Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..
3 квітня 2013 року виповнюється 95 років з дня народження Олеся Гончара — письменника, літературного критика, громадського діяча. Його твори відомі далеко за межами України, їх перекладено більш як 40 мовами світу, багато разів вони перевидавалися, завоювали широке коло шанувальників.
А почався його довгий життєвий шлях у селі Ломівка, що знаходилося в передмісті теперішнього Дніпропетровська, а колишнього Катеринослава. Про це свідчить старша сестра митця. Там він народився 3 квітня 1918 р. у робітничій родині. Перед війною батько трохи працював у приміському колгоспі, де й загинув під час бомбардування ворожою авіацією. Мама також тяжко працювала, через що рано пішла з життя (синові було всього три роки). Сестра залишилася з мачухою, а його забрала до себе бабуся з дідусем у слободу Суху на Полтавщині.
Олександр Терентійович згодом зізнається: «...без неї, певно, я не став би письменником». Була вона неписьменною, була віруючою. Його дитячу спраглу уяву полонили «її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки. Вона була весела, любила пожартувати, погуляти на чиємусь весіллі — на таких святах вона була бажаною гостею, її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її. На фронті інколи здавалося — майже забобонно, — що це вона своїми благаннями відводить од тебе кулю».
Отже, перші уроки дала йому неписьменна селянка, і були то уроки добра й краси, чесності й душевного максималізму. Над усе мріяла вона, щоб хоч онук вивчився і став великим чоловіком. Адже змалечку жадібно тягнувся до книжки.
Семирічку хлопець закінчував у сусідньому селі. Мову і літературу викладав у нього старий досвідчений учитель, який прищеплював молоді «палку любов до рідного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім'я «Олесь»».
Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченка, чий «Кобзар» він читав вечорами бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко. Іван Нечуй-Левицький, Степан Васильченко, Андрій Головко, Григорій Косинка.
Наполегливо пробивав собі шлях до освіти. Спочатку був Харківський технікум журналістики. Студентський гуртожиток, літературний гурток, навіть пробував потрапити до студії при Будинку письменників ім. В. Блакитного. А насамперед багато працює над собою, пробує себе в різних жанрах. Досить активно почав друкуватися з 1937 р. — в «Літературній газеті», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові», «Піонерії»...
Ці перші проби пера помітили Ю. Яновський, А. Малишко, підтримував у творчих пошуках Петро Панч. Сам Олесь Гончар вважає ту пору справжнісіньким учнівством.
svit.ukrinform.ua
Маленька, але промовиста деталь тих часів: у листопаді того ж 1937 р. знищується ціла плеяда українських митців, неповторних талантів, серед них Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний. Микола Зеров... їхні імена надовго зникнуть ні сторінок історії літератури, припадуть пилом у спецфондах вилучені та заборонені їхні книги. На спорожніле місце цілеспрямовано готується нова зміна, яка покликана самозречено служити новій владі, правлячій ідеології, «найпередовішій і найправильнішій у світі», як тоді проголошувалося. Хто міг показати ясночолому, відкритому навстріч усім вітрам, такому спраглому до творчих знахідок юнакові багряну, пекучу кров його попередників на тому шляху, яким він намірився йти? А іншого шляху тоді просто не існувало. В ті часи Олесеві Гончару було лише двадцять літ.
У 1938 р. він вступає до Харківського університету. Ось його враження з тих часів: «Здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив в цей сонячний храм науки, де мовби ще витав дух славетного Потебні, академіка Багалія, де ось-ось, здавалося, зійде на кафедру зі своєю вольтеріанською усмішкою Олександр Іванович Білецький, щоб уразити нас блиском своїх імпровізацій. Я не помилився у своїх сподіваннях. Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці».
У ті роки пише оповідання, повість «Стокозове поле», наукове дослідження про «Мойсея» Івана Франка, збирає матеріал для роману про Григорія Сковороду.
Там же, в університеті, потоваришував із поетом, а пізніше автором відомого роману «Вир» Григорієм Тютюнником. Він же стане колись прообразом його головного героя в романі «Людина і зброя» — Богдана Колосовського. Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону. Їхня зворушлива дружба не згасне з роками.
svit.ukrinform.ua
Перше бойове загартування сержант-мінометчик Олесь Гончар одержав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше було його і поранено в липні 1941 р. вдруге — восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він Із гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. А міг же, як журналіст, літератор, прилаштуватися десь при штабі... Мав бойові нагороди — три медалі «За відвагу», ордени Слави і Червоної Зірки, медаль «За оборону Києва», Олівець і блокнот виймав лише в короткі години перепочинку. Тоді писалися вірші, що їх охоче друкувала фронтова преса, бо були в них думки й переживання звичайного солдата. Лише через 40 років Олесь Гончар укладе окрему їх книжку під назвою «Фронтові поезії» (1985). Тими ж дорогами війни проніс і заповітну мрію — якщо лишиться живим, написати про своїх бойових побратимів.
І ось війна закінчилася. На серці була водночас «гіркота втрат і хміль перемоги», нові сподівання. Навчання завершує ближче до рідної домівки, в Дніпропетровському університеті, там же спочатку і залишився асистентом на кафедрі. Невдовзі вступає до аспірантури при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.
Кортіло скоріше взятися за перо; почуття, пережиті на війні, побачене там переповнювало душу, збурену уяву. Сторінка за сторінкою пишеться перша велика річ — майбутній роман «Прапороносці». У 1946 р. в журналі «Україна» друкується блискуче романтичне оповідання О. Гончара «Модри Камень». Тогочасна вульгаризаторська критика перекреслює його за так звану тематичну недалекоглядність і фальш (кохання радянського солдата до дівчини-іноземки). Автора «проробляють» на зборах, йому загрожує виключення з університету, від нього зрадливо відвертаються однокурсники, за винятком кількох. Була серед них одна дівчина, яка згодом стане йому дружиною, народить сина і доньку.
