На початку червня 2010 року у своєму Посланні до українського народу Віктор Янукович, визначаючи щорічні пріоритети державної політики у гуманітарній сфері, вніс пропозицію проголосити 2012 рік роком культури та відродження музеїв.
Зокрема зазначив наступне: «Переконаний, що консолідація зусиль держави, громадських організацій, меценатів і міжнародних організацій дозволить сформувати в Україні єдиний гуманітарний, культурний та інформаційний простір».
Разом з тим, звертає на себе увагу, м’яко кажучи, незрозуміла тенденція, що позначила початок 2012 року у музейній галузі. Йдеться про низку гучних кадрових рішень з боку Міністерства культури України. А саме — звільнення з посад директорів трьох найбільш знаних музейних закладів – Національного заповіднику «Софія Київська», Києво-Печерського історико-культурного заповідника та Національного музею Тараса Шевченка.
Згідно з інформацією вітчизняних ЗМІ очільник міністерства Михайло Кулиняк у цих рішеннях апелював до потреби посилення менеджерських якостей їхнього керівництва.
Постає питання, невже найбільш знані та, висловлюючись сучасною термінологією, «рейтингові» установи у галузі музейної справи мають стати «майданчиком з менеджерського експерименту», що вже позначився гучним та неоднозначним відгуком з боку мислячої інтелігенції, науковців, патріотів державного культурного простору.
Можливо, у профільному Міністерстві вже винайшли алгоритм вирішення усіх наболілих проблем пов’язаних з музейною сферою і успішно втілили його на якомусь прикладі. То де ж той взірець креативного менеджменту?
Можливо у Херсонесі, де до жалюгідного стану доведено об’єкти та пам’ятки національного значення, чи у багатостраждальному Переяславі, чиї музеї зникають один за одним в угоду зазіханням релігійної громади УПЦ МП, чи у серці країни Києві, численні музейні пам’ятки якого потребують захисту від власної ж держави?
Можна пригадати постійні скандали у музеї народної архітектури та побуту у Пирогово та багато чого іншого.
Усе це не має нічого спільного зі справжнім музейним менеджментом, де передбачається шанобливе ставлення до об’єктів матеріальної та духовної культури помножене на виважену кадрову політику, що зрештою сприяє примноженню та збереженню музейних фондів.
Натомість, складається враження, що державні чиновники сплять і бачать, коли слідом за реалізацією проголошених Президентом України засадничих візій розвитку вітчизняної музейної галузі послідують: приватизація релігійних святинь, втрата музейних приміщень, послаблення контролю держави за збереженням експонатів та архітектурних пам’яток.
Допоки запобігти такому сценарію могла лише принципова позиція фахівців-керівників, що своєю багаторічною сумлінною працею і своїм професіоналізмом довели, що гідні знаходитися на своїх посадах. Нажаль, у мінкульті притримуються іншої думки.
На завершення слід сказати, що будь-який менеджмент з боку осіб, що не розуміються на тонкощах музейної справи неминуче призведе до незворотних негативних наслідків для вітчизняних музеїв.
Підтвердженням цього, на жаль, є численні приклади на місцях, згадані вище. І хоча цілком зрозумілим є те, що суспільна думка і дії влади сьогодні — це дві протилежні царини, все одно, віриться у те, що здоровий глузд переможе та поверне у природне русло справу, якій присвятили своє життя покоління вітчизняних науковців, істориків, культурних діячів, патріотів держави Україна.
Допоки ж «менеджерські» експерименти доводять лише безглуздість та некомпетентність дій тих фахівців у галузі культури, котрі не мають ніякого уявлення про справжню цінність музейних скарбів нашого народу.
Кандидат історичних наук,
голова громадської культурно-просвітницької організації «Переяславський скарб»
Тарас Нагайко.
