Вони народилися взимку. Один 6 січня, напередодні Різдва, а інший — 8 січня, на другий день після Різдва, що, напевно, визначило їх страдницьку долю і неминучу загибель.
Два Василі, два, без перебільшення, народних поети Стус і Симоненко стали символами України. України не безідейної, не мовчазної, а мислячої, розумної, бунтівної, вільної та самодостатньої. Саме заради такої України вони жили, заради такої і померли.
Мрія про ідеальну країну для обох поетів зосереджена в словах вірша Василя Симоненка «В букварях ти наряджена і заспідничена»:
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіми,
Коли ти примітивна й на лубок схожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш,
І несеш од криниці вагоме відро.
Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким громадянським пафосом, що його змогли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.
Почавши писати на зламі епох, Василь Симоненко відобразив у творчості трагізм ХХ століття, його подвійну суть, сподівання на нове життя. Романтик, мораліст, максималіст, він виступав проти шаблонів, схематизму, що на той час переповнювали літературу.
Василь Симоненко розумів, що для того, аби змінити щось у свідомості людей, треба передусім здолати їхню байдужість. Тому найчастіше в поезії автор засуджує таку людську ваду:
Хто тебе любов'ю обікраде,
Хто твої турботи омине,
Хай його земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне
Автор не міг спокійно дивися на будь-яку несправедливість і щиро дивується реакції людей на оточуючу дійсність. Василь Симоненко був обурений байдужістю співгромадян до власної батьківщини, і вважав, що такі люди є «зайвими» на землі.
Поет у ХХ столітті взяв на себе «Шевченкову роль», своєрідну місію пробуджувати суспільство, через це кредом Василя Симоненка стали слова Павла Тичини: «За всіх скажу. За всіх переболію».
Він дійсно говорив за весь український народ, який побоювався сказати зайве, митець хотів відкрити очі суспільству, сказати правду
Я не можу мовчати.
Прощай, мовчання!
Говоріть мої очі!
І серце моє говори!
Такі вірші – це реакція митця на лакування дійсності, на застІй, на мовчанку народу. Василь Симоненко не засуджує свій народ, як це робив Євген Маланюк, він просто констатує факт недієвості, інертності українського народу, тому у вірші «Крик ХХ віку» читаємо:
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
Патріотична лірика Василя Симоненка подібна до поезій Тараса Шевченка силою слова і закликів до боротьби. Різними словами великі поети далеких одна від одної епох утверджували справедливість обраного і пройденого ними шляху.
Кожний по-своєму висловлював упевненість в тому, що народ зрозуміє іхні щемні і пронизливі слова, написані з любов'ю до України.
Як для творчості Василя Симоненка, так і для творчості Тараса Шевченка, властива зрозумілість художніх образів, простота, наповненість життєвою правдою. Обидва поети через своє народне, сільське походження успадкували любов до народу, до історичної правди, чесність, прагнення справедливості. Через це обидва автори сприймають проблеми простої людини надзвичайно загострено.
В будь-яку добу – чи в добу царизму, чи в добу тотальної радянської русифікації – через бездуховність, обмеженність, свавілля влади однаково погано живеться простій людині. Тому дуже чітко можемо простежити перегук із віршем Тараса Шевченка «І виріс я на чужині»:
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!
із віршем Василя Симоненка «47-й рік»:
І люди йшли байдуже, мов лелеки,
Із косами дідівськими на лан,
В полукіпках лишали чорні глеки
І, зуби стиснувши, «виконували план» ...
Твори Василя Стуса теж схожі з творами Тараса Шевченка. Окрім цього, схожими є долі обох митців. Вони любили рідну землю, свій край, Україну, і довгий час змушені були жити поза її межами. Вони хотіли писати, підтримувати людей своїми творами, спонукати до дії, а змушені були виконувати важку роботу на засланні.
Та ніщо – ані виснажлива праця, ані мізерна зеківська пайка, ані знущання наглядачів, ані відірваність від України – не зломили митців. Вони все витерпіли, дивуючи всіх незламністю вдачі та силою духу.
Читаючи вірші Василя Стуса та Василя Симоненка, мимоволі ставиш собі питання: а чи могли вони поїхати з України і жити десь, наприклад, у Чехії, як свого часу, зробив Євген Маланюк. Але вичерпну відповідь на це питання дає Василь Симоненко у вірші «Я не бував за дальніми морями»:
Я не бував за дальніми морями,
Чужих доріг ніколи не топтав —
В своїм краю під буйними вітрами
Щасливим я і вільним виростав.
Мене ліси здоров’ям напували,
Коли бродив у їхній гущині,
Мені поля задумливо шептали
Свої ніким не співані пісні.
Коли не вмів ще й букваря читати,
Ходив, як кажуть, пішки під столом,
Любить людей мене навчила мати
І рідну землю, що б там не було.
Чужих країв ніколи я не бачив,
Принад не знаю їхніх і окрас,
Та вірю серцем щирим і гарячим:
Нема землі такої, як у нас.
В останніх строфах зосереджений сенс життя обох Василів – побудова незалежної України – найкращої та найріднішої землі.
Василь Стус і Василь Симоненко прожили мало через те, що віддали своє життя Україні, подарували. Вони стали національними героями. І житимуть вони стільки, скільки буде жити Україна, бо саме в ній вони і розчинилися...
Обидва поети знали про те, що їхня поезія стане відомою народу, тому Василь Стус із впевненістю писав:
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Слова Михайлини Коцюбинської можна справедливо віднести до обох митців, хоча і сказані вони були стосовно Василя Стуса: «Цінність і всеохопність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом — Україна».
Матеріал додала Катерина Івкова
P.S. від «Рідної країни»
Унікальні записи авторського виконання Василем Симоненком своїх творів, а також кращі фонограми його можна послухати тут.
А живий голос Василя Стуса можна почути тут.
