Україна — незвичайна країна. Практично вже чверть століття вона існує (саме існує, а не живе) без своєї національної ідеї. Всупереч поширеній з 1991 р. точці зору, країна не розвалилася від внутрішнього колапсу та зовнішньополітичного тиску.
Україна має багатопартійну систему, і на 28 березня 2012 р. в країні зареєстровано 199 політичних партій. Багато з них невідомі широкому загалу, а довіра українського суспільства до них дуже низька. Станом на травень 2012-го в Україні відсутня політична партія «всеосяжного типу» (catch-all party).
Сучасні українські партії не мають виразника загальнонаціональної ідеї, цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні і соціально-політичні програми, що зумовило появу партій проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості.
Також всередині країни ведуть боротьбу, завдаючи один одному почергові удари, радикальний український націоналізм і проросійський рух. Проте вже через кілька років у цю пару може вклинитися новий потужний супротивник, який повільно, але неухильно, набирає силу в різних регіонах України.
Історичне підґрунтя
Основою для україноцентризму можна вважати історичне минуле України, яка не раз ставала регіональною державою-лідером. Наприклад, у період розквіту Київська Русь на рівних виступала з Візантійською імперією — найпотужнішою державою раннього середньовіччя. Згода київського князя Ярослава Мудрого віддати свою дочку заміж за французького короля фактично дорівнювала прийняттю його країни в список престижних держав.
Наступним епізодом україноцентризму був гетьманський період. Часи Богдана Хмельницького часто називають яскравим проявом реалізації бажання зробити з України наддержаву в балто-чорноморському геополітичному просторі. Поступово зрозумівши, що багатовекторність з кримськими татарами і Туреччиною, шляхтою і московським боярством абсурдна, гетьман починає будувати власну україноцентристську політику. Одним з перших проявів цього є прагнення Хмельницького встановити український контроль над Білорусією, що й було зроблено полковником Іваном Золотаренко.
Після мирного договору між Москвою і Польщею в жовтні 1656 р. українська дипломатія активізувалася, і на сході Європи виникла коаліція держав — Швеція, Бранденбург, Семигород, Литва, Україна, Молдавія та Валахія — яка була утворена проти Москви з одного боку, і Польщі та Криму — з іншого. Смерть Хмельницького поклала кінець мріям не тільки появі на зовнішньополітичній арені великої української держави, а й поховала амбітний військовий план коаліції з ліквідації Туреччини та звільнення від мусульманської неволі багатьох християн.
У 1917—1920 рр. УНР мала дипломатичні відносини з Німецькою імперією, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імперією, Королівством Польщею, Росією, Польською Республікою, Святим Престолом, Азербайджаном, Іспанією тощо. А Українська держава (1918) була визнана більш ніж 30 державами, в Києві розміщувалися постійні представництва приблизно десяти з них.
Радянська Україна займала домінуючі позиції не тільки в Радянському Союзі, а й в Європі та світі того часу, проте цей розклад подій був, переважно, штучним із втручанням сторонніх чинників. Невеликі сплески україноцентризму можна було спостерігати двічі на просторі СНД після краху СРСР. Перший стався в середині 1990-х рр., коли на чолі з Україною сформувався приховано очолюваний нею блок, що включав Узбекистан, Туркменістан, Азербайджан й іноді Казахстан, Грузію та Молдову. Оскільки РФ намагалася всіма спробами посилити свій вплив в СНД і перетворити його в наднаціональний орган, пострадянські республіки підтримали Україну в її протидії.
Другий сплеск пов'язаний з реанімуванням ГУАМ після Помаранчевої революції і де-факто американського втручання. Цей союз — суто геополітичний і антиросійський, тому цей тип україноцентризму можна вважати також фальшивим.
Прихильники україноцентризму вважають, що головною основою для всіх перемог України завжди була ідея, яка передбачала власний державний шлях розвитку, а не сумнівні входження в різні військово-політичні блоки зі своїми сусідами, які в усі часи намагалися досягти власних інтересів за український рахунок. Це стосується як західного, так і східного курсів України.
