Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить,
той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він
і здавався бездіяльним.
Григорій Сковорода
Користь для людства – не пустий звук. Щорічно це засвідчують Нобелівські лауреати. Нагадаємо: 10 грудня світ відзначає День Нобеля, засновника однойменної премії. Альфред Бернхард Нобель таки увіковічнив своє ім’я не лише винаходом динаміту.
Імена цьогорічних володарів Нобелівських премій-2012 прес-служба Фонду вже оголосила, а я тим часом пропоную вашій увазі жваву розмову про актуальне з Христиною Стебельською: зараз – головним редактором Першого Національного телеканалу, а в минулому – науковцем Івано-Франківського науково-методичного центру, звідки й розпочалося її творче становлення.
— Пані Христино, стосунки українців з Нобелівським комітетом наразі не надто плідні. Українці взагалі здатні боротися?
— Заснувати море національних премій – не новина, а от поборотися за Нобелівську – це щось особливе. За весь час існування премії нею нагороджено 835 осіб та 21 організацію. Україна ж не має офіційного визнання нобелівських установ. Ті, кого у нас постійно ховали в тінь, непогано прославили інші держави. Шість наших земляків на момент присудження премії не були громадянами України. Визнані в усіх номінаціях, окрім Премії Миру, вчені та письменники – І. Мечников, З. Ваксман, Р. Гофман, Г. Шарпак, С. Кузнець, Й. Агнон – увіковічнили науку та культуру інших держав. Але народилися і навчалися в Україні, розпочинали свої розвідки з Харківщини, Київщини, Тернопільщини, Волині. Вони – наші і геніальні! Якщо так, то чому б не спробувати розширити наукові та літературні кордони і сьогодні? Українці мають дуже захотіти цього у себе вдома, а вже потім – боротися на світовому рівні. Адже це не тільки світове визнання та щедра винагорода, а ще й престиж: українці – нація геніїв.
— Як Ви вважаєте, які риси характеру мають потенційні Нобелівські лауреати?
— Безперечно, це сильні особистості з шаленою працелюбністю, рішення та відповідальність яких дорівнюють винаходам. Їх внесок у науку, літературу, історію, внесок толерантності у Премію Миру – значний. На це теж маємо спиратися. Яким за обсягом має бути науковий портфель лауреата? Якщо вони тверді прагматики, то що святого мають у душі? Наскільки тернисте їхнє життя і праця? І що дає їм справжню силу шукати, винаходити: слава, власне удосконалення чи обов’язок?
Премію дають за конкретний винахід, цінний для усього людства. Важко уявити наскільки, але кожен з них дуже жертовна людина.
— Але жертовність – це несвобода…
— Найбільша несвобода для них – це брак вільного часу. Тож, думаючи про кандидатів на Нобелівську премію від України, маємо забути про сірість агресивну та самовдоволену, про «грошові мішки» і «паркетних» вчених. Так не буває: здобув «Нобеля» і відпочиваю на лаврах. Маємо обирати тих, хто працює системно і безперервно, готуючи Україну до майбутнього. Але хто розпізнає отих мудрих, шляхетних людей із розумом і досвідом?
— Чи може це зробити громадськість – хоча б наші телеглядачі?
— Я пригадую дебати навколо телепроекту «Великі українці». Глядачі України у прямому ефірі стали свідками цинічної маніпуляції щодо голосування. Але за десятку кращих хоч не було соромно перед світом. Бо Ярослав Мудрий, Микола Амосов, Степан Бандера, Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Валерій Лобановський, В’ячеслав Чорновіл, Григорій Сковорода, Леся Українка та Іван Франко – це та національна десятка, яка оживила думки українців про свою історію. А в європросторі наш список став більш довершеним за голосування у Великобританії та Німеччині. Світовим відкриттям українців, нашим славетним іменам присвячено низку документальних фільмів Першого Національного телеканалу. Лауреат Нобелівської премії Лев Ландау, номінанти Іван Франко, Леся Українка та багато інших – усі вони були та будуть в ефірі Першого. До речі, 1915 року Івана Франка як «міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» віденські та шведські вчені висували на Нобелівську премію. Але подання запізнилося, а 1916 року український Мойсей помер.
