Навесні 1653 року каральний експедиційний корпус польського магната Стефана Чарнецького раптово вдерся на територію козацької Держави Богдана Хмельницького. Першим його зустрів буферний (прикордонний) Кальницький (Вінницький) полк, на чолі якого стояв Іван Богун.

Шляхетські панцирні хоругви Речі Посполитої нараховували більше 15 000 шляхти та німецьких ланцкнехтів. Польський корпус, попри значну кількість обозу, рухався «Чорним шляхом» надзвичайно швидким маршем із Північно-Східної Волині (тепер Житомирська обл...). Корпус минав маленькі укріплення, а польська розвідка, напевне, знешкодила козацькі прикордонні форпости. Тож Іван Богун дізнався про навальне просування ворога своєю територією вже тоді, коли поляки були практично під полковим містом Кальник (тепер село Іллінецького р-ну Вінницької обл.).

На збори не було часу, адже ранньою весною майже всі козаки були по домівках. Заскочений зненацька полковник Іван Богун, розіслав гінців до найближчих від Кальника сотень, аби їх силами перекрити просування «Чорним шляхом» поляків до Умані. По тривозі було зібрано лише чотири сотні козаків: Кальницька сотня, котра нараховувала 198 козаків, Балабанівська – 51козак, Терлицька – 100 козаків, що відносились до Кальницького (Вінницького) полку та Цибулівська сотня Уманського полку, в реєстрі якої значилось 216 козаків. Певна справа, не всі козаки, що значились у реєстрі, змогли вчасно прибути у місце збору. Таким чином Іван Богун зумів мобілізувати лише близько чотирьохсот козаків. За приблизними підрахунками на одного козака приходилось до сорока польських жовнірів та німецьких найманців. Маючи такий нечисленний загін, полковник Іван Богун, будучи неабияким стратегом, прийняв єдине правильне рішення – заблокувати «Чорний шлях» у напрямку Умані. На півдорозі до Умані, на відстані одноденного кінного переходу від містечка Кальник, обіч «Чорного шляху», над річкою Конилкою, здавна стояло козацьке містечко – Монастирища (тепер Монастирище). На той час містечко було добре укріпленою фортецею, оперезане численими вовчими ямами, шанцями, ровами та частоколом, головним опорним пунктом фортеці був замок. Укріплення козацької твердині стояли на узвищі природного мису, оточеного з трьох сторін урвищами ярів, по яких з південного та північного боку серед боліт протікала річка Конилка зі своєю притокою. На пагорбі протилежного берега річки Конилки , також оточеному крутими ярами, знаходилась укріплена палісадом фортеця козацької слободи Аврамівка. Саме за її оборонними валами Іван Богун завбачливо розташував частину своєї кінноти. Таким чином, панцерні хоругви Стефана Чарнецького могли приступитись до Монастирищенської фортеці лише із рівнинної місцевості західного боку, яка зараз називається Завалля. Запеклі бої під Монастирищами між карателями та козаками розпочались 20 березня і тривали без зупинку дві доби.

Із середини фортецю захищала Цибулівська сотня Уманського полку сотника Дрозденка та частина кінноти Івана Богуна. Після дводенного штурму, як пише Самійло Величко, поляки підпалили в кількох місцях частокіл, підпалили також і замок. В ночі під прикриттям диму, що густо застеляв фортецю та околиці, Іван Богун вивів частину кінноти з Аврамівського укріплення. Цей невеликий козацький підрозділ одягнув на себе кожухи, вивернуті по-татарськи вовною наверх і зайшов до поляків у тил, використавши «Галайову греблю», котра через глибокий яр сполучала село із фортецею. Ось як пишуть про це учасники тієї битви – польські шляхтичі В.Каховський та Твардовський: «Військо вдерлось в міські пригороди, уже захопили фортечний вал, уже сотник Дрозденко був убитий, уже повидирали кілля (частокіл валу). Всі сподівались, що місто ось-ось буде захоплено…». Шляхтич Твардовський також пригадав, що після несподіваної появи Івана Богуна лише з кількома десятками козаків в тилу, які з татарськими хижими криками та завиванням, навально вдарили розпашілим від бою польським хоругвам у спину: «Наші, як ошпарені, кинули свої обози і вантажі, поранених і хворих. Тікали так, що за ніч сім миль пробігли…». Шлях втечі коронного війська проходив через козацьку слободу Летичівку та густий дубовий ліс. В продовж п’ятнадцяти кілометрів вся дорога в сторону сотенного містечка Цибулів, якою «до лясу» дременули поляки, рясно була вкрита, посіченими на пень, тілами німецьких найманців та польських гонорових карателів… Самійло Величко сповіщає, що поляки панічно тікали в сторону містечка Цибулів (Черкаська обл.) і називає втрати поляків 6 тисяч убитими, та обоз, який вони кинули під Монастирищами.

