Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі» 9 листопада 2012 року в «День української писемності та мови» хоче нагадати про продовження Третього Міжнародного Українського Літературного конкурсу «Козацька балачка», темою якого є «Битва під Синіми Водами», яка відбулась 650 років тому, тобто у 1362 році (на 18 років раніше Куликовської Битви) й підірвала могутність Золотої Орди, поклавши початок визволення українських земель від татаро-монгольського іга.

Панове товариство! Нащадки гордих лицарів степу Запорозьких козаків!

Ми – сучасні українські козаки, правнуки Запорожців, вирішили саме в цей день здійснити чергову козацьку «шабельну атаку» щодо оборони гідності нашої прадавньої української мови, дарованої нам Господом Богом.

З нагоди відзначення «Дня української писемності та мови» в приміщенні Войськової скарбниці Козацького селища «Мамаєва Слобода» відбудеться авторський концерт Заслуженого артиста України, одного з найвідоміших кобзарів сучасної України, громадського діяча Тараса Компаніченка. Початок заходу 9 листопада 2012 року о 19-30.

Дрес-код заходу – вишиванка.

Вже вкотре, числа 9, місяця листопада, в нашій молодій суверенній Державі, котра має тисячолітню історію формування рідної мови, відзначається «День української писемності та мови».

Центральна Україна є колискою українського козацтва, на території якої в далекому середньовіччі наші прадіди спілкувались між собою «козацькою балачкою».

Сформована на споконвічних козацьких територіях, в так званому «козацькому поясі» Середньої Наддніпрянщини, «козацька балачка» законсервувала в собі козацькі говори кінця 18 століття, а відтак, не має практично жодних розбіжностей із сучасною літературною українською мовою, котра також сформувалась на основі цих же самих центрально-українських говорів. Адже на Південній Київщині та Черкащині до цього часу «балакають»... І це не дивно, адже це – спадкові корінні козацькі землі, так би мовити «колиска» всього козацтва.

Хочемо звернути увагу сучасників, а особливо тих, які, розмовляючи російською, чомусь називають себе українськими козаками, що необхідною передумовою того, аби тебе записали до одного з 38 куренів Війська Запорозького Низового, крім православного віросповідання та вправного володіння зброєю, було обов`язкове володіння претендентом «козацькою балачкою», цебто староукраїнською мовою. Людина, котра не розмовляла українською, козаком бути не могла. Так було споконвіку гарантовано на наших козацьких землях дідівським «звичаєвим правом» Війська Запорозького Низового. Таким чином, слова «козак» і «українець» є синонімами.

Саме тому, Козацька Спадкова Духовна Республіка на «Мамаєвій Слободі», керуючись звичаєвим козацьким правом та гаслом «Мамаєвої Слободи», яке звучить як «реконкіста» (ісп. «відвоювання»), 4 червня 2012 року, в День Народження письменника Олександра Ільченка, автора славнозвісного химерного роману з народних вуст «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», оголосила про проведення Третього Міжнародного Українського Літературного конкурсу «Козацька Балачка» , темою якої, як уже говорилось вище, є висвітлення подій 650-річної давності – битва наших прадідів «чубатих слов`ян» по визволенню від Золотоординського іга. Нагадуємо, що ця битва 1362 року, котра відбулась на 18 років раніше від розпіареної російськими імперськими істориками битви на Куликовому полі (Куликовська битва 1380р.), насправді й зламала становий хребет татарської окупації та зумовила до початку відновлення нашої державності.
Історична розвідка про Велику «Битву на Синіх Водах» у 1362 році.

У 2012 році виповнюється 650 років переможної Синьоводської бит­ви 1362 року литовсько-руського війська на чолі з князем Ольгердом над татарськими ордами ханів Котлубуга, Качибея і Дмитра-Солтана.

Вона є визначною історичною подією українського, литовського і білоруського народів, яка має стояти в ряду славних героїчних подвигів і вселяти почуття гордості та великої поваги до наших далеких предків.