Загальна характеристика україноцентризму
Отже, що ж являє собою це дивне політичне дітище? В експертів воно викликає різні інтерпретації, деякі з них явно суперечать одна одній, але можна виділити загальні риси. Розберемо спочатку другу частину слова. Центризм — ідейно-політична концепція, яка прагне уникнути ідеологічно обумовленої політичної поляризації та конфронтаційних форм політичної боротьби; це стан свідомості та діяльності політичних сил, який можна характеризувати компромісними діями нерадикального характеру.
Центризм часто проявляється в прагненні політичних суб'єктів прийняти ідейно проміжне положення між ворогуючими правими та лівими, консервативними і комуністичними, демократичними і ліберальними угрупованнями і течіями або зайняти формально нейтральну позицію.
Сплеск центристських настроїв збігається з періодами політичної поляризації та радикалізації і пов'язаний з прагненням сил, що займають центристську позицію, привернути на свій бік симпатії громадян, домогтися моральної підтримки своїх дій, подати себе як альтернативу радикалам в умовах жорсткого вибору, стати символом стабільності та надійності.
Автор на свій розсуд додав деякі пункти, які він вважає обов'язковими умовами для реалізації цієї політичної системи.
Отже, україноцентризм (український центризм) — світоглядна й філософська позиція, політична та соціально-економічна концепція, центральними тезами якої є:
• У зовнішній політиці — побудова власної самостійної логічної стратегії досягнення поставлених цілей у взаєминах з іншими країнами (особливо сусідніми) на рівних умовах з точки зору реалізму та прагматизму. Не плутати з багатовекторністю. Якщо в останньому випадку Україні доводиться балансувати між тристороннім геополітичним вектором — Європою, США та РФ — в разі україноцентризму ситуація дещо змінюється. Баланс залишається, але кут нахилу кардинально трансформується: Не вищезгадана трійка диктує нам умови, а ми починаємо диктувати свої. Цьому сприяє як унікальне геополітичне розташування України, так і її внутрішній потенціал;
• У внутрішній політиці — побудова та виконання соціально-економічної моделі розвитку країни, спираючись при цьому, здебільшого, на власні сили. Будь-який політичний або геополітичний центризм вимагає внутрішніх ресурсів. Візьмемо, наприклад, економічний аспект. Правильні реформи та здоровий уряд завдяки величезному аграрному, транзитному, енергетичного, науковому, військовому потенціалам можуть спокійнісінько вивести Україну в десятку найрозвиненіших країн до середини XXI століття;
• У культурі — переосмислення власної історії та пошук істини в ній, підтримка національної гідності, захист національної спадщини тощо. Це означає, що українська історія не повинна політизуватися, будь-які історичні вердикти повинні ґрунтуватися на фактах;
• У філософії — на все, що відбувається в світі, треба дивитися українськими очима і мати власний погляд та оцінку.
• В суспільстві — гордість за власну країну і розуміння сенсу її існування, здоровий патріотизм, поміркований (громадянський) націоналізм (тобто націоналізм, що консолідує, а не роз'єднує), взаємодопомога між громадянами, висока самосвідомість українців, винищування комплексу меншовартості та водночас недопущення зарозумілості й егоцентризму;
• Уявлення про Україну як про центр культурно-історичного розвитку Європи (іноді згадують і про весь світ).
Плюси
• Висока ймовірність становлення України як регіонального лідера;
• Україноцентризм дозволить знайти свій власний шлях, дасть можливість конкурувати на рівних з пострадянським простором та Європейським Союзом;
• Україноцентризм дозволить загасити та вирішити спірні теми суспільства;
• Україноцентризм позитивно вплине на пострадянські республіки, принесе туди деякі європейські демократичні цінності;
• Розширення контурів зовнішньої політики. Співпраця не тільки з європейськими та американськими партнерами, але й з латиноамериканськими, африканськими, азіатськими тощо.
Мінуси
• Будь-який політичний і геополітичний центризм ґрунтується на власних внутрішніх ресурсах. Але без інтелектуальної політичної еліти та консолідації українських громадян україноцентризм приречений на поразку;
• Зростання україноцентризму викличе відповідну антиреакцію з боку Європи та Росії;
• Шлях до україноцентризму є важчим і складнішим, ніж пострадянська чи проєвропейська орієнтація.