З Умані на допомогу Івану Богуну із кількома полками спішив сам Гетьман Богдан Хмельницький, проте запізнився. Довідавшись про блискучу перемогу козаків під орудою Івана Богуна – «Був дуже задоволений і реготав з польської шляхти».

Гора, на якій після боєвиська стояло Запорозьке Військо, поруч із Монастирищенською фортецею й донині називається Кошовою. Тобто горою, де розташовувався козацький Кіш (табір).

Принагідно хочемо нагадати, що 28 січня 2012 року на «Мамаєвій Слободі» вже була відтворена «Дрижопільська битва» під Охматовим 1655 року (Жашківський р-н Черкаської обл...). Тож продовжуючи традицію нагадування сучасникам про славні перемоги козацької доби, сповіщаємо, що з нагоди перемоги козацького загону Кальницького (Вінницького) полковника Івана Богуна, що відбулась 20-21 березня 1653 року під Монастирищами (тепер районний центр Черкаської області), козацьке селище «Мамаєва Слобода», з метою збереження історичної пам`яті наших прадідів – лицарів Війська Запорозького Низового, продовжує реконструювати битви, в яких запорожці здобували перемоги, обстоюючи Незалежність України.

Тож, року Божого 2012, місяця березня, числа 24 о 12-00 розпочнеться реконструкція бою козаків Івана Богуна проти карального корпусу Речі Посполитої.

Відтворення драматичних подій березня 1653 року відбудеться за участі козаків «Мамаєвої Слободи» та польської діаспори в Києві. Польську діаспору представлятиме пан Ян Погожельський, що у ролі магната Стефана Чарнецького очолюватиме польських «крилатих гусар» та жовнірів панцирної хоругви. Козацьку фортецю Монастирища оборонятимуть козаки «Мамаєвої Слободи» на чолі з козаком Левушківського куреня Війська Запорозького Низового — Костянтином Олійником та підрозділом реєстрових козаків Печерської сотні Київського полку під керівництвом отамана Олександра Харченка. Роль полковника Івана Богуна дісталась наказному отаману Олегу Юрчишину. Його ж козаки, переодягнені у вивернуті по-татарськи кожухи, як і тоді в березні 1653 року, «раптово» вдарять у тил «крилатим гусарам» Стефана Чарнецького…
Реконструкція бою триватиме кілька годин. Серед хмар диму, що покриватиме козацьку фортецю ревітимуть гармати, стрілятимуть мушкети та пістолі, козаки сходитимуться врукопаш із польськими жовнірами…

Панове товариство!

Приміщення моєї школи розташовувалось на «Кошовій горі». Тож кожного ранку, простуючи на уроки дорогою по якій тікали ляхи до лісу, я думками переносився в далеке минуле мого козацького Монастирища. Дід показував мені козацьку криницю, що знаходилась у дубовому лісі на півдорозі між Цибулевом та Монастирищами. За давніми переказами, коли надходив тривожний сигнал із «Чорного шляху», саме ця криниця слугувала збірним пунктом для козаків під час зборів на війну.

Найперші згадки про українське козацтво з`явилися в Західній Європі на рубежі XV-XVI ст. Одна з таких писемних згадок про козаків зустрічається в «Генуезькій хроніці» ще за 1474 рік. Як свідчать тогочасні літописці, найперші козацькі слободи розташовувались на межі з «диким степом», обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху», вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож, колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Черкаської, Вінницької та Київської областей України. Недарма ж, укладаючи карти Європи, західноєвропейські картографи XVI- XVIІ ст... вказували на них латиною: «Ucrania – terra cossacorum», що означає: «Україна – земля козаків».