Саме Синьоводська битва (на 18 років раніше Куликовської) підірвала могутність Золотої Орди, поклала початок визволенню слов’янських народів від татарського поневолення та їх об’єднанню в рамках Велико­го князівства Литовського і Руського, започаткувала інтеграцію руських земель із європейськими державами і народами на засадах і формах, відмінних від абсолютистської монархії Московії.

Із занепадом Київської Русі у XIII ст. та Галицько-Волинської держави, що була спадкоємицею Київської Русі, інтенсивне державотворення на початку XIV ст. розпочалося у литовського етносу. Прискоренню процесів державотворення у литовців сприяла їх боротьба проти німецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену. Серед литовських князів провідну роль відігравав князь Міндовг (1230—1263). Саме йому близько 1240 року вдалося завершити утворення нової литовської держави.

У XIV ст. відбулася поступова «займанщина» Литвою руських земель та формування нового державного утворення – великого князівства Ли­товського, Руського і Жемайтійського.

Литовці не пригнічували самобутності та самосвідомості українського і білоруського народів, що й зумовлювало на той час стійкість цього об’єднання. «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо» – було їх правилом. Як зазна­чав Михайло Грушевський: «Вони приймали православну віру, місцеву куль­туру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями».

Великий князь Литовський Гедимін (1316—1341 рр.), по суті, завершив розпочате Міндовгом приєднання до своєї держави Полоцького і Турово- Пінського князівств, Берестейщини і Підляшшя та північно-руських земель почав іменувати себе королем литовським і руським.

Київ, на той час розорений татарами, стояв на межі кочування ординців і майже втратив значення центру Руської землі.

Після загибелі 1340 року останнього правителя Галицько-Волинської держави короля Болеслава-Юрія II розпочалася тривала війна між Литвою і Польщею за спадок Галицько-Волинської держави, що тривала фактич­но до Кревської унії 1385 року. У польсько-литовському конфлікті симпатії населення Волині і Галичини перебували на боці литовських князів.

У 1349 році польський король Казимир III (1333—1370) все ж приєднав Галичину до Польщі, а Волинь залишилася за Литвою.

Син Гедиміна — Любарт (Дмитро в християнстві) від 1340 року закріпився на Волині і номінально вважався галицько-волинським князем, хоча фактич­но його влада поширювалася лише на Волинь. 1347 року Любарт підкорив Галичину своїй владі. Хан Золотої Орди визнавав Любарта верховним пра­вителем і підтримував його у відсічі агресії Польщі та Угорщини.

1349—1352 рр. війна Польщі з Литвою відновилася з новою силою. Лит­ва зайняла міста Холм, Белз, Луцьк, Володимир, Берестя. Литву у війні проти поляків, які зазіхали на Поділля, підтримували татари.

У боротьбі за галицько-волинські землі дії литовських князів активно підтримувалися руською знаттю.

Князь Любарт володів також землями північного Поділля, зокрема містечком Любартовим (давнім Болоховом – стольним градом Болохівської землі, підкореної свого часу королем Данилом Галицьким). Ця незалежна земля знаходилася на прикордонній території з Київською, Волинською і Галицькою землями і була місцем зіткнення їх інтересів із ординцями.

Другий син Гедиміна — Ольгерд (1345—1377) захопив 1359 р. Брянськ, ви­йшов на кордони Чернігово-Сіверщини та Київщини. На той час Золота Орда, позбавлена консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно- адміністративної системи, почала невпинно розпадатися. Протягом 1359- 1361 років у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів. Ординсь­ка держава розпадається на дві частини з кордоном по Волзі.

Скориставшись сприятливими стратегічними умовами, Ольгерд по­ширив владу литовсько-руського князівства до Прип’яті й Тетерева, оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою части­ною Переяславської землі.

У 1362 році князь Ольгерд, врахувавши ці сприятливі обставини, а також використавши поліпшення на той час відносин із Польським королівством і Німецьким орденом, виступив проти ординського влада­рювання в межиріччі Дніпра і Дунаю з метою завоювання Поділля.