• Помилкове трактування поняття «україноцентризм». Величезною помилкою є точка зору, що в основі україноцентризму лежать такі дискусійні теми суспільства як: зовнішньополітичний (ЄС-ЗВТ, МС, НАТО), історичний (всеукраїнський геройський статус УПА-ОУН, Бандери, Шухевича, дивізії «Нахтігаль» — з одного боку, ідеалізація Сталіна, СРСР, Червоної Армії — з іншого), внутрішньополітичний (вивід ЧФ РФ, скасування автономії Криму), культурний (введення другої державної мови, тотальна українізація) чинники. Всі ці особливості роз'єднують українців і тому не можуть бути в основі україноцентризму.
Україна завжди залишалася полем бою між Заходом і Сходом. І залишається такою і до сьогодні. Іншими словами, Україна — ключовий регіональний центр в політичному і соціально-економічному сенсах в Європі.
Україноцентризм і національна ідея
Суть існування будь-якої держави зводиться до одного критерію — національної ідеї. З неї будь-яка нація отримує для себе головне питання: для чого вона живе і в чому сенс її існування. Минуло вже понад двадцять років, але Україна досі не знайшла відповіді, після краху СРСР вона пливе за течією та реагує на пориви вітру, але власних весел у неї немає. Відсутній той стрижень, який допомагає обходити неприємності стороною та перемагати суперників.
А в інших країн він є: наприклад, в США — це «доктрина призначення» (Manifest Destiny), американці свято вірять, що їхня країна — найкраща в світі, та їй судилося змінити світ, що вони й роблять, нехай часто і з помилками; ізраїльтяни дотримуються концепції «божественного народу»; тандем «Німеччина-Франція» вважає своїм святим обов'язком бути лідером, душею і головним локомотивом Європи, а росіяни мріють про відновлення своєї величі. А що такого є в Україні, чим би вона змогла нагнути світ і показати йому свою силу та рішучість?
Головна проблема в тому, що української національної ідеї, як такої, ніколи й не було. Частково — це низька пасіонарність, частково — складна і важка історія, скріплена кров'ю, потом і слізьми. Ми намагалися щось зліпити на швидку руку, як це було на початку дев'яностих — на жаль, не допомогло, а тепер робимо ставки або на радикальний націоналізм, який просякнутий ненавистю і сліпою люттю, чи на допомогу північного сусіда.
Гірка правда полягає в підсумку всієї цієї тяганини: наївно вважати, що манна небесна впаде до наших ніг безкоштовно і назавжди. Адже, по суті, національна мрія (мрія всіх громадян України) — це сукупність найбільш прийнятних для українців умов життя: у політичному аспекті — це абсолютна демократія, коли забезпечені та захищені права людини, свобода слова, чиста й незалежна судова система держави, розмежування між бізнесом і політикою.
В економічному плані ідеальна країна — це та, яка є конкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках, вона науковомістка, інноваційна, характеризується високим зростанням ВВП, низькою інфляцією та рівнем безробіття. У соціальному аспекті для України життєво необхідні високий рівень і якість науки й освіти, це також сучасна медицина і здорове населення, пристойні зарплати і пенсії, можливість працювати у пенсійному віці та мінімальний рівень між дуже багатими і дуже бідними.
В екології — перехід до моделі сталого розвитку, справедливе використання біосферних ресурсів, таких як чисте повітря, вода, земля тощо. Побудова держави, яку шанують не тільки сусіди, а й країни на інших континентах — складна задача. Складна, але нерозумно говорити, що її неможливо реалізувати.
Нам необхідно перестати мислити примітивними шаблонами, потрібно припинити думати на 2-3 роки вперед: «Політик думає про наступний термін, державний діяч же — про наступні покоління». Для того щоб реформи були дієвими, а спроби змінити життя на краще не виявлялися лише нікчемним прикриттям власної безпорадності, ми повинні будувати наше майбутнє, ретельно зважуючи всі плюси і мінуси, ми повинні думати як мінімум на 15-20 років вперед, враховуючи при цьому вплив зовнішніх чинників. Риба гниє з голови, вірно? Значить, перше, що потрібно, це змінити український парламент, Кабінет Міністрів, Президента України та його Адміністрацію.
