От і майже добігає кінця 2011 рік: до Нового року залишилось трошки більше місяця. Вже можна підбивати підсумки цього року.
2011 рік проходив під знаком Лесі Українки та Івана Франка – митців, які підняли українську літературу до світового рівня.
Обидва поети присвятили своє життя українському народові. Їх шлях був трагічно-складним, та, незважаючи на це, вони пройли його з високо піднятими головами. У своїх творах митці піднімають найболючиші питання української дійсності, торкаються проблем національної свідомості, віри в щасливе майбутнє свого народу, в його незнищеність. Їх твори є актуальними у будь-яку добу, тому що написані вони про Україну, її народ, написані від щирих і гарячих сердець. Потрібно тільки читати їх і дослухатися до заповітів великих поетів.
Для Івана Франка надзвичайно важким був 1880 рік. Нестатки, тюрма, етап, боротьба з бідністю. Пройшовши всі ці випробування, поет створює свої найкращі твори, які стають зразками політичної лірики. Зокрема, це наступні твори: «Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі» та поема «Мойсей». Поема складається з прологу і двадцяти пісень-розділів. Пролог – це ліричний вступ до поеми й одночасно – цілком завершений самодостатній твір. Пролог до поеми звучить як заповіт Каменяра українському народові.
Пристрасне слово Івана Франка вмістило в собі долю всієї України: її сльози і радощі, славу і невдачі, всю багатостраждальну історію, героїчне минуле і пророцтва майбутнього. В творчості поета наша мова запалала гнівним вогнем, заіскрилась безліччю барв.
Важко визначити, коли Франко був потрібніший рідному народові, чи в ті жахливі часи, коли він був поневолений, чи сьогодні, коли Україна духовно відроджується. Ми повинні дбати про славу України, її свободу і розквіт, через це, особливо актуальна поезія Каменяра сьогодні, коли триває розбудова нашої держави. Каменяр залишив нам коштовний скарб – своє вічне слово. Воно єднає українців, згуртовує їх, учить пишатися нашим минулим, боронити майбутнє, плекає вогонь наших сердець.
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізниз
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистрбїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м'якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Можна впевнено сказати, що життя Лесі Українки – це подвиг. Поетесі довелось рано зустрітися з нещастям, яке підкралося до неї у вигляді страшної хвороби і зробило з неї фізично слабку людину. Та мужня дівчина не здавалася. Палка любов до Вітчизни, віра в народ – цілющі джерела, з яких черпала вона життєві сили.
Наймогутнішою зброєю поетеси стало слово. Словом можна підтримати, повести за собою на бій за краще майбутнє. Праця поета важка, та вона сповнена благородної краси. Поет повинен служити народові до останнього подиху. Саме в цьому бачить Леся Українка велике призначення митця і мистецтва в цілому – служити народові, боротися поряд з ним, надихати його вогняним словом.
Уся творчість поетеси була досвітнім вогником серед безмежної самодержавної ночі. Олесь Гончар писав про Лесю Українку: «Добре знала вона ту полярну ніч сатрапів і поліцмейстерів, донощиків і словоблудів, де кожну думку живу кувалось у лещата щоденності, де саме українське слово зазнавало державного переслідування».
У поезії Лесі Українки звучить вічна тема боротьби добра і зла, темряви і світла. Поетеса вірила в щасливу зорю, яка нарешті осяє рідну Україну. Українська нація заслуговує на кращу долю і обов'язково її здобуде.
Товаришці на спомин
Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться
Провадить знов розмови запальні,
Нехай, поки від них ще серце б'ється,
Я вам на незабудь спишу думки сумні.
От, може, вам колись,— часами се буває,—
Розглянути старі шпаргали прийде хіть,
Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає
І затримається при них на мить.
І вам згадається садок, високий ґанок,
Летючі зорі, тиха літня ніч,
Розмови наші, співи й на останок
Уривчаста, палка, завзята річ.
Не жаль мені, що се вам нагадає
Запеклої ненависті порив.
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!
Згадати тільки всі тяжкії муки,
Що завдали борцям за правду вороги,—
Кому ж не стиснуться раптово руки
Від помсти лютої жаги?
Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
Як гасне все в душі невільничій у нас.
Ох, може б не було життя таке нещасне,
Якби вогонь ненависті не гас!
Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій — не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?
Так, ми раби, немає гірших в світі!
Фелахи, парії щасливіші від нас,
Бо в них і розум, і думки сповиті,
А в нас вогонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам:
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: «Мій дом — мій храм!»
Наука наша — скарб, закопаний в могилу,
Наш хист — актор-кріпак в театрі у панів,
Непевні жарти гне, сміється через силу,
Поклонами спиняє панський гнів.
Релігія у нас — то морок темний,
Єгипетських жерців деспотія важка,
Закони й право — то устав тюремний,
Родинні зв'язки — ниточка тонка.
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводарів оддав.
Одвага наша — меч, политий кров'ю,
Бряжчить у піхвах, ржа його взяла.
Чия рука, порушена любов'ю,
Той меч із піхви видобуть здола?
Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі,— хай же й так!
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..
О, сором мовчки гинути й страждати,
Як маєм у руках хоч заржавілий меч.
Ні, краще ворогу на одсіч дати,
Та так, щоб голова злетіла з плеч!
Твори Лесі Українки та Івана Франка не втратили своєї актуальності і сьогодні. Їх мрії про щасливе майбутнє України здійснилися ще не повністю. Їх реалізація залежить від кожного з нас, від того, наскільки ми відчуваємо себе вільними громадянами.
Додала Катерина Івкова
