31 березня виповнилося 140 років iз дня народження духовного батька українського націоналізму Миколи Міхновського. До цього часу єдиний у світі пам’ятник Міхновському стояв над його могилою у Києві, на Байковому цвинтарі. Минулого тижня у рідному селі видатного українця — Турівка на Київщині — зусиллями патріотичних об’єднань і політичних сил встановили другий пам’ятник Миколі Міхновському (автор — київський скульптор Дмитро Чуб). Погруддя освятив священик УПЦ КП отець Олег.
Звертаючись до всіх досягнень Миколи Міхновського, може здатися, що він жив вічно, але доля відвела йому лише 51 рік. Політичний і громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної української партії, лідер Української народної партії, співорганізатор Української демократичної хліборобської партії, член Братства самостійників — це все про нього, Міхновського. Сила й енергетика цієї людини йшли від поезії Кобзаря, — в студентські роки майбутній правник долучився до «Братства тарасівців», розробив «Кредо молодого українця».
Україні потрібне військо!
З початком Першої світової війни Микола Міхновський перебував на фронті, але, будучи ідейним ворогом Росії, не хотів воювати і невдовзі перевівся до Києва, де служив у чині поручика у Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з’явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії.
Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців у складі австро–угорської армії, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у російській армії, але на той час його задум не знайшов належної підтримки царського військового керівництва.
У 1917 році Міхновський спрямував зусилля на громадсько–політичну діяльність та роботу у війську. З його ініціативи на початку березня було організовано проведення трьох військових віче, останнє з яких 11 березня ухвалило рішення про формування Першого українського полку імені Богдана Хмельницького. 16 березня разом з однодумцями було створено товариство «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка», яке ухвалило приступити до «згуртування всіх вояків–українців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України».
Людина «зі здібностями й амбіціями»
З ініціативи та зусиллями клубу імені гетьмана Полуботка було підготовлено проведення I Всеукраїнського військового з’їзду. Проте через малочисельність самостійникам не вдалося опанувати стихію українського військового руху. Політичні партії, що становили більшість у Центральній Раді (есери, есдеки та соціалісти–федералісти), створивши Військову комісію для керівництва військовими справами, перехопили ініціативу самостійників по проведенню Першого військового з’їзду.
З’їзд відбувся 5—8 травня 1917 року в Києві, в приміщенні Педагогічного музею (тепер Будинок учителя). Понад 900 делегатів, що представляли півтора мільйона військовиків–українців, з’їхались з усіх фронтів, флотів, гарнізонів і округів не тільки України, а й усієї Російської імперії. Характеризуючи склад делегатів з’їзду, Володимир Винниченко писав: «Не всі були свідомими, освіченими, національно організованими..., не вміли як слід говорити по–українськи, вони були найбільше крайніми, запальними, непримиримими «націоналістами»..., горіли бажанням зразу тут здійснити свою ненависть і свою любов».
На з’їзді панували радикальні погляди. На думку Міхновського, з’їзд мав поставити перед лідерами Центральної Ради чітке завдання негайної організації власних національних збройних сил. Проте, незважаючи на те, що серед делегатів з’їзду близько 45 відсотків становили прихильники самостійників, Міхновський не зміг провести ідею негайної «націоналізації армії на національно–територіальному принципі», хоча вона явно була необхідна. Самостійницька течія мала недостатній для цього вплив на громадську думку і політичні події в Україні. Але Микола Міхновський увійшов до складу створеного з’їздом Українського генерального військового комітету та продовжував займатися українізацією війська. У червні 1917 року самостійники сформували військову частину, яка проголосила себе Другим українським полком імені гетьмана Полуботка.
