а головні повстанські частини під орудою П.Хмари і Л.Загороднього зробили спробу прорватися на захід, до Польщі чи Румунії.
Іван Ґонта воював проти більшовиків до осені 1922 р., коли чекісти під час масштабної спецоперації вбили чи захопили більшість повстанських отаманів.
Навесні 1923 р. Іван Лютий-Лютенко дістався Західної України, яка перебувала у складі Польщі. На Поліссі заснував Український еміграційний комітет, під егідою якого діяли українські театр, самодіяльний хор, школа.
Згодом у Холмі очолював Кооперативний Союз. За спогадами сучасників, був успішним підприємцем і щедрим меценатом для українських справ та благодійником для українців, що потрапили у скруту.
Під час Другої світової війни зусиллями І.Лютого-Лютенка чимало військовополонених-українців вийшли на волю з концтаборів.
4 червня 1942 р. І.Лютого-Лютенка заарештувало гестапо. Понад півроку перебував у тюрмі в Любліні.
По війні спершу мешкав у Мюнхені, затим – у Рабаті (Марокко), а згодом назавжди оселився у США.
Іван Ґонта – автор відомої книги «Вогонь з Холодного Яру», що вийшла друком у США 1986р.
І.М. Лютий-Лютенко помер у США 19 березня 1989 р. Похований на українському цвинтарі у містечку Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі).
Ось як згадує про відвідування рідних місць Чорного Ворона та Ґонти автор культового роману «Чорний Ворон» Василь Шкляр: «Знову їду до Лебединського монастиря, а відтак до села Товмач, що в Шполянському районі на Черкащині. Досі «не відпускає» мене Чорний Ворон, який, за скупим чекістським повідомленням, «родом із-під Товмача». Не віриться, що в цих краях не лишилося жодної людини, котра б розтовмачила, де саме з’явився на світ отаман…
Відомо, що із Товмача вийшов ще один видатний повстанський ватаг – Іван Лютий-Лютенко на псевдо Ґонта У тій борні з московськими окупантами він уцілів, хоча й не раз опинявся за крок від смерті. Досить згадати, як Лютий відчайдушно налетів на полчище Будьонного. Тоді його козаки, не діждавшись сподіваної підтримки від інших отаманів, зазнали поразки й розплатилися за той зухвалий напад багатьма жертвами. Лютого- Ґонту в нерівному бою врятував щасливий випадок. Він дожив віку у США (помер 1989-го, маючи 92 роки) і залишив нащадкам книжку безцінних спогадів «Вогонь з Холодного Яру». Цього літа я побував на його могилі в Бавндбруку.
У Товмачі ще й сьогодні можна побачити пустку, де стояла хата Лютих. Скраю від поля (а далі темніє ліс) – купина густих бур’янів, кропиви та кущів, які завжди розкошують на місці колишньої оселі. Але пустка є пустка. Її вигляд холодить груди. Колись тут вирувало життя, радувала око багата садиба, адже батько отамана Макар Минович, хоч і вийшов із бідної родини, вибився у заможні господарі. Мав три десятини землі, розкішний сад, повну загороду худоби.
Втім, якщо ви почнете розпитувати у товмачівців, де ж стояла та хата, в якій жили Люті, то більшість тільки почухає потилицю. Вони й про отамана Ґонту -Лютого нічого не знають. Така от сумна реальність нашої національної непритомності. У повстанських селах пам’ять виривали з корінням, разом з людьми. Але є, є ще такі, хто пам’ятає. У Товмачі – це подружжя Колосів, пенсіонери Володимир Павлович і Галина Василівна. Сільські інтелігенти, вчителі, вони ніколи не були байдужими до минулого свого краю, а щодо Івана Лютого-Лютенка, то як же не знати? – Галина Колос доводиться рідною племінницею першій дружині отамана Валентині Колос. Ґонту -Лютого вона, звісно, не могла бачити, адже він вислизнув за кордон узимку 1922-го, а от його батьків – дідуся Макара та бабусю Євгену (Ївгу) пригадує добре. Отаман Ґонта, ще коли боровся з окупантами, іноді потай навідував родину і тоді просив батьків та дружину Валентину, аби вони пішли до сільради й офіційно зреклися його як ворога радянської влади. Інакше не уникнути кари. Однак рідні про це не хотіли й слухати. І кара не забарилася. Батьків Івана Лютого-Лютенка соввласть викинула з хати. Вони перебралися до хліва. Макар Минович проробив у глухій стіні два віконця та так і жили.
А дружина отамана Валентина Колос, зоставшись із малолітнім сином Сашком, тяжко журилася за чоловіком. Адже вони кохали одне одного. Ще до одруження Іванові батьки раяли йому іншу дівчину, попівну, і мама Євгена вже про все домовилася з панотцем, але Іван затявся. До серця йому припала дівчина з бідної родини Валюся Колос. І ось тепер ця молода жінка навіки втратила живого чоловіка, без якого немилим стало і саме життя. Вона ще нудила світом, могла матеріально забезпечувати це животіння, адже була здібною швачкою чи, як тоді казали, «мадісткою», і їй замовляли пошиття костюмів та суконь навіть високі начальники з тодішнього райцентру Мокрої Калигірки.
Однак Валентина Колос чи, як її називали в селі, Валюся, назавжди втратила жагу до життя і поволі впадала у божевілля. Без Івана. Вона днями ходила довкола ставка, нікого не бачила, окрім того, що жило в її пам’яті і в її уяві. Отак у невигойній тузі і тихому божевіллі Валентина Колос згасла 1946-го. Той ставок, довкола якого блукала нещасна жінка, у селі досі називають Валюсиним.
Стою біля Валюсиного ставка. Він пересох, заріс і здичавів. Як людська пам’ять, яку рвали з корінням. Але не вирвали – її паростки поволі відживають після чужинського потопту і наруги…»
_________________________
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