Початковий склад війська Ольгерда сформовано у володіннях Коріятовичів, у землях Андрія Полоцького, у Пінському князівстві Петрикія Наримонтовича, а та­кож були залучені полки заславського володаря князя Явнута під орудою його сина Михайла. Військо Ольгерда згодом значно поповнилося волинськими дружинами князя Любарта і військовими ополченцями з інших територій.

У Києві на той час правив золотоординський ставленик Федір і татарська зало­га, що виключало момент раптовості і могло викликати необхідність облоги Києва. Тому, найбільш вірогідно, що для пересування литовсько-руських військ на Поділля, Ольгерд обрав шлях через Волинь, де володарював його брат князь Любарт. Це був найбільш економічно розвинутий регіон зі значним населенням, із численними водоймами і пасовиськами для коней, із постачанням війська, поповненням опол­ченцями. Крім того, цей маршрут дозволяв забезпечити відносну потаємність пере­сування військ, оскільки райони їх зосередження знаходилися на значній відстані від татарських володінь.

Улітку 1362 року Ольгерд завоював Корчів (нинішній Корець на Рівненщині), що був переданий Любартом 1341 року Федору Острозькому. Град був центром удільного князівства та перебував під татарським контролем. У Рогозькому літописі 1396 року говориться: «...Того же лета Литва взяли Коршевь и сотворив­шася мятежи и тягота людемь по всей земли. Тое же осени Ольгерд Синюю воду и Белобережіє повоеваль». Літописні Синя Вода і Білобережжя – найвірогідніше, нинішні Уланів на Сниводі і Старий Острополь побіля річки Случі. Ймовірно, пред­ставники давнього роду князів Острозьких брали безпосередню участь у взятті Корчева, який зразу ж перейшов до них як колишніх власників. Протатарські загони, що обороняли Корчів, були вщент розгромлені. По зайнятті Корчева, повністю була перекрита дорога до союзників татар – поляків. Військо Ольгерда прямувало, найімовірніше, верхів’ям річки Корчик на південь князівства у напрямку Любартова, де з’єднались із дружиною князя Любарта та волинським ополченням для наступу на Поділля.

У серпні 1362 року всі хоругви князя Ольгерда зосередилися у Любартові (нині місто Любар, районний центр Житомирської області, на річці Случі) і завершували приготування до вирішальної битви.

Ординці, зазнавши поразки в Корчеві, зрозуміли, що вирішальної битви не уникнути, тому готувалися виступити спільними об’єднаними силами чамбулів трьох татарських ханів, а саме:

хана Котлубуга- правителя «лівобережної» тьми, якого визнавали за сина кримського намісника Кутлук-Тімура;

хана Качибея (Бек-Ходжи) – правителя «правобережної» тьми Перекопської орди, вплив якої розповсюджувався й на Північне Причорномор’я від Дніпра до Дністра;

хана Демитрія-Солтана, християнина, правителя князівства Феодоро і, водночас, правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському межиріччі, чиї кочовища знаходилися біля Дністра в межах Карпат, низин Пруту, Дунаю, а також усього Поділля.

Татари зустріли військо Ольгерда на пограниччі своїх володінь, найімовірніше, на річці Синя Вода (нині Снивода).

Князь Ольгерд дуже вдало вибрав місце битви, так звану «підкову» в районі тогочасного граду Синя Вода (нині Уланів Хмільницького району Вінницької області), що утворилася вигином ріки Сниводи (Синьої Води) та крутим бере­гом притоки Витхли, що впадає у Сниводу. У «підкові» знаходилося поле довжи­ною майже 7 кілометрів і шириною до 3 кілометрів, на якому 15 вересня, про що свідчать більшість джерел, війська зійшлися для вирішальної битви.