Військовий з’їзд делегував Миколу Міхновського до Центральної Ради. Та, на жаль, ідею створення українського війська з ентузіазмом сприймали лише українські військовики. По–пацифістськи налаштовані Володимир Винниченко і Михайло Грушевський вважали, що українцям немає з ким воювати. В одному з ранніх творів «Поміркований та щирий» Винниченко створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, у якому впізнавали риси Миколи Міхновського. Грушевський вбачав у ньому людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії». Відвідавши полк полуботківців, Винниченко закликав солдатів повернутися до своїх частин і вирушити на фронт. Натомість полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України та виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду. У своїх прокламаціях полуботківці заявляли: «Ми, українці–козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або півсвободи. Після проголошення Першого Універсалу (Другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку в Україні. Для цього ми всіх росіян і ренеґатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись iз Російським Урядом».
Виступ полуботківців
Вважається, що головним натхненником виступу був Микола Міхновський. Існував план повстання полку імені Полуботка з 3 на 4 липня 1917 року, складений, очевидно, самим Міхновським. Передбачалося: «1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі, що 2–й укр. імені Полуботка полк виступає; 2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва... На чолі повсталих має бути своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вести повстання».
У ніч iз 3 на 4 липня полк вийшов iз казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. Також не підтримав виступ полуботківців і полк Богдана Хмельницького, більше того, взяв участь у їх розброєнні. Його командир, полковник Юрій Капкан, був свого часу викликаний Міхновським із Симбірська та призначений командиром «богданівців». Міхновський узяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання плану проголошення самостійності. Він був втаємничений у самостійницькі плани полуботківців. Правомірно у даному випадку вважати Капкана стосовно Міхновського зрадником, або ж мовою сучасного політикуму — «тушкою».
У результаті 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня.
Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Його причетність обґрунтовували двома аргументами: по–перше, план організації полку імені гетьмана Полуботка напрочуд нагадував план створення з ініціативи Міхновського полку імені Хмельницького. По–друге, обґрунтування дій повсталих багато у чому перекликалося з ідейною позицією Міхновського і його прихильників. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, «авантюриста», Центральній Раді треба було усунути з Києва. За наполягання Винниченка військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. На фронті або у військових в’язницях опинилося й багато інших самостійників.
Те, що українську державність потрібно захищати зі зброєю в руках, Грушевський зрозумів лише напередодні проголошення IV Універсалу, коли під стінами Києва вже стояли більшовики. Відтак Українську державу довелося захищати невеликим військовим частинам і нашвидкуруч підготовленому патріотичному юнацтву. Хто знає, як би повернулася історія українського державотворення, якби в далекому 1917 році політичні мужі, які взялися творити майбутнє нації, дослухалися до передбачень Миколи Міхновського?
Ще раз Міхновський звернувся до військової справи у червні 1919 року, коли хлібороби–демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбоєздатніших з’єднань української армії — Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця — встановити в Україні військову диктатуру. Рішення було однозначним — «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього». Окрім того, Міхновський хотів запропонувати Болбочану поповнити його частини «добровольцями–хліборобами», яких на той час налічувалося близько 3 тисяч. У подальшому Українська демократична хліборобська партія спільно з Союзом хліборобів–власників висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тисяч осіб. Здебільшого — представників українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення.
Сповнений рішучості і надій реалізувати свою ідею самостійності України, Микола Міхновський не здогадувався, що місія до Болбочана стане його останньою політичною акцією. Петра Болбочана було заарештовано та страчено. Сам Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Важка хвороба підірвала його здоров’я. До того ж він був повністю виключений з політичного життя.
Сьогодні ж історики переконані: відсутність широкої підтримки ідеї Міхновського щодо розбудови українського війська на національно–територіальних засадах як і загалом ідеї державної самостійності України стала чи не найважливішою із причин поразки Української революції 1917—1921 років.
Однак праця його життя не пропала намарне. Саме «Самостійна Україна» Міхновського стала тим фундаментом, на якому через кілька років після поразки Української революції постала Організація українських націоналістів. Ідеологи ОУН — Андрій Мельник, Євген Коновалець, а пізніше й знакові поети Олег Ольжич і Олена Теліга — доповнили й осучаснили проголошені на початку ХХ сторіччя ідеї Миколи Міхновського. А пророчі слова з його праці «Самостійна Україна» стали основою моралі українського націоналіста.