Без тверезої чистої та розумної голови від решти тіла буде мало сенсу. Візьмемо, наприклад, Верховну Раду. Там створюють закони, це законодавче серце України. Але що ж це за депутати, які постійно граються блокуванням трибуни? Що в парламенті забули товстосуми та скупердяї, мільйонери і мільярдери, люди, які купують браковані дипломи, замішані в криміналі або займаються тим, що дивляться порно і гортають журнали? Це вершки суспільства? Тому суть в тому, щоб в парламенті була інтелектуальна еліта країни. У всі часи незалежно від обставин і регіону земної кулі саме вона брала на себе перший удар у разі будь-яких неприємностей державного масштабу, саме на неї завжди покладав надії народ.
Депутати, міністри, президент або мер — всі повинні бути рівні перед законом і максимально наближеними до рівня життя пересічних громадян. Якщо це втілити в життя, тоді ця голова зможе вилікувати решту хворого тіла, будь то МВС, прокуратора, митниця чи Міністерство охорони здоров'я.
Внутрішня дестабілізація — це головна проблема України. Треба чітко розуміти, в чому полягають наші слабкі і сильні сторони, щоб при цьому не переоцінити або недооцінити свої можливості. Українське суспільство — неоднорідне, це факт.
І, дотримуючись цього факту, потрібно робити правильні висновки. Будь-яке різке смикання в історичному, геополітичному контекстах призведе до сумних наслідків.
Україноцентризм і геополітика
Геополітичний вибір України повинен ґрунтуватися на національному прагматизмі. Однак проблема в тому, що Україна в найближчі півстоліття не зможе приєднатися до ЄС або «Російського союзу» без колосальних негативних внутрішніх наслідків. Задумайтесь: чи потрібні ми Європі, і що їй від нас взагалі потрібно?
Європейці шукають нові ринки збуту, їх мучать повільна ісламізація та фінансові кризи. Але наша бідна вимираюча країна згодиться їм хіба що в ролі аграрного придатку і сміттєзвалища. Те ж саме потрібно і Росії. Путін хоче приєднати Україну до наднаціонального російського проекту не заради того, щоб об'єднати слов'янські народи чи принести єдність на терени пострадянських республік. Президент РФ прекрасно розуміє, що Росія — не той економічний гігант, який може диктувати умови Китаю, ЄС або США. На тлі вимираючого населення та все тієї ж ісламізації та китаїзації РФ необхідні конче трудові ресурси і свіжа слов'янська кров. Меланхолія в тому, що Україні і там, і там призначена роль молодшого партнера та підстилки. Чи є вихід з цього глухого кута? Він у нас прямо перед очима.
Насправді світ для України не обмежується лише трьома векторами (США, ЄС, РФ). Врешті-решт, планета велика, і ми можемо знайти інших союзників. Чому ми не підтримуємо тісні взаємини з Японією? Японці та українці пережили ядерні катастрофи (Чорнобиль 1986 р. і Фукусіма 2011 р.), ми були (і є) під ковпаком Росії, а вони — під ковпаком США, в них — брак земельних ресурсів, продовольства та технологічний вибух, а у нас — 30% світових чорноземів і старіння радянської індустрії.
Ми можемо бути корисними один одному. Чому Україна байдужа до Молдавії та Білорусії? У другому випадку Лукашенко не вічний, рано чи пізно він піде, що тоді станеться з Союзним договором Росії та Білорусі? Не можемо ми вклинитися тоді і переманити білорусів на свій бік? Дуже і дуже ймовірно. Румунія пред'являє територіальні претензії та натякає на пакт Молотова-Ріббентропа? А ми їй українську військову базу в Молдові! Сусідні держави не поважають?
Потрібно мобілізувати всі українські громади там. Давно відомо, що нацменшини — це наче п'ята колона в будь-якій країні.
Росія тисне економічно і політично? Потрібно налагодити контакти з Прибалтикою, перетягти до себе пострадянські республіки, дружити з країнами Великої Двадцятки, акцентуючи і на сусідах РФ. Дивишся — і вони коли посприяють. Необхідно згадати, що ми, українці, — співзасновники ООН. Давайте притягнемо до нас увагу всього світу в позитивному сенсі цих слів: запропонуємо свої варіанти вирішення проблеми «двох Корей», розпочнемо вести активну пропаганду нерозповсюдження ядерної зброї та діяти на африканському, азіатському, американському напрямках. Та хоч з самою Австралією!