Мацей Стрийковський так описав битву: «Татари з шаленим завзяттям розпо­чали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сути­чок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А Литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашно­му бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів зі стрілами наскочили з боків й дов­гими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше ви­тримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля».

Татари, кидаючи своє спорядження, з перманентними сутичками від­ходили в напрямку Чорного шляху. Литовсько-руські війська переслідували супротивника,знищуючи його з обох берегів уздовж Сниводи,найчастіше біля переправ, наздоганяючи ординців по степах і ярах. Дослідники та краєзнавці стверджують, що значні бої відбулися в районі нинішніх сіл Петриківці, Уланів, Воронівці, Пагурці, Рибчинці, Мар’янівка, Скаржниці, Пустовійти, Зозулинці, Чернятинці, Білий Рукав, Сьомаки, Жданівка, Курилівка, Сербанівка та ін...

Мацей Стрийковський писав: «Після цієї битви литва і русини зібрали кілька десятків табунів татарських коней і верблюдів».

Жертв було дуже багато, про що свідчить наявність великих могил-курганів понад Сниводою та в багатьох селах Присниводдя, але пере­важна більшість із них тепер занедбані, розорані і належним чином не досліджуються. Місцеві жителі й донині знаходять тут поіржавілі наконечни­ки списів, дротиків, стріл, уламки мечів, бойових сокир тощо.

Після битви на Синій Воді військо Ольгерда зайняло Божський Острів (нині місто Хмільник), Торговицю-Веницю (нині Вінниця), оволоділо Болохівщиною, у тому числі й Білобережжям. Згодом литовсько-руські війська зайняли Білу Церкву – важливий форпост татар на південних підступах до Києва, а також Звенигород (під Києвом) і саму столицю колишньої давньоруської держави.

Зайняття Києва відбулося без особливої боротьби: Ольгерд змістив ор­динського намісника Федора й передав Київ в управління своєму синові Во­лодимиру.

Подільською землею Ольгерд нагородив племінників, синів брата Коріята (в хрещенні — Михайла): Юрія, Олександра, Костянтина та Федора, які управляли всім Поділлям, іменуючись його князями і господарями. За наказом князя Ольгерда брати Коріятовичі укріпили на Поділлі низку посе­лень, насамперед: Смотрич, Бакоту, Кам’янець, Вінницю, Брацлав, Немирів, Сокілець, Хмільник та ін.

Клекоче Снивода, клекоче,
Гойдає спомини, мов стяг,
Повідати нащадкам хоче
Одну сторіночку звитяг.

Як біля річки, в полі браннім,
Бряжчала сталь, лилася кров,
Як завойовники погані
Тікали звідси стрімголов.

Тікали... Факти штука вперта.
І цей факт, друже, занотуй:
Хмільник почався від Ольгерда,
Це тут Ольгерд добив Орду...

На Синьоводську битву тривалий час накладалося «табу». Ні російській, ні польській історіографії не вигідною була правда про неї. Проте, можемо з упевненістю констатувати, що саме завдяки битві на Синій Воді, було по­кладено початок звільненню українських земель від ординського понево­лення. Відтоді Золота Орда вже не змогла відновити над ними свою владу.

Саме на полі славної переможної битви знаходиться відправна точ­ка нашого європейського вибору, що утвердився після перемоги на Синій Воді у складі Великого князівства Литовського і Руського. Український, литовський і білоруський народи мають свято зберігати у пам’яті подвиг героїв Синьоводської битви, які здолали сильного і жорстокого ворога у боротьбі за свою незалежність і поклали початок визволенню наших зе­мель від гніту Золотої Орди. 650-та річниця Синьоводської битви має ста­ти віхою відродження правди про цю вікопомну січу, відтворенням в пам’яті реальних історичних подій, оцінкою у всій повноті значення спільної русько-литовської перемоги на легендарній Синій Воді.

Автори: С.Литвин; М.Пашковець
Батько Небесний, прости гріхи наші, ми каємось! Благослови добре діло зробити.
Во ім`я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.