Французький інженер-картограф Гійом ле-Васер де-Боплан, напередодні повстання Богдана Хмельницького, укладаючи Генеральну карту України, описує підкову козацьких фортець та слобід, що розташувалась між північним та південним розгалуженнями татарського «Чорного шляху», вздовж річок Гірський Тікич, Конилка та Соб. Тепер це території Монастирищенського та Жашківського р-ну Черкаської області та Іллінецького та Погребищенського р-н Вінницької області. Південне та Північне розгалуження ординського «Чорного шляху» сполучались як раз за селом Коритня Монастирищенського р-ну. Крім Коритні, на густозаселеній козаками території теперішнього Монастирищенського району, на карті Боплана позначена козацька слобода — Княжа Криниця, слобода – Полонне, слобода – Івахнова Гребля, слобода – Цибулів, фортеця – Зубрік (тепер Зюбриха), слобода – Терлиця, фортеця в селі Аврамівка та фортеця в містечку Монастирище. За кілометр від слободи Терлиця, розташовується давнє козацьке село Левухи. Саме тому козаки які мешкали на цій території, йдучи на Січ, записувались до Левушківського куреня Війська Запорозького Низового. Козаки, які ж мешкали північніше Монастирища, записувались до Конелівського куреня Війська Запорозького Низового (тепер село Конела, Жашківський р-н, Черкаської обл...).

Територія Монастирищенського р-ну в часи існування Держави Богдана Хмельницького була розділена між двома полками: Кальницьким (Вінницьким) та Уманським. Північно-східна частина району постачала козаків до Цибулівської, Бузівської (село Бузівка, Жашківського р-ну), Бутянської (село Ботвинівка, Христинівського р-ну) та Івангородської (село Івангород, Христинівського р-ну) сотень Уманського полку. Південно-західна ж частина Монастирищенського р-ну постачала козаків до Терлицької (село Терлиця) та Балабанівської (село Балабанівка, Іллінецького р-ну Вінницької області) сотень Кальницького полку. Кальницький полк був заснований у 1648 році на початку великого повстання Богдана Хмельницького. Полковником Кальницького полку був Іван Богун.

Під час складання реєстру Війська Запорозького Низового 1649 року до Кальницького полку було вписано 2050 козаків. Кальницький полк призначався для прикриття північного та південного розгалужень «Чорного шляху» від татар та з боку військ Речі Посполитої. Кальник, що згадується як полкове місто в 1649 році, на жаль тепер є звичайним селом Іллінецького р-ну Вінницької області і розташовується на річці Соб (ліва притока Південного Буга).

В часи Радянського Союзу міста козацької слави, а особливо полкові та сотенні, навмисне зазнавали «історичного забуття» та робились другорядними. Таким чином, ідеологи нової імперії позбавляли людей уваги до власної героїчної козацької історії. Дуже прикро, але не всі козацькі слободи та містечка позначив на карті французький інженер-картограф Гійом ле-Васер де-Боплан. І тепер читаючи історію сіл Монастирищенського району Черкаської області, здебільшого знаходиш відомості про їх заснування польськими магнатами на початку XVIII ст..., хоча їх справжня історія, як прикордонних козацьких слобод, набагато давніша.

Напередодні повстання Богдана-Зиновія Хмельницького на території Монастирищенського району мешкало щонайменше 3 000 козаків та їх родин. Козацькі залоги розташовувались по берегах річок Конилка, Гірський Тікич та Соб у незначній віддаленості від татарського «Чорного шляху», який ніс українцям щохвилинну небезпеку полону, смерті, рабства, руїни. Козаки кожної із сотень розселялись не більше ніж 50 кілометрів від нього, тобто на відстані одноденного кінного переходу. Тож у випадку тривоги, козак протягом однієї доби міг дістатись до пункту збору. Боплан позначав на своїй карті лише головні, як він вважав, опорні пункти козацтва. Тому на карті не позначені такі давні козацькі села та слободи Монастирищенського р-ну Черкаської обл... як: Завалля, Аврамівка, Летичівка, Бачкурине, Княжики, Зарубинці, Сарни (Охрімів), Попудня, Шабастівка, Половинчик, Княжа Криниця, Леськове, Петрівка, Матвіїха, Теолин (Телгин) та багато десятків козацьких хуторів, назви власників яких стерлись під час колективізації 30-х років минулого століття.

Користуючись нагодою реконструкції бою козаків Івана Богуна проти набагато численнішого карального корпусу Речі Посполитої, я звертаюсь до своїх земляків з проханням осмислити уроки національно-визвольної боротьби козацької доби й запитати Вас, панове правнуки козаків, словами Т.Г.Шевченка:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Давайте не будемо байдужими до історії рідного краю.

З серця столиці України – селища «Козака Мамая», щиро по-козацьки, запрошую вихідців із Монастирищенського району Черкаської області та Іллінецького району Вінницької, спільно з козаками «Мамаєвої Слободи» 24 березня 2012 року відзначити перемогу славного полковника Івана Богуна.

З належною шанобою
Костянтин Олійник

Козак Левушківського куреня Війська Запорозького Низового
Генерал-Хорунжий українського козацтва.
«Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх» (Богдан-Зиновій Хмельницький)
«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»