Україні необхідні терміново інноваційний стрибок, промисловий сплеск, різка активізація на зовнішньополітичному просторі, якась мрія, що згуртує всіх громадян в ім'я єдиної мети. Свої чудеса вже продемонстрували Японія та Німеччина, «азіатські тигри» та латиноамериканські країни, навіть деякі пострадянські республіки. Невже ми не можемо стати творцями «Українського Ренесансу»?
Україноцентризм та консолідація
Але вищевказаного не можна домогтися, якщо на різних материках тебе асоціюють з повіями, наркоманами, СНІДом і салом. Європейські газети тільки й пишуть, що в нас труять собак, розгул корупції та антидемократії, американці, хоча і намагаються надати Україні якусь цивілізованість, але насправді вважають російським придатком і територією, що знаходиться в геополітичній сфері впливу РФ.
Гірше цього те, що Україна — внутрішньо нестабільна, через відсутність національної ідеї вона хитається, як маленьке деревце від поривів сильного вітру. Якщо врахувати неоднорідність українського населення в етнічному, мовному, культурному та інших контекстах, не можна не поставити запитання, чи можлива взагалі консолідація громадян України, і чи не простіше нам поділити країну федералізацією або взагалі розпадом?
Слід точно зарубати собі на носі, що останній варіант — це не вихід із ситуації, це просто банальне боягузтво, небажання шукати компроміси. Незалежно від того, на скільки частин поділиться Україна або яка територія від неї відокремиться, загальним ефектом буде ослаблення всієї країни. Адже щось Росія і США не поспішають від'єднувати Сибір і Техас, тому що прекрасно розуміють, що достатньо втратити один зі своїх суб'єктів, як це включить цілий механізм з руйнування країни. Федералізація ж сама по собі не є негативним чи позитивним процесом, тут головна проблема в тому, коли і за яких умов її проводити. Наприклад, якщо почати федералізувати Україну зараз, це призведе до її розпаду.
Але якщо активувати процес років через п'ятнадцять після вирішення всіх внутрішніх протиріч, він принесе тільки користь і консенсус. Тепер, що стосується консолідації. В громадян України є кілька загальних критеріїв, в чому вони одностайні: наприклад, однаково їсти хоче і житель Донецька, і житель Львова, тобто соціально-економічне благополуччя може стати об'єднуючим фактором. Кожна мати Одеси та Харкова, Тернополя та Івано-Франківська хоче бачити свою дитину ситою й освіченою, щасливою та здоровою.
Іншими словами, високий рівень освіти та медицини, високооплачувану роботу й низькі податки однаково позитивно схвалять усі громадяни України.
В історичному ж аспекті може допомогти пошук істини. І прихильників, і противників героїзації УПА-ОУН може примирити створення незалежної високопрофесійної комісії для розслідування її діяльності. Рівень комісії повинен бути як мінімум на рівні СНД. До її складу мають увійти історики, військові історики та експерти, соціологи і таке інше, які й поставлять крапку в цьому питанні. Аналогічно можна вчинити зі Степаном Бандерою, Романом Шухевичем, Іваном Мазепою, Голодомором, СРСР тощо. Ввести російську мову в ролі другої державної можна років через п'ятнадцять після захисту української, а скасування автономії Криму можливе тільки шляхом місцевого референдуму (а не всеукраїнського, як часто помилково вважають) згідно з Конституцією АРК.
Консолідація — це складний, в деякому сенсі болісний, процес. І на поступки доведеться йти всім. Справжня єдність настане тоді, коли для кожного львів'янина житель Донецька буде ближче і рідніше, ніж поляк або словак, а кожному донеччанину той же Львів буде дорожчим і бажанішим Москви та Пітера.
Якщо ж громадяни України не схаменуться, то повторять помилки своїх предків, а радикальний український націоналізм Заходу і проросійський рух Сходу просто розірвуть країну на частини. Однак якщо в недалекому майбутньому все ж візьме гору україноцентризм, наші нащадки вже через пару десятиліть зможуть з легкою посмішкою дивитися на відсталі сусідні країни і пишатися своєю державою та предками, які зробили правильний вибір.
Юрій Лукшиц