Введення в Храм Пресвятої Діви Марії – одне з 12 найважливіших християнських свят, що відзначається 4 грудня.
До церковного календаря свято Введення потрапило у VIII столітті і почало відзначатися Візантійською церквою з IX століття.
За церковними переказами, батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що коли у них з’явиться дитина, то вони віддадуть її на службу Богові в Єрусалимський храм. Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. А коли їй було три роки, батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії – батька Іоанна Предтечі. Він узяв дитя на руки, поцілував і мовив: «Маріє, Господь звеличить ім'я твоє в усіх поколіннях, а в кінці днів пред'явить тобі ціну викупу синів Ізраїлю». Вимовивши це, він поставив дівчинку на третю сходинку храмового жертовника, де зійшла на неї благодать Божа. У храмі Марію виховували до повноліття, а по смерті батьків столяр Йосип забрав її до себе.
В Україні це свято прижилося тому, що до нього прив’язали давні дохристиянські звичаї та обряди. Всі вони базувалися на річному сільськогосподарському циклі.
Олекса Воропай у книзі “Звичаї нашого народу” наводить приклад народної етимології слова «Введення». «Введення» на Слобожанщині називали Видіння, бо люди вірили, що в цей день Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло. «Душа видить своє тіло, тому й Видіння».
Введенські повір’я досить виразно говорять про те, що наші предки вважали цей день початком нового господарського року.
Наприклад, хто в цей день вранці перший прийде до хати, той буде першим “полазником”, який принесе до хати щастя або невдачу. Якщо першим увійде молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того ще й з грішми – добра ознака. А якщо старий, хворий або ж стара баба, або коли хтось прийде чогось позичати – це злий знак. Тому цього дня, так само, як і на Різдво та Великдень, старим людям, а особливо жінкам, не слід було ходити по сусідах. Також цього дня нічого не позичали, щоб «не пропало господарство».
Вважається, що від Введення і аж до Благовіщення не можна копати землю – бо “вона відпочиває і на літо сили набирає”.
Також наші пращури “Від Введення і до дев’ятого четверга після Різдва не били праником білизну, бо вірили, що це зашкодить ниві та приведе влітку бурю на поля”. Коноплі також треба було потерти до Введення, а той, хто їх тер після цього свята, накликав бурю на поля, а на себе – зневагу людей.
У східних районах України ще донедавна зберігався звичай серед дівчат святити воду в ніч проти Введення. Її вважали приворотною, якщо напоїти парубка. Для цього воду набирали в такому місці, де сходяться три струмки і зливаються в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали свічку – громничку, освячену на Йордан і примовляли: «Водичко – Йорданичко! Пестиш луги-береги і біле коріння – освятися в спасенну хвилю на мою надію». Після цього дівчина кидала у воду якусь жертву, зазвичай, перстень і гасила свічку у воді, попередньо перехрествши глечик. І тоді вже вода вважалася освяченою і годилася для заговорів і ворожби.
Також у деяких регіонах заміжні жінки опівночі сідали голі на порозі сінешних дверей і пряли самосівні коноплі, щоб “прядиво пішло на руку”.
На Поділлі ранком на Введення молодиці обсипали своїх корів сім’ям (насінням коноплі) і мастили маслом вим’я, щоб давали багато молока. У деяких селах обкурювали корів пахучим зіллям, примовляючи різні заклинання, щоб ніхто не відібрав “живности”.
Про свято Введення у народі казали «Введення прийде, свят наведе», бо після Введення надходили популярні у народі свята Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік та Водохрещі.
А введенські прислів'я розкривали прагнення хлібороба зазирнути в майбутній новий рік і передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави».
Аліна Астахова, «Рідна країна»