— Отже, основна перепона – це внутрішня бюрократія та потайні війни? Чи причина захована глибше?
— Теперішні загальнонаціональні подання, голосування, вручення та церемонії скоріше підкреслюють внутрішню сірість і безликість наших смаків та пріоритетів. Сцени, телекамери, метелики, декольте і шлейфи… Показуха і повна відсутність довіри до номінантів у читачів та глядачів. Інколи чуєш ім’я переможця і думаєш, що це випадковість, а далі підозрюєш, що все куплено. Успішні бізнес-проекти – це добре, але їх самовдоволені номінанти насправді є дуже тьмяними.
Україна живе у колі світових проблем, але пошуків їх вирішення, винаходів – у нас чомусь менше. Чи тому, що ті, хто можуть займатися дослідженнями-відкриттями, масово повиїжджали за кордон? А може, річ у тім, що немає середовища для відкриттів такого масштабу...
— Ми знову без ґрунту… А чи здатні самі українці підтримувати своїх геніїв?
— Здавалося, що за 21 рік незалежності Україна зробить відкриття. Новий підхід до науки, гуманітарних сфер, нові моделі досліджень. Унікальними винаходами зацікавляться всі – і країна в очах світу виросте, а інтелектуали об’єднаються. Але прориву досі не відбулося, або його утаємничено в дуже вузькому науковому колі, про яке ми дотепер нічого не знаємо.
Одна з причин очевидна: дискусії навколо видатних сучасників не стають публічними. Їх знає дуже вузьке коло людей. Ми не знаємо вчених, праця яких на сьогодні є символом різних галузей науки. А до інтелектуальної еліти себе зараховують ті, які взагалі не здатні думати і формулювати нові ідеї.
Якщо згадати, скільки у нас європейського рівня науковців, інститутів та академій, то задумуюся: чому за 21 рік – жодного «Нобеля»? 2005 року американські сенатори подали як номінанта Президента України Віктора Ющенка. А цьогоріч Національна академія наук України висунула на здобуття Нобелівської премії Бориса Олійника, Наталія Королевська – Юлію Тимошенко. Ну, і? Мабуть, українці не були солідарні у підтримці претендентів. Чи увійшли вони до списку номінантів, яких розглядало журі – за правилами премії ми довідаємося аж через 50 років!
— Чи є рецепт успіху українців на світовій науковій арені? Можливо, варто додати оптимізму?
— Українці чомусь втрачають вміння бути успішними. І тільки наздоганяють усе те, що світ давним-давно відкрив. Хоча перемога Руслани Лижичко і Насті Петрик на пісенному Євробаченні, Ганни Ушеніної на світовому шаховому чемпіонаті та боксерські пояси чемпіонів світу Кличків дають шанс вийти за рамки лінивої нації. У нас є претенденти, кандидати, номінанти та оптимісти! Може, нам важко дається відчуття, що великими не стають – на великих нас обирають. Бо Господь у Судний день найперше запитає: «Що ти зробив із часом і талантами, які я дав тобі?» Думаю, треба розпочати із відродження поваги до особистостей. Має бути жорстке сито, яке залишає справді розумних і відданих. Серйозні заявки на премію з’являться, коли ми підтримаємо тих, хто вміє неповторним українським «я» відкривати щось цінне – загальнолюдське.
Я думаю, українцям є що сказати світові. Треба тільки навчитися усім разом великодушно підтримувати своїх геніїв. Тож на недалеке майбутнє бажаю всім українцям побачити в офіційному довіднику «Nobel foundation directory» імена видатних сучасників – наших громадян. Шануймося!
Спілкувалася Олена Нагога
