Один з найпопулярніших сучасних драматургів, француз Ерік-ЕммануельШмітт сказав про свою п’єсу «Загадкові варіації»: «Мої герої говорять багато, але вони дуже рідко говорять правду. В іншому випадку не було б гри на публіку. Тільки-но вони б починали говорити істину, життя стало б заперечувати її. В іншому випадку я б не зміг показати, віднайти гри одного перед іншим, щоб відкрити всю правду… Люди по-різному реагують на шлях вирішення цієї історії кохання. Але саме такою була моя мета».
Цей твір був написаний спеціально для бенефісу Аллена Делона, який перед тим довго відмовлявся від участі у театральних виставах. Уперше виставу «Загадкові варіації» зіграли в Парижі 1996 року. Відтоді вона мандрує сценами світу, маючи властивість приваблювати режисерів та акторів – майстрів.
Успішними стали постановки «Загадкових варіацій», зокрема, у Львівському театрі імені М. Заньковецької , де ролі героїв-співрозмовників виконали Богдан Козак і Олег Стефан. У Московському академічному театрі імені Є. Вахтангова образи втілювали Василь Лановий та Євген Князєв.
І ось нова зустріч з п’єсою. Цього разу на сцені Київського Молодого театру. Постановку здійснив Андрій Білоус, а в ролях письменника Абеля Знорка і «журналіста» Еріка Ларсена – провідні актори колективу, заслужені артисти України Станіслав Боклан і Олексій Вертинський.
«Жанр вистави визначено як «дуель», адже всі дуелі відбуваються з кохання до жінки, — каже режисер-постановник Андрій Білоус. – Це натяк на те, що крім двох героїв, є ще Вона. Це любовний трикутник, у якому фізично відсутній один кут, але насправді саме він – найголовніший».
Справді, незрима присутність тієї, яка духовно об’єднала цих двох чоловіків – Елен Меттернах ( у заміжжі – Ларсен) – відчувається протягом усього спектаклю. Але така різна любов до неї обох персонажів – лише одна сюжетналінія, нею не вичерпується вся тематика сповідальної п’єси й вистави. Тут ідеться про багато екзистенційних речей – про те, як рідко ми буваємо собою, тому що нам заважають наші комплекси, фобії й забобони; як часто плутаємо любов із пристрастю і створюємо собі фальшивих кумирів; як боїмося розкрити душу іншій людині, а саме у відвертій сповіді людина пізнає себе.
Так сталося і з героями «Загадкових варіацій», де поєдналися ознаки детективу, психологічної драми. Та й лірики, замішаної на сльозах, тут теж вистачає. Особливо наприкінці. Коли можна тільки шкодувати за втраченим.
Та в напрузі глядачів тримають упродовж усієї сценічної «дуелі» без антракту. Від самого початку не полишає думка: щось тут не так. Ця зустріч не випадкова, і не звичайне інтерв’ю, а може, й зовсім не інтерв’ю…
Надто багато підстав так думати. Дуже вже прискіпливий журналіст (що цілком нормально для його професії) однак не може приховати, що кожне слово співрозмовника пропускає крізь душу.
А знаменитий письменник, який живе на безлюдному острові, ніби й ненавидить представників преси, і робить спроби припинити бесіду, та все ж…продовжує її.
У прем’єрних показах «Загадкових варіацій» іще тільки формується дует Олексія Вертинського й Станіслава Боклана, хоч вони неодноразово були сценічними партнерами. І хочеться сподіватися, цей дует стане гармонійним. Бо поки що він таким не є.
Олексій Вертинський розкриває свій образ поступово, органічно, без зайвого пафосу. І зайвого галасу. Манера гри Станіслава Боклана- нерівна: у перших сценах він чомусь сильно кричить. А роздратування Нобелівського лауреата від вторгнення в його дім і життя можна було б зобразити інакше, тонше. Лише всередині вистави палітра акторських барв С. Боклана ширшає, і дует врівноважується.
Образною є сценографія Володимира Карашевського: у кімнаті Абеля Знорка всі меблі білі – кольору півночі, де живе відлюдник. Угорі бачимо три пари білих екранів. Зображення на них з’являється тільки тоді, коли щось відоме достеменно. На початку вистави це полярні пейзажі. Під час його розмови з Еріком Ларсеном у моменти, які можуть з’ясувати істину, екрани спускаються над головами героїв. Та загадки лишаються, й екрани знов піднімаються. Лише наприкінці бачимо на них обличчя тієї, що стала для героїв Загадкою життя.
Тетяна КРОП