А «Прапороносці» все ж пишуться помаленьку. Окремими частинами з'являються у 1946—1948 рр. спочатку в журналі «Вітчизна» (з легкого благословення Ю. Яновського). До автора приходять справжнє визнання і слава. Його приймають до Спілки письменників. 1948 і 1949 рр. присуджується аж дві Державні премії, які тоді називалися Сталінськими. Вони стали наче погони для майбутнього генерала і перепустками на подальшому шляху. Вже 1947 р. з'являється друком повість «Земля гуде» про полтавських підпільників, 1949 р. — збірка «Новели». У 50-х рр. їх вийде кілька. Тоді ж автор завершить і опублікує повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», дилогію про громадянську війну і революцію на Україні «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957). Всі ці твори, звісно ж, витримані у правильному ідейно-тематичному річищі.
Найпліднішими для Олеся Гончара як митця були 60-гі рр., позначені хрущовською «відлигою» в суспільстві після розвінчання на XX з'їзді партії «культу особи Сталіна».
У 1960 р. з'являється роман «Людина і зброя», удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка в 1962 р.; 1963 р. — роман у новелах «Тронка», за яку 1964 р. йому присуджується Ленінська премія. Ці нагороди накладали певні зобов'язання на митця. Але, на щастя, не засліпили його, не приспали, хоч того і домагалися ті, які їх присуджували.
По-перше, ці твори органічно вписалися в літературу «шістдесятників». Написані вони були наче зовсім молодим автором, а не загальновизнаним метром, який не дуже переймається зобов'язаннями і не турбується про своє майбутнє. Це була якась чудернацька гіора, коли друге цвітіння переживали П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко.
По-друге, справжнє задоволення від творчості, відносна розкутість фантазії окрилили його настільки, що він «забув» про те, що волею обставин і долі був, по-суті, невільником системи. Хоча нічого дивного в тому немає. Система тоталітаризму, принижень людської гідності, знищення совісті, честі, плекання покірних холуїв і фарисеїв породжувала також і непокірних. До них Олесь Гончар і належав.
У 1968 р. з'явився його славнозвісний «багатостраждальний» роман «Собор».
Твір цей мало не скинув із п'єдесталу визнаного вже владою класика «соціалістичного реалізму». Автора «ретельно» розкритиковано, а «Собор» на двадцять років став забороненим, викликаючи цим ще більший читацький інтерес. Для самого письменника то була болюча рана, яка довго не заживала, і водночас найбільша його гордість.
Відразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, Олесь Гончар змушений був «виправлятися», повертатися в загальне річище. Відтак з'явилися два романи — «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), повість «Бригантина» (1973). У них порушено важливі суспільні проблеми, але такі, які вже не дратували владу. Спробою витворити лебедину пісню Гончара-романіста була його «Твоя зоря» (1980), причому настільки вдалою, що за неї 1982 р. присуджено Державну премію СРСР. Опісля митець знову повертається до жанру, з якого колись починав, — новел, оповідань, але це вже не ранній Гончар-романтик. Це вже навчений багаторічним досвідом письменник-публіцист, якому нестерпно болять задавнені суспільні проблеми, і він не може мовчати.
Виступав Олесь Гончар і як літературознавець, культуролог, критик. Йому належать книги статей «Наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).
Як бачимо, у тяжкі й суперечливі «застійні» роки йому судилося нести свій генеральський хрест. Влада цілеспрямовано намагалася його приручити, зробити своїм. Нагород і посад йому не бракувало: академік АН УРСР, Герой соціалістичної праці, член ЦК КПУ, депутат Верховної Ради кількох скликань, голова Українського республіканського комітету захисту миру і член Всесвітньої Ради Миру, лауреат багатьох державних премій, Це і загальновизнаний авторитет на ниві української культури. Усі дванадцять років (із 1959 по 1971), коли він очолював Спілку письменників, як тільки міг намагався вберегти рідну мову, літературу, мистецтво загалом від остаточного зруйнування і знищення. У 60-х рр., за хрущовської «відлиги», під його егідою спішно поверталися до нас твори, раніше заборонені. Імена багатьох письменників було реабілітовано. Він завжди захищав переслідуваних владою побратимів по перу, першим сказав своє вагоме тоді слово про Василя Симоненка, назвавши його «витязем молодої української поезії», сприяв виданню «Виру» і удостоєнню його Шевченківської премії, боровся за Ліну Костенко і Григора Тютюнника, В. Земляка та І. Чендея. Дякуючи йому, після довголітнього замовчування повернулися до нас «Чотири шаблі» Юрія Яновського, хай цензуровані, але ж повернулися!
Відтоді з його іменем тісно пов'язане наше національне відродження. Особливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Установчий з'їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з'їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що відстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни.
Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 р.
svit.ukrinform.ua
«Кажуть: життя коротке... А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, — і то я. І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942 року, де нас 100 тисяч невільників, — теж я. А потім ті фронтові — страшні й чаруючі Альпи... І молода слава «Прапороносців»... І голгофа «Собору»... І госпітальна палата десь на Єнісеї, і асамблея ООН в Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові — все, все це увібрало одне-єдине людське життя...» — записав Олесь Гончар у березні 1994 року.
У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Героя України (посмертно).
За матеріалами svit.ukrinform.ua та ukrlit.vn.ua
