Євген Гребінка — талановитий поет, прозаїк та байкар. Народився на Полтавщині. Свого часу вчився у Миколи Гоголя.
Найвідомішою частиною його творчості стала лірична поезія українською та російською мовами. Одна з поетичних мініатюр — «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») стала народною піснею. Російські ж романси «Очи черные, очи страстные», «Помню, я еще молодушкой была» на слова Євгена Гребінки принесли йому світову славу.
Основною темою його прозової творчості стала соціальна несправедливість. Одним із основних її мотивів була доля маленької людини в жорстокому суспільстві. Не випадково його роман «Доктор» майже через півстоліття після смерті письменника Антон Чехов називав одним із найкращих творів тогочасної літератури, гідних для перевидання й народного читання.
Українську столицю довелося відвідати Гребінці не раз. В одному з ранніх оповідань Гребінка писав: «Який ти красивий, мій рідний Києве! Що сонце між планетами, то Київ між містами...» …
Серед історії української культури він ніколи не загубиться, адже свого часу робив такі великі та важливі для неї справи. Однією з них стало вирішення Шевченкової долі — викуп поета з кріпацтва. Також, у 1840 році Євген Гребінка допоміг видати Шевченків «Кобзар».
З 1834 року поет жив у Петербурзі, викладав літературу у військових закладах. Там же він і видав альманах «Ластівка» з передмовою «Так собі до земляків». До 200-річчя від дня народження відомого українця, публікуємо цю передмову, де автор так мелодійно та щиро відгукувався про свій рідний Полтавський край…
Є. П. Гребінка «Твори у трьох томах. Том третій: повісті, оповідання, нариси, статті, рецензії, листи». – Наукова думка, Київ, 1981 рік
ТАК СОБІ ДО ЗЕМЛЯКІВ
«Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько! А тих, мовляв, дівчат та молодиць... не против ночі згадуючи! о бодай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничок Котляревський — «Наталку Полтавку» та увесь світ звеселив; усі —і наші, і москалі, і німці, і турки — не нахваляться: спасибо, говорють, хоть хахол, а выкинул штуку знатную!'Що ж би було, якби всіх списать!.. Та годі з ними! У мене така кумедна натура; як тільки заговорив про дівчат, то і до завтрього не перестав би. А я таки своє: довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може, вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі і бублейниці, є і церков божа, як слід, з дзвіницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні а Прилуці, ні в Лубнах, ні в самому Ніжині нема таких бубликів. З Києва проїжджающі купують да не нахваляться. От що! Жив я собі недалеко од сього лепського города у селі. Кожний тобі день, було, що-небудь там веселить серце. Ждеш, було, весни як бозна-чого. От після стрітення і стане подувать ген відтіля, з Запорожжя, тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми-волики, стоя біля, тину, знай, вигрівають свої боки. Незабаром сніжок пойнявся водою; скрізь вода! степ синіє, як море, а по ньому од сонця, як жар, грають іскри. Де набереться у господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді; мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворонки щебечуть під небесами, ласточки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його, знай, раз у раз свистить овчарик. Усе живе, усе дише! Далі, трохи просохне, стануть палить степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько да й кине на долівку; затріщить кругом сухий комиш — і пішло пожарище гулять степом!.. Геть покотить і дим, і полум'я; ґуля, як той запорожець. А вночі — батечки мої! — як воно горить хороше, прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступає та розіклала огнища — і страшно, і весело!.. Через тиждень і не пізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт; по садам цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом, Там щоранку кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сани, візьми віз, щовечір співа соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде.
Так тобі легко дихать, так весело... Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то бог святий так любить своє созданіє? Чи достойні ж ми сього!..
А як настане косовиця та вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль набакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! За ним другий, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да квіточки лягають перед ними. У долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне материнкою та чебрецем; під ногами, мов розсипане добре намисто, червоніють половниці. Ось уже вечоріє. Кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та, знай, маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня уже стоять ваганки, повнісінькі галушок з салом, або коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, настромлюючи на спички. І пішли розказувать: Семен каже — підкосив деркача, Микита божиться, що накрив було шапкою на яйцях перепелицю, та якось-то вискочила, Хтодонт трохи не наступив на зайця. Сміх, регіт, гудуть, як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.
Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть. Овечата лежать собі у холодку; воли тож полягали біля ставка; коні, зібравшись докупи, стоять понуривши голови, тільки хвостами обганяють оводів. Шпаки — годі вже гулять по степу хмарою — сіли одпочивать біля річки; так і вкрили прездоровенну тополю, аж гілля чорніє. Нащо дике утя сторожка птиця, да і те забилось собі меж ситняг, завернуло під крильце головку та й куняє на озерці; кача його вода, мов той цурпалок. Усе одпочива. Підеш собі у сад, ляжеш долі догоричерева під грушею, і рука тобі лежить, і йога лежить, і голова лежить, увесь лежиш, хоть не спиш, а очі закриєш. Так і умер би лежачи. Тихо, тихо, травиця не шелестить, тільки коли-не-коли задзижчить, летячи мимо тебе, роботяща бджола. Создав же господь таку трудящу твар!.. Лупнеш очима вгору, а там над тобою меж темним гіллям, як золоті капельки, висять спілі груші; дриґнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе, мов той дощ, і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та й їси. Та що то за груші, пахучі та солодкі! Як візьмеш у рот, так і розтають; із'їси — аж губи зляпаються, аж у грудях полегшає, таке спіле, та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли отут у Петербурзі хто й нюхав такі груші!..
Уберуть добрі люди з поля хліб. Обтрусять у саду зимниці. Уже уранці то й водиця у кориті, де напувають товар, зашерхає, по токам цілісінький день лопотять ціпи. Зовсім осінь! У полі пусто, тільки гаври літають; укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли дальше, да так сумно крячуть. Поїхать би у степ розбить тугу. Гей, цюцю, Стрілка! Сюди! Давай, хлопче, коня. От і виїхав у степ на бурому; коник він кріпкенький; сіделечко на йому справне, козацьке; біля боку біжить Стрілка. Аж гульк — під перекотиполем зайчик зібгався, мов рукавичка, ушки прищулив, дух притаїв і оком не здвине, а пильно дивиться. Тут так у тебе під серцем і тьохне... Спугнув зайця нагайкою — «А тю його!» Зирк, Стрілка зосталась ззаду, обнюхує дурна якийсь кущик... «А тю його, Стрілка!» Вона, сердешна, туди, сюди, блись, блись очицями, як уздріла, як уляже! І пішла, і пішла моя ластівочка!.. Стриже сіренький степом, тільки хвостиком киває, а вона за ним так і уляга, так, здається, от-от ухопить; а ти летиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока — нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує... То-то весело! У село вертаєшся уже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'язаний у тороках (бо не було зайця, щоб утік од Стрілки). «Глянь, глянь, Кулино! Який заєць! Ходи сюди, Прісько! Отце кумедія!» — балакають у селі на вулиці дівчата. «Та що тобі зайця! Від нього і лисиця ніколи не втікає!»— каже Вівдя, та й зарегочуться вражі діти. А ти мов недочуваєш, їдеш собі ходою, тільки люлечку потягуєш. А що на душі — не питай!.. Мов тебе комісаром вибрали!.. Під'їжджаєш до дому, а тут їсти аж за живіт бере... Мерщій убіг у хату — нагайку на колочок, а сам за стіл, їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипається; печене порося аж присмагло, та ще що-небудь; вип'єш з півкварти тернівки, абощо; та й відпочивай, добродію. Сам собі пап і знаті, нікого не хочеш!
Зимою, було, як доживеш різдвяних свят, тут тобі і одна і друга кутя, тут і новий год, тут і водохреще! «Гуляй душа без кунтуша, лиха прикупивши!» — мовляли запорожці! Ні, я вам кажу, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія! Як згадаєш про неї, тільки здвигнеш плечима, цмокнеш та й замовчиш!..
От же послухайте! Жив я там довго, веселивсь дуже, а скучав, чи ви повірите сьому? — скучав часом іще дужче! Бувало, зимою як підніметься завірюха! Батечки мої, світа божого не видно!.. Замурує тобі вікна, засипле снігом двері, хоть не виходь, та суток троє, четверо ґуля, а далі хоть стихне, то все тобі не легше: сніг завалить по степу усі шляхи, ні вийти, ні виїхать, сидиш собі, то спиш, то їси — нема другої роботи, бозна-як обрадовався б, коли б хто приїхав. Та ні, хіба кому душі не треба або їсти нічого, щоб кинув хату. Було, загавкають собаки, завалують, як на вовка,— прохукаєш окно, глянеш надвір, аж лізе якась рогожана халабуда, здоровенний коняка насилу тирить її по снігу, а в халабуді москаль сидить; борода йому забузована снігом, патли тож, а шия гола. Як глянуть на його собаки — мов у котлі закиплять. Носить же, подумаєш, чоловіка нечиста сила: десь у його своєї хати нема!.. «Хлопче, а зови лиш сюди москаля, здається, воно купець, чи що!»
Увійде москаль у хату, мотне патлами, перехреститься та й пита: «Не завгодно ли тавару?» — «А що ж там у тебе є?» Тут він тобі й тиче у руки бумагу, писану чисто по-московськи, так що наш брат, простий чоловік, то дечого й не розбере; вони усі на один шталт, ось як вони починаються:
Реест купца Йвана Иванова
Узюм,
Картини разние.
Узори по канве.
Апойки хлебавския.
Чай ляспн-цветочнай.
Купарос железнай.
Андре, ладилаван.
Шоточки зубние.
Трупки всякия.
Ладиколон.
Шоточки для зубоф.
Подсвешчики и шипцы облике.
Книги московския.
Та отак цілий лист спише! Що тільки є на світі, усе у його у дияволій халабуді є! Було, читаєш-читаєш, розбираєш-розбираєш, що там до мою приходиться, та як дійшов до «Книги московския», то й гукнеш: «А давай їх сюди!» Принесе тобі коробку книжок, і великих і маленьких, і жовтих і червоних, вибирай яку хоч. Даси москалеві рублів п'ять грошей, мірок зо дві овса, та печеного хліба, та масла, та меду, та ще чого, а собі оставиш півдесятка книжок. Прийшов вечір, стало скучно, от і візьмеш книжку, прочитав листочок — пі, не бере! другий — ще гірше, третій — аж у голові закрутиться: таки нічогісінько не розбереш. Щось так чудію, матері його лихо! Почне з одного, приміром, од воздухів, од планети, а переведе на шило або на гвіздок; думаєш і так і сяк, і з того боку зайдеш, і з другого — шкода! — не второпаєш нічого! Мов тобі що-небудь розказує от той цісарець, що в козубеньці лікарство носить. Візьмеш другу— те ж, третю, четверту, І п'яту — усе те ж! А здається, знаєш московську мову, і із крамарями, із щетинниками, і з животинниками балакаєш як слід, і торгуєшся, і гроші розщитаєш, а дійшло діло до книжки — як одрізано. Уже, було, позову Демида, він чоловік грамотний, покличу і Куця та й прочитаю їм листків зо два: «А що, хлопці, поняли?» — «Ні, добродію, хоть би тобі слово!» — а вони і виросли по ярмаркам! Нічого робить, положиш на полицю новенькі книжечки: хай полежать, поки порозумнішаю — та й станеш у сто десятий раз читать Котляревського «Енея» або повісті Грицька Основ'яненка— і читаєш, і смієшся, і плачеш...
Усе отце я згадав колись — здається, позавчора — та й задумався. Добре, що мене привела доля у столицю, що й поскучать ніколи, що не знаєш гаразд, коли середа, коли п'ятниця, коли свято, коли будень, крутишся, як той медведик у млині: не сам він крутиться — вода його крутить. Що ж то роблять земляки отсими довгими темними зимніми вечорами? Давай зіб'ю їм книжку. Позбирав, що було у мене писано по-нашому, і своє, і добрих людей, що, спасибі їм, наприсилали, одніс у друкарню — от вам і книжка! Читайте, хлопці, коли уподобаєте, а ні — як зволите, усе-таки папір у хазяйстві здасться, коли часом кабаку завернете або люльку запалите — і то добре».
Санкт-Петербург, 7 січня 1841